Про те, як дівчата Лікійською стежкою ходили.
Фільм
Альбом з фотками
Походеньки почалися... з аеропорту. Бо я спитала в Гуглі: а як дістатися Ґейкебаурі громадським транспортом? Такий фінт було зроблено для того, щоб господарський магазин був відкритим, з огляду на те, що літачок прилітав раненько. В господарському магазині треба було купити white spirit - розчинник, який не засмічує пальник, як бензин, тож його (пальник) не потрібно чистити. Хоча рік тому я навчилася робити це віртуозно, бажання вправлятися знову не мала. Тож з ентузіазмом напланувала квест. Проблеми з квестом почалися одразу: запланований трамвайчик (гугля обіцяв 2 хвилини) виявився трохи далі, ніж очікувалося. Десь на два з половиною кілометри... Але встигли на перший, стюарт допоміг купити квитки в автоматі і ми, розглядаючи на всі боки ранкову Анталію, за 30 хвилин дісталися до потрібної зупинки. Магазин знайшли легко, єдина невдача цієї ділянки - стиглі ягоди шовковиці висіли надто високо - не дістати.
В магазині розгляд пляшок не дав нічого, господар магазину не мав жодного поняття що таке "white spirit". Додавання до процесу Ані, англійської, перекладача, ChatGPT та Юри не внесло ясності. Тож для прискорення ми купили пляшку "чогось, що може теоретично, горіти в пальнику" з метою десь на вулиці спробувати придбане зілля. Досліди вирішили проводити після підкріплення (магазин з випічкою просто благав спробувати хоч щось). Після їжі, дійшовши до заправки (чогось я вважала, що експерименти з пальником треба проводити саме там), запили бардак чаю нормальною кавою, дочитали, нарешті, всі "за" та "проти" придбаного зілля. І... вирішила не грати в рулетку, та ... придбати бензин. Тож ще трошки часу ми згаяли на повернення зілля в крамничку (успішно) і, з почуттям нескінченної втоми, визвали ...uber до Ґейкбаурі. А ще через годинку вже були на дорозі до пригод. Початок нашої лікійки відбувся з кемпінгу скелелазів, тож попутно з грандіозними скелями під сірим небом, розглядали і людей на них.
Рух висвітлив ще один трабл - чесно куплена оффлайн карта не хотіла працювати, а локус відмовлялися писати трек...
З першим більш-менш було зрозуміло - дубль мапи з треком був в Ані в Gaia GPS , а ось з записом нічого зробити не змогла. Попутно з'ясували, що на цій ділянці "добре маркована стежка" трохи не відповідає дійсності. В частині "добре" та "маркована". Тож з ентузіазмом орієнтувалися по карті.
Між тим шлях то біг путівцями, то збирався лісовими стежками вгору, то петляв квітковими галявинами в антуражі каміння, не давав сумувати. Зморшкуваті рожеві квітки чисту радували та бентежили одночасно. Питання - чи то вони такі насправді, чи то їх прибило холодом якось хвилювало, не дивлячись на спеку. Перші лікійські руїни вразили тільки кам'яним скрижалем з рівненькими грецькими літерами.
Обідати зупинилися, як тільки знайшли більш-менш жваво текучу воду з доступом без ризику для життя. В Анталії ми купили по два літри питної води на кожну, але готувати вирішили на природній воді. Пальник досить швидко зварив воду, пакетики залилися, залишки логістичного провіанту граціозно доповнили трапезу з рівня "втамувати голод", до рівня "пообідати різноманітно". Відпочили та й пішли собі далі. Квітуча весна дарувала різнобарвність під досить сіреньким небом. Не капало, що тішило. Монументальні скелі та не менш монументальні дерева
Коли стежечка почала зміїтися вздовж потічка, облямованого падубом гостролистим, вирішили не бігти на заплановане (хоч залишалося 1,8 км якщо вірити карті), а заночувати прямо тут - безсонна ніч давалася взнаки, крім того хотілося помитися - бо день був довгим та спечним, а рельєф хвилястим...
Для відновлення мала видала пігулки магнію. Здається щось таке ми їли в Татрах, але тоді воно не вставило. Цей раз - прям реально відчула як працює відновлення: ввечері ледь заповзала в намет (все боліло), вночі вже було значно краще - зранку бодрячком виповзала варити воду. Але то я забігаю наперед.
В перший вечір я чесно розпалила пальника та зварила води. Поки милися, їли - Юрчик прислав повідомлення про "всього 300 метрів до чарівного сходу сонця". Дивлячись на щільний підступний падуб по дорозі вверх на цих 300 метрах, котрий безжально чіплявся та колов все, що проходило повз, я тверезо вирішила, що "ота галявинка в чотирьох метрах від намета" - теж непоганий спостережний пункт...
Спали чудово. Схід сонця ховався в горах та імлі, тож повтикавши трошки, розпалила пальник, та почала збирати намет, щоб дівчата прокинулись. Щось я втикнула і ми спали з гарно зачиненим наметом, тож мали вологий тент. Оскільки навколо було теж росяно, а сушити на падубі - не варіант, склали його в пакетик, аби просушити на обіді, коли буде спека. Варіння води трохи дратувало - бо вимагало постійного контролю і тягнулося нескінченно, тож заварили зелений чай "майже окропом" та й бодренько подрипцяли надолужувати графік.
Треба сказати, що відсутність кави ми виявили вчасно, ще в Україні, але вирішили запровадити новий формат сніданку: зелений чай з родзинками та горішками. Детоксикація, так би мовити. Як не дивно, абстинентний синдром майже не відчувався. Дратував тільки пальник...
1,8 км "по пташці"(тобто в карті по прямій) на землі виявилися неслабим переходом спочатку вниз - потім крутими серпантинами вверх. В обіг було введено дві категорії відстаней (з урахуванням правил української мови) "пташкою" та "лисичкою". Зайве казати, що друга відстань відрізнялася мінімум вдвічі, ну і додаванням рельєфу, звісно. По дорозі вниз, на вирубці, гарно зарослій чагарником, зустріли дикого кабанчика. Звір стояв в двох метрах від мене. Невідомо хто злякався більше - мабуть таки він, бо я в захваті вигукувала "кабанчик, кабанчик!". Бідне звірятко жваво продирався непролазним чагарником геть від цих скажених звуків...
Побачене зі стежки море - надихало, особливо після того, як прийшло розуміння "а що ж таке ми бачимо?": ранкова імла, невиразний горизонт, сірість відтінків. А ось намічене місце стоянки - не вразило, похвалили себе, що не стали вчора сюди йти. Стояти поруч з саркофагом лікійських руїн, можливо, колоритно, але незатишно. Плюс відсутність будь-якої води та краєвидів. Тож навіть не зупинилися. Відпочивали нижче на стежці - споглядаючи нескінчене зелене море під закусь родзинками залишків холодного чаю.
Обідали біля жвавого потічка. Пальник все ще бісив, але можливість зайвих півгодини посидіти - в медитативному процесі варіння води в затишному лісі поруч з веселим дзвінким струмочком босоніж - заспокоювала. До того ж на камінцях миттєво висох тент, та й Птах трошки політав. Раптово мені спала на думку очевидна річ - якщо ми зупиняємося на облаштованих стоянках де є складена ватра - то чому б ввечері та зранку не готувати на вогнищі? Тим паче "палити кастрік" - була улюблена забавка дітей у дитинстві.
Гідна дорога, гарні краєвиди, зелена саванна в заростях дроку та ромашках - ідилія, а не похід. Тому перед селом - уважно дивились на маркери та у карту - щоб не схибити. Це не допомогло - далі "гарно марковану стежку" привласнили місцеві. Тож ми спочатку чемно протискувалися вгору поміж щільними заростями падуба та парканом з рабиці . Потім тією ж стежечкою (бо вперлися в непролазний чагарник) повернули до річки і пішли вже по ній - інколи по руслу, стрибаючи камінням, інколи стежками поруч.
Післяобідня стежка зіпсувалася - це був нескінченний кам'янистий спуск в майже тропічному лісі (з огляду на буяння рослинності), але без краплі води. Навіть маслюків зустріли. Це додало сестрі натхнення на нескінченний спуск. Збирати не стали - застарі, та й готувати їх нам ніяк. Оця відсутність води трохи напружувала.
До того ж не було жодної рівненької галявини під намет, але карта обіцяла, що є місця для наметів нижче. Сенс був у тому, що мені не хотілося ночувати на запланованій парковці Гайнюка - тож хотіли зупинитися до початку всієї цивільної інфраструктури. Джерело таки знайшли, воду набрали, поруч навіть була гарна галявина, але там вже стояли люди (москалі, судячи з вимови ). Тож мусили бігти далі. Виснажливий спуск додав бажання вимитися. Річку вже чули: клекотіла в ущелині, але спуститися туди змоги не було. Поруч йшли незмінні шланги, але наявність ляд доступу давала надію, що десь на стежці трапиться і галявинка і вода одночасно. Добігли, поставили намет, зварили окріп, помилися - вечір важкого дня був прекрасним. Особливо тішила тиша та відсутність сусідів та хайкерів на стежці, що бігла поруч. Розпалюючи ранком вогнище, згадувала Албанію і відмітила, що тут не справжній гірській похід... бо немає снігу. Думка була дивною.
Зранечку пройшлися цивільною частинкою Гайнюка тільки для того, щоб вибратися на стежечку вверх. Не дивлячись на ранок, було спечно, тому йшли неквапливо, залипаючи на всіх відмічених оглядових майданчиках. Тре відзначити, що на відмінну від попередніх днів, на цій ділянці стежки вже було досить багато хайкерів. Особливо дратували великі групи москалів своїми гучними розмовами та галасом.
Стежка бігла по попід скелями, то між ними, то по ним. Гарно пахло хвоєю, розкішні краєвиди. Жарко. До обідньої текучої води не дійшли - "спіткнулися" об рівненькі галявини, та й вирішили варити їсти - чогось енергії ранішніх родзинок ледь вистачило до обіду. Пальник не дуже жваво грів воду, я пильнувала, дівчата дрімали. Прийшла купа москалів - всілися прям поруч. Добре що були потомлені і, здебільшого, мовчали.
Пообідне джерельце було ледь живим. Хвилин 20 намагалися націдити в ньому воду - бо в нас нічого не було на перехід. Звісно, ми вже спускалися до річки, але мати джерельну воду для пиття було визнано доцільним.
Дикий каньонінг виявися цікавим: з огляду на кількість води та слизькі камені запропонувала дівчатам зразу зняти черевики та йти в капцях. Але виявилося що капців в нас тільки дві пари, тож мала пішла босою, а ми з Оксаною вправлялися в мистецтві не загубити в процесі ходіння гірською річкою капців. Як виявилось згодом - тре було ще й палиці пильнувати. Добре, що характер русла дозволив мені швидко наздогнати втікачку. "Фуф!", - полегшенно видала сестра, як ми закінчили цю гідну вправу. "Дуже гарно, але малувато" - винесла вердикт Нюша.
"Very nice!" - поділилися з нами вражені американці, котрі замочили ноги на цій вправі раніше за нас і з цікавістю спостерігали за нашими переміщеннями на останній ділянці. Ну з огляду на те, що ми це робили з великими наплічниками, звичайно. Зустріли кущі дроку. В пам'яті були довги лисі стеблини з цими ж квітками та запахом - метельник. Твердо вирішила, що рослина потребує окремого ретельного вивчення.
Ранком ходила шукати схід сонечка, але якось не склалося з хмарками. Швидко впоралася з багаттям та варінням чаю, витрусила дівчат з намета, мружилися на камінцях, чаювали...
Хмарилося, що було непогано, бо ми йшли вверх переважно, тож пекуче сонечко було б недоречним. А так - і краєвиди чудові, забрані інколи в щільній туман і не дуже спечно.
Обідали в сільмазі. Прям дуже згадувала Юрчика. Більше тішилася виключно з того, що не треба палити пальник. Нарешті скуштували традиційне (ще з першого велопоходу Туреччиною): екмек (хліб) з йогуртом. Дівчата ще за випічкою сходили, але вона не сподобалась. А ось екмек з йогуртом вразив дівчат і додав їх до клубу поціновувачів простої місцевої їжі.
Погода була дивною: то сонечко з блакитного неба приємно пекло, то туман закривав виднокрай. І рухалися, рухалися, рухалися - ми вирішили, що треба піднятися повище, щоб надолужити графік. В тумані недобудований(чи вже зруйнований) хостел виглядав містично. Стежка спритно пірнала в дірку рабиці на територію і бігла нею. Бачили кілька класних стоянок, але не наважилися стати, тож чемно випірнули з іншої сторони території (також дірка в паркані з рабиці) та почали шукати рівний майданчик.
Погода була непевна - збиралося на дощ, тож все робилося одночасно, як завжди: ставили намет, роздмухували ватру (спочатку вирішили скористатися пальником, але потім ватра перемогла. Дрова були сирі, диміло. Якісь хлоп з території кричав нам, щоб ми перейшли до нього, але ми чемно відповіли йому, що територія виглядає приватною, тож нам спокійніше буде за нею.
Повечеряли тай й вляглися. Вставати вирішили раненько - був великий перехід на перевал Тахталі та далі вниз через д-400. Вирішувати йти чи не йти на вершину постановили на перевалі - як піде. В нас все ще було маленьке відставання від графіку, але не критичне. Ранок був чудовий - раненько прокинулася та бігала по околицях в надії зрозуміти де буде схід сонечка. З огляду на хмарність - було неочевидно. Тож я полишила це заняття, та пішла варити воду...
Шлях на Тахталі популярний, тож мусили спішити, аби трохи одірватися від докучливої русні. Грандіозні цирки, вкриті кремезними кедрами кам'яні гребені, яскравий зелений трав'яний килим, поцяцькованний різнобарвними квітами, піони... Шлях на перевал був яскравим та різноманітним.
Коли ми побачили серпантин на вершину - нудна стежка під палючим сонцем серед голого каміння (не забуваємо, що на вершині - станція канатної дороги) то вирішили, що нам туди точно не треба. Додатковим штрихом було те - що знизу піднімався густий щільний туман, котрий закривав підніжжя та морько...
Дуже цікавий дизайн - майже вся конструкція висить у повітрі, спираючись на стару чинару.
Господарські приміщення більше схожі на якісь тимчасові споруди: "з гімна та палок", затягнуті целофаном. Знизу підходив щільний туман, періодично гуркотів грім, але найбільше вразив дуже холодний вітер з долини.
Післяобідній перехід став легшим з огляду на кут схилу та путівець, періодично потрапляли в туман. Вразили викладені кам'яні кола у долині - дорога йшла над нею, щільний туман не давав змогу побачити всю картину, додаючи містичності. Були це якісь лікійські залишки чи труд місцевих фермерів - залишилося загадкою. Спуститися вниз роздивитися нам не дали пси - які пильно та гучно охороняли місцевість.
До вже звичних викликів - де дістати води та як зупинитися біля води, додалося ще питання про Химерні вогні. Чомусь хотілося їх дивитися вночі, але не дуже хотілося ходити темними лісовими схилами. Прям дилема. А тут ще великий шмат асфальту до д400. Вечоріло. Тож купивши в сільмазі родзинок, екмек та йогурт на додачу до кип'ятку - смачно повечеряли. Розрахунок був на те, що поки їмо - відпочинемо, тож пройдемо більше, не переймаючись побутом. Спати вирішили за Улупінаром, після броду на березі річки.
Ранок був чудовий. Поздоровили малу з тридцятиріччям, нарешті подарували пастилу (на диво, пакування гарно перенесло всі негоди шести днів мандрів в горах. Насолоджувалися різними смаками під незмінний чай. Потім бігали дивитися дивну рослину з не менш дивним (я би сказала відразливим) запахом. Зверху зустріли перші вогники - дівчата навіть спочатку не второпали, а що ж це ми бачимо - виглядало як залишене кимсь вогнище. Роздивились зблизька - захвату не було меж. Ранкова похмурість та сірість були гарним оздобленням тепла живого вогню з надр. Насолоджувалися. Намагалася підпалити: з дірки було чутно посвист та клекотіння. Але нічого не виходило: поки кинутий сірник долітав до "печерки" - гас під поривами вітру. Підпалювати сірник в самій "печерці" мені було стрьомно (думаю то є профдеформація з моїх вечірніх та вранішніх вправ розпалювання вогню бензином). "Ну тепер можна і море!" - стимулювали ми себе, зачаровані химерними вогнями.
На виході зі скелястого плато зустріли шотландця котрий нас попередив про те, що внизу з нас візьмуть по 60 лір за відвідування. Дядько був трохи обуреним за такий збір, додатково сказав що в Шотландії теж дуже красиво, але холодно, і під кінець - підкинув мені мої палиці, котрі я забула біля вогнів. Теоретично - мала бути стежка, котра збігала до моря на інший край пляжу в Чіралі, і на який не було попереджень: "якщо ти йдеш цим шляхом, то мусиш заплатити 75 лір"). Облаштована дорога, до речі, не зручна - спускатися вниз великими кам'яними сходинами з наплічником дуже болісно для колін. Запобігливий турок-служник очікував нас біля входу, тож віддавши йому 150 лір (я не торгувалася з ним, в мене знову не було повної суми без решти) ми поспішили дорогою до Чіралі. Час підходив до обіду, було спечно, тож вполювавши за звичаєм в кастрюльку окропу пішли на пляж їсти. Оскільки пляж під охороною ЮНЕСКО тут немає інфраструктури, ну і людей було обмаль (що само по собі було чудово, оскільки кількість русні на узбережжі не піддавалась підрахунку) Поки пакетики запарювалися ми з Оксаною поплавали у Середземці з видом на Тахталі. Прохолодна, дуже солона водичка. Мооооореее. Чудовий обід.
Сонечко розійшлося, стало дуже спечно. На початку стежки Чіралі-Текірова було написано, що питна вода є в трьох місцях і треба зважати на те, що не у всіх місцях можна ставити намети (з чого ми зробили висновок, що все ж таки місця для ночівлі мають бути). Йти зверху моря було красиво - чудові краєвиди в котрі можна було позалипати з тіньочку, коли той траплявся на шляху.
Дорога бігла і через пляжі, тож купання освіжало після рельєфних стежок. Зустріли фламінго. Оце вперше в житті бачили його так близько. Нереальний рожевий колір на крилах. Дуже довгі ноги, Чудернацький птах, що й казати.
Джерело питної води на чорному пляжу виявилося ...трубою. Але поруч стояли місцеві (з наметами). Поруч кілька груп русні готували їжу. Набрали води та знайшли собі схованку обабіч пляжу, в кущах. Затишно, камерно, багато шишок (Оксана все хотіла, щоб я на них готувала). Ватру не збиралася робити з огляду на непевність становища - було не дуже зрозуміло чи можна тут ставити намети. Але дрова назбирали, тож я виклала дуже камерне вогнище і ось - вечеря на пляжі під захід сонечка.
І знову неймовірна краса берегової лінії зі стежки. Несподівано зустріли німців-велосипедистів. Якихось неправильних: без шоломів та кепок, але з баулами. Спосіб пересування баула-причепа трохи вразив: хлоп відстебнув причіп, викрутив на горку без нього, кинув ровер і повернувся ногами за баулом. Як він його котив наверх - вже не побачили, бо дорога завернула... Відкриттям було побачене цвітіння каперсів. Просвітницька місія вивчення географії та біології у контактний спосіб - рулить. Дошкуляла спека.
Тому як тільки зайшли в Текірову знайшли кемп та прийняли душ. За якісь смішні гроші. Чистенькі поснідали екмеком та йогуртом в місцевому магазинчику й вийшли на автобусну зупинку. Автобуси до Анталії бігають звідси кожні 15 хвилин, тож не було ніякого сенсу їхати на таксі, особливо з огляду на те, що літачок в нас був ранковим, 4-30. З літачком, до речі були трабли - ми не змогли зачекінітися онлайн (це було не дуже тривожно, тому що коли ми летіли сюди чекіну онлайн не було теж). Тривожним було те, що на табло аеропорту Анталії не було нашого рейсу. Але це досить швидко компенсувалося тим, що рейс був на flightradar 24, тож якщо світ знає, що наш літачок має летіти, то все інше ми з'ясуємо в аеропорту.
Після спечного переходу та очікування було дуже приємно сидіти в кондіцінованому автобусику та роздивлятися навколишнє турецьке життя. В Анталії ми не поїхали на автовокзал, а раптово вийшли майже на тій зупинці, куди приїхали трамвайкою вісім днів тому, тож - швиденько збігали за випічкою (Ані дуже кортіло скуштувати сирних булочок). По дорозі я дуже спритно віддала залишки бензину з пальника на тій самій заправці, де ми його купували і дуже пишалися цим. Бо куди діти залишки бензину в дуже сухому, спечному середовищі - здавалося великою проблемою. Правильних булочок не було, тож ми з'їли якісь інші - і, знову ж таки раптово вирішили, що треба повечеряти середземноморською рибою в ресторані. Йти до ресторану потрібно було... 5 км. "Нам треба пройти денну норму", - авторитетно заявила дівчатам - і ми таки пішли пішки))) Нагуляли гарний апетит. Заклад виявися симпатичним і без натовпу людей, рибка - місцева (в цьому нас запевнив дуже доброзичливий офіціант) смачна (кожна їла щось своє). Під час вечері з'ясували що маємо велику проблему - один з повербанків порепався та здувся. А оскільки всі банки я везла в напузнику в салоні - тут же спитали в чатгпт що робити з такою халепою. Мали відповідь - утилізувати. Тож покликали офіціанта і віддали девайс йому. Офіціант - гуморист ("Сестра!" - звертався він до Оксани) і був радий несподіваному подарунку.
В аеропорт їхали на таксі (я не намагалася вмовити дівчат йти пішки). Щось під'їли, щось підкупили - знайшли містечко посидіти - стандартний аеропортовський набір. Рейс наш знайшовся, тож все було штатно.
Кишинів. Заправка (сиділи на рюках в приміщенні, бо було дуже холодно - натягнули на себе все що мали. Була неприємно здивована, що мій сіренький светр почав потроху лізти по швах - всього ж років 10 цьому мохеровому щастю))))
Обідали в чудовому рибному закладі. Пройшлися Одесою. Вечеряли там же - посадивши Аню на потяг.
Ось і Дніпро. Дім, милий дім. Подорож закриття гештальтів: маленьких та великих. Незмінно не нудний день народження малої. Традиційно активно-цікава відпустка Оксани. Як завжди спільні сімейні пригоди, забарвлені індивідуальними нотками. Дякую дівчатам, далі буде...
