Зміїна

Веломандрівка на гору Зміїну

 

Захотілося мені на Зміїну. Щоб нікуди не спішити, втикати під вітерець на коливання двох видів шавлії одночасно, в легкому ароматі полину та чабрецю. Зупинитися, послухати, подивитися. Відчути. Стати нічим і всім. Випасти з реальності в потік і насолоджуватися свободою.  Щоб ввечері - келих білого, щоб зранку, під схід сонця, - кава...

Таку привабливу картинку не змогли змити щоденні зливи, особливо коли з'ясувалося, що на вихах сестричка змінить мене у тата на вахті. Пошук співучасників зайшов в глухий кут, але Юрчик дуже вчасно згодився їхати.
"Але ж тільки асфальтом! Бо я не вкатаний, ну й відновлювати руку треба потроху".
"Звичайно асфальтом, бо ж ллє вже другий тиждень поспіль!". Радості не було меж.
Спитала в гугля: "скільки їхати асфальтом?". Гугль намалював ниточку, переробила її на коло, скинула скріншот командору - 240 на два дні. Лайтовий варіант.
Збори ранком суботи почалися з того, що в мене луснула камера. Тож поки перепакували колеса, поки заїхали в магаз за запасками, стартонули десь під 11. Асфальт жеж, скільки там їхати...
"Їдемо по годиннику!", - звелів командор.
"Ну як звичайно!", - згодилася я, звертаючи на коротку дорогу...

Поворот на об'їзд заповідника, через дачі, визвав у мене непереможне бажання подивитися, а де ж той дачний асфальт вийде до асфальту через Миколаївку. Але командор упевнено їхав, тож я вгамувала свою цікавість, та справно крутила. Асфальт закінчився разом з дачами, пішла гарна ґрунтовка, зворот наліво був проігнорований і ось - гарненька калюжа з чорноземом привітно розляглася на дорозі. "Щось іде не так!" - трохи роздратовано закинула я командору. "Це не асфальт, а багнюка. От зараз як встрягнемо з баулами..." Але все обійшлося, і гарним пісочком виїхали на асфальт, але ж під Балівку, а не Миколаївку. Яка різниця як крутити: по годиннику чи проти - не стала сперечатися я...

На новій трасі машин було небагато, а згодом - і взагалі вона стала персональною велодоріжкою. Крути собі і крути. Обабіч дороги різнобарвний степ, купки дерев, хмарки кучерявляться (десь ідуть обіцяні дощі). В нас - сухо та комфортно. З'їзд на Шульговку здивував: вже йде туди гарна нова дорога. Асфальт закінчився аж біля каналу Дніпро-Донбас. Проїхали свіжозбудований міст, трохи подивувалися з плавучої техніки та й подалися пісочком до Могиліва.

Тут командорові трапилося полуничне поле і ми змушені були заїхати до магазину, аби не переводити ягоди в мішечку на компот. Під холодненький сидр (шампанського під полуничку у магазині не знайшли) командор сказав, що він вже накатався і хоче додому, поплескуючи свій баул. В баулі у командора їхав намет, тож дім був поруч. А ось до Зміїної ще мали накатити полтішок.

Після ідеального новенького асфальту з Дашківки, дірки до Деменок були такі виснажливі, що жєлтиш сам звернув на ґрунти.

Захід сонця розливав світло, яке чарівно перетворювало степ на казку, але командор дуже сварився ("краще б я проїхав 10 кілометрів асфальту!") спроквола рухаючись через трав'яне море... Але  ж дорога - була і їхалось по ній - впевнено.

Останній спалах сонця,  у Ворсклі плавають пастельні хмарні віддзеркалення і ми зухвало їдемо на нижню стежку...

Ліричний відступ.

На Зміїну гору мені відомі два заїзди: верхній, через лани і нижній: 

стежкою по схилах пагорба (його, зазвичай, використовують для спуску). 

З огляду на дощі, плануючи мандрівку, я мала на увазі нижній шлях - 

бо був досвід піднімання по ньому в дощ і з баулом. 

Але я не врахувала того, що робила я це на початку травня. 

Тепер же - червень, ще й дощовий...

Проходу через луг до стежки наверх не було . Суцільної стіною стояла трава, майже в мій ріст. Голодні комарі ладнали столові прилади, вишукуючись в армії. Навпростець не хотілося від слова "зовсім", бо хоч за цілий день на нас не випало жодної крапельки дощу, тут він був і добрячий. Шукати прохід у сутінках здавалося настільки поганою ідеєю, що я згодилася з командором, що треба їхати через верх...

Спочатку все виглядало зовсім не страшно, але якраз з півдороги, почалися танці в багні. Не те, щоб фатально, але баул додав колориту. Новенькі капці у противній жижі навпаки, не додавали оптимізму. На канонічному місці було волого, тож зробила тільки фотку і ми ще й по лісі покаталися на свою звичну стоянку на мисі-пагорбі. Юрчик їхав, а я тягнула жєлтиша, бо багнюка з лану перемішалася з листям лісової стежки, блокуючи мені заднє, а де я поклала ліхтарик, щоб те все почистити - не пам'ятала.  А зупинятися і шукати не було змоги, бо комарі жерли, як не в себе...
А вже через півгодинки,  ми насолоджувалися Алазанською долиною у наметі під співи солов'їв та хори жабок. Комарі безпечно лютували  зовні і життя було прекрасне. День згас. Молоденький місяць посміхався серпиком з неба. Долину вкрила тепла літня ніч...Будильник на чотири - і спати. Насичений день, запитий вином, потребував відпочинку...

Можна писати багато літер, але магію сходу сонця треба відчувати наочно. Через сітку намета (тент я не зачиняла) починає сиріти. Повертаюся на лівий бочок, щоб бачити небо, та додрімую в пів-ока.
"Світає, край неба палає, 

Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає
Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами верби зеленіють...."

Далі не згадувалося. Чомусь перечепилася за слово "верба" і напружено пригадувала: чи є вони тут унизу, чи немає? Тре сходити, перевірити. Вихожу. Обережно спускаюся до першої тераси. Слизько і росяно. Капці кажуть: "ми самі швиденько - вжух!" Та мені шкода чистеньких теплих жовтих вовняних шкарпеток. Бо ж ходові вчора трохи сі забруднились, а третьої пари в мене немає. Тож, заспокоївши таким чином бджіл в голові, я знайшла на пагорбі добре провіюваний вітерцем клаптик та розчинилася в магії ранку.

Подихи вітру забирали комарів і хвилями огортали то ароматом шавлії, то ледь чутним присмаком чебрецю та гірчинкою полину, то бузиновою хвилею з відлунням акації. Гомін пташок інколи підтримував двигун рибальського човна. Хвилі від нього довгими смугами розходилися по акваторії. Унизу - штиль.

Відчуття спорідненості з навколишнім світом: не спостерігач, а учасник. Світанкова симфонія добігає фіналу: рожевий на обрії спалахує вогняним. Сонце зійшло.

 Аж раптом десь збоку дуже голосно і дуже близько привітав новий день олень. Аж злякалася з несподіванки. Поквапилася в намет по каву - якраз вітерець доніс аромат. А олень перейшов униз на сусідню терасу і мирно пасся у заростях шавлії, не звертаючи на нас уваги.

Кава в командора вийшла дуже міцна. Тож ранкова розслабленість розтанула в бажанні рухатися далі. Тим паче що чекав нас гідний квест - спуститися с гори...

Стежка трохи заросла, але їхалося. Не те, щоб впевнено - трава чіплялася за педальки. Гора не хотіла відпускати брудними і ретельно чистила і ровера, і взуття і мої голі ноги.

Штані їхали в баулі і голосно ойкали, бачачи оті зарості... До низу спустилися без пригод і опинились у трав'яному морі по вуха. Роса знизу, пил квітучих стеблів зверху. Штані в рюку волали без упину.  Ще й вода капці залила - якогось дідька залізли в болото. І друга пара моїх жовтих шкарпеточок злилася в непридатність. Ніколи ще картинка: очікування - реальність не була такою контрастною. А ще ж і комарі, звичайно... Початок травня - лагідніший на горі, аніж середина червня!

Всього півгодинки, але такий потужний катарсіс. Асфальт зустріли радісно, с піднесенням. Про зрізку ґрунтами не думала навіть я, тож ми швиденько дісталися Вільховатського сільмагу і, за давнім звичаєм покатеньок, розмістилися там на другий сніданок - незмінна яєчня та салатик. З огляду на те, що вечерю ми спростили, а на перший сніданок була тільки кава - з апетитом підживилися.
Далі був нудний асфальт. Ще й неможливу спеку ввімкнули. Узбіччями жовтів і пах підмаренник, кружечки очітку тонули в тополевому пусі, біло-фіолетовий мишачий горошок  сперечався кольором з конюшиною та диким часником. В'язіль строкатими біло-рожевими кульками відбивав морзянку: "літо прийшло!".
В Димі посиділи трохи в тіньочку. Відпочили від спеки, випили холодної кави, з'їли піцу. Поїхали до себе на правий берег, бо лізти в піски Куріливки не хотілося. Чомусь по дамбі... На правому йшла гроза, її добре було видно: на авансцені водосховища темні лінії дощу, що зшивали небо й землю в одне полотно, прикрашали блискавки. Але над нами було сухо. Вже в Карнаухівці, над церквою, ходили дивні хмари, схожі на долоні, а гроза йшла десь на лівому, в Обухівці, певне. Попри все, магія захисту від дощу (я сховала смарт в герму) - справно працювала і ми, сухі та чистенькі, доїхали до дому без пригод.

240 нудного асфальту та реалізована забаганка з релаксу.

Далі буде - бо ж літо прийшло...
трошки фоточок