Три дні на Орілі

Триденний сплав Оріллю на день космонавтики)))

Маю скафандр - можу мандрувати. Знайомо?
Коли є спорядження треба його вигулювати
от ми й вирушили з Мурочкою на Оріль...

*Туди*
   Мурочка їхала в штатних обладунках, в котрі трохи додали речей - намет, спальники, кухня. Один пакунок їхав на кравчучці, інший на Юрчику, їжу і всяку дрібноту - акуми, фотік, сонячну батарею, склали в рюкзак для мене. 13 кіл. Щось багатенько, ну таке...
Оскільки таким табором ще не мандрували, я дуже нервувалася і вийшли ми десь за півтори години - бо думали йти на вокзал пішки. Але приїхав пустий трамвайчик, тож ми підскочили дві зупинки і спустилися в приміські каси - купити квитки та почекати годинку. Юрчик сходив за водою. Взяли пак - шість півторашок, бо я відмовилася пити воду з Орілі, навіть кип'ячену, незважаючи на те, що це сама чиста річка Європи, як то кажуть в інтернетах. Щоб не гаяти час (їхати мали десь 5 годин)  взяла в'язанку: потяг їде, шкарпеточки в'яжуться, час спливає непомітно. Тож сиділа на вокзалі, плела собі потихеньку та дослухалася одним вухом оголошення про посадку на наш потяг. Коли ж таки її оголосили, я з того оголошення почула тільки цифру "три". Ну нічого, - міркувала собі. Там же повинно бути підписано...
На третій платформі потяга не було. І надписів також. Юрчик нагримав на мене: "От чого ми так рано виперлися?!". Побігав, пороздивлявся. Потягу не було. Ще якась жіночка також шукала цей потяг. Нервове чекання - і ось приїздить потяг з Краснограду. Зітхаємо з полегшенням, залазимо у вагон (чомусь немає провідників). Оскільки пакунків багато, починаємо гарненько  їх розкладати, щоб нічого не заважало і от, коли все закінчено і до відходу залишається 5 хвилин у вагон заходить провідник, лякається нас і питає що ми тут робимо.
- Так до Краснограду їдемо, - дивуємося з того питання ми.
- А потяг у Красноград не їде, - каже провідник. - він зараз їде в депо, тож вилазьте швидше!
Стрімко вилітаємо з усіма своїми клунками з вагона, біжимо в перехід, краєм вуха чую, що наш потяг відходить з третьої колії (колії, Карл, а не платформи!!! - тамтамами стукає в голові  думка). Я біжу. З рюком за плечима (13 кілограмів) і паком (шість півторашок, ви пам'ятаєте ж?) - перший раз за три місяці на мені поклажі більше, аніж дозволених лікарями 5 кілограм. Але то пусте - бо за мною, десь метрів за 100 - біжить Юрчик. З кравчучкою та Мурочкою. По сходинках вверх...
Гарно, що я біжу назустріч потягу, який збирається відходити. Кричу та махаю паком води, щоб зачекали нас (машиніст то бачить, здається). Починаю гамселити в перші двері. На мене хтось кричить: "Дура, біжи далі, тут зачинено!". Несуся мерщій далі... Провідниця з відкритими дверима брутально лається, бачачи мій пак води. Несамовито волає: "Залазь швидше!". Я стою на сходинках і видивляюсь Юрчика. Тітонька стервеніє. Я непохитна, як скеля: одна нога на сходинці, інша - на пероні. Одна рука тримається за поручень, інша з останніх сил утримує пак води. Юрчик біжить. Тітонька бачить Юрчика. "Господи Іісусе! "- вигукує вона...
І знову починає лаятися на мій пак води. Чогось тільки вода з усього нашого краму вразила тітоньку найбільше...
Юрчик добіг, з останніх сил залазимо, потяг відходить. Адреналін капає з вух. Відсапуємося і тягнемо нашу поклажу аж до останнього купе - бо у всіх інших хтось є. Мурочку ставимо в проході, рюк на поличку поруч. Зробили собі камерне гніздечко. Відкорковуємо сидр. Треба зняти стрес. Трохи згодом: Юрчик спить, я з петцлем на лобі плету шкарпеточки, потяг їде - шалений вечір п'ятниці добігає кінця...
Двадцять на дванадцяту. В мене дзвонить будильник. Бужу Юрчика, пакую в'язанку. Прибігає провідниця: "Чого ви тут розсілися, вам виходити через 15 хвилин. А ну, швиденько!". Переносимо пакунки до дверей, примощуємося в першому купе.  Провідниця знов лементує: "Чого ви тут розсілися?! Вам виходити ще за 15 хвилин". Сидимо. Посміхаємося. Виставляю на очі провідниці пак з водою.
- Господи! - знов лютує тітонька, - та нащо вам стільки води?!?
- Пити, - стримано відповідає Юрчик.

Цей очевидний факт ставить провідницю у глухий кут: вона не може узгодити беззаперечний  факт вживання води з нелогічним, з її точки зору, перевезенням пака на поїзді. Нарешті потяг зупиняється, ми швиденько вистрибуємо, провідниця з полегшенням похапцем зачиняє двері - щоб, бодай, ми не передумали. Поїзд розчиняється вночі, а ми ладнаємо кравчучку до першої в її житті 3-х кілометрової подорожі ґрунтовкою. Чогось нехитра ця дія ніяк не виходила: пак води зовсім не хотів їхати на кравчучці. Мабуть провідниця наврочила...
 А вже десь за годину ми гарненько спали у наметі під соснами, вирішивши, що на березі буде дуже росяно. Дорога виявилася гарненькою, не вогкою.
Отак, не дивлячись на трохи сумбурний початок, ми без пригод дісталися до місця старту, відтестивши логістику добирання з Мурочкою на потязі за допомогою кравчучки.

*130 кілометрів води*
Ранок був зимним. На торішніх будяках красиво мерехтіла в сонячних променях паморозь, тендітні жовті першоцвіти-зірочки чепурилися у крапельках роси, а над річкою стелився туман. Звичайно ж була запашна кава в спальник та іспити перевезення спорядженої Мурочки на кравчучці... Дослідним шляхом була розроблена більш-менш надійна конструкція, в якій крім самої Мурочки та кравчучки, були задіяні колінні упори (вони ж лямки рюкзака-переноски) та сосновий патичок, аби конструкція сама-собою не складалася. Забігаючи наперед, наголошу, що патичок є чи не найголовнішою деталлю...

Збиралися ми трохи довше, ніж зазвичай, бо ж ходіння в сосновому лісі по колу з байдаркою на кравчучці - це дуже захоплива дія. Колись я неодмінно зберу всі ці кумедні ролики в одне гідне відео про те, як тре правильно використовувати байдарку не за прямим призначенням.
Попри все, ми таки вийшли на воду і чарівна Оріль своїми глибокими віддзеркаленнями гостинно несла нас повз фантастичні мінливі береги.

Стрункі сосни, синьо-жовто-фіолетовий квітковий килим, яскрава смарагдова свіжа травичка. Було так чарівно, що ми й не помітили як прийшов час обіду. Тож поки Мурочка милувалася квіточками, ми трошки поїли. І це було слушно, бо почався очеретяний слалом - особливо вставляли розвороти під майже 180 градусів у вузенькому руслі. Весь день ми тренували: свою майстерність у веслуванні, у фотографуванні і ... в релаксі.

День закінчився трохи зимно, як і почався. Фантастичний захід сонця догоряв в очереті, ми знову вибрали собі клаптик під намет у сосновому лісі. Пройшли 45 чудових кілометрів і гарнесенько спали.
Початок другого дня був трохи сумбурним. Ми звернули за великою водою, захопилися віддзеркаленнями колод у воді і потренували подолання перешкод... Спершу довго і нудно сунули "туди", щоб після здолання зрозуміти, що нам "туди" не треба, відплили "звідти", виявили тільки один капець на борту, знову прийшли "туди", спасли капець  і, вже з чистим сумлінням, знайшли потрібну вузеньку протоку в очереті - основне русло річки гарненько сховалося від наших очей.

Мабуть це був знак. Сама річка казала нам - нумо ж, хлопці, дивиться уважно і аналізуйте бачене. Але ж ми сильні та сміливі. Гарненько гребли собі та продовжували захоплюватися незвичними берегами Орілі. Котики, лісові ділянки, високі зелені пагорби (трохи шкода, що в контрі), міст в Нехворощі.

Ось тут в нас вийшов дисонанс - Юрчик намалював перехід на Заплавку, як то роблять усі чемні люди.
- Але ж вода начебто висока - може ми пройдемо по Орілі?, - наївно спитала я. Щось не хочеться човника переносити, та й перегорожено тут - може вже якась приватна територія?
- Ну давай спробуємо, - якось дуже легко згодився командор...
Ніколи не робить цього. На цій ділянці річки немає. Русло щільно заросло очеретом і навіть місцеві рибалки не радять тут ходити.
Тож весь чарівний вечір (фантастичні кольори сідаючого сонечка в заростях) ми мужньо рубилися в очереті. Інколи здавалося що ось вже, шлях вільний. Я навіть оптимістичне відео записала з цього приводу, але...

Вільна вода скінчилася і з останніми хвилинами сутінкового світла, коли ніч вже майже накрила чорним покривалом і річку, і береги, завзято махаючи веслами крізь очерет, ми таки зачалися на тверде... Нагородою була вечеря у теплому наметику. Спали гарненько. Щось там капало за межами затишку, але ми на то не зважали...
Ранок був похмурим, на межі дощу. Розвідала доріжку до води.

Проїхалися, вийшли, потрапили в море безвиході і, дивлячись на супутникові знімки у картах смартів, прийшли до очевидного висновку: тут річкою не пройдемо, тре обносити. "Хельо, кеп!", - весело шаруділа травичка під кравчучкою, котра мужньо перевозила і Мурочку, і весь скарб. Знайдений патичок (та що там казати - це був гарненький шмат дошки) - упевнено тримав баланс на добре вкатаний ґрунтовці. Обабіч дороги рясніла сон-трава, ряст та фіалки. "Бачиш, Мурочка, які гарні квіточки!, - казала я. "Та й взагалі сьогодні свято - день космонавтики!" Мурочка трохи непевно принюхувалася до фіалок і ніяк не могла допетрати з якого дива вона їздить по суходолі, навіть якщо сьогодні і день космонавтики.

"Все было неестественно мирно, как в кино, когда ждет западня...", - каже в таких випадках Б.Г. Ну так і сталося - на дорозі раптово виникли великі калюжі з багном. Але ми на те не зважали - і потрошку пхнули собі кравчучкою. Аж ось калюжа перетворилася на таке собі озерце. Неглибоке, десь по коліно. І ось... - Мурочка долає брід своїм ходом, а кравчучка їде зверху. Наша спритність не знає меж - раділи ми.

На греблі рибалка попередив, що краще на воду ставати там, де Заплавка впадає в Оріль, бо тут, хоч і є гарна течія - багато колод по руслі лежить. Отак, по-обіді ми, нарешті, стали на воду.

І почалася така класична Оріль - зі звистим руслом і течією, з несправжньою кременою на схилах берега, з лісом...
Ліс додав бадьорості затопленими колодами. Інколи доводилося танцювати під ними лімбо.
Але це вже були знайомі по роверним покатенькам місця, хоч вони й трохи інакше виглядають з води. Земля під прозорими деревами рясніла блакиттю - і це незмінно приводило нас у захват. Якийсь собака біг з півкілометра за нами. Мовчки. Майже не відставав. Смішний.

*Звідти*
Ми трохи поспішали в Царичанку, бо мусили вже повертатися додому... Але вранішні походеньки сильно затримали нас, тож вийшли з води ми коли стало сутеніти, а зібралися тільки у 20-50. Вочевидь, на останній автобус ми спізнилися, але в мене була надія на транзитний транспорт. Надія розтанула тільки-но ми прийшли на зачинену автостанцію. А тут ще поліція під'їхала (не по нас, а по каву - на вулиці стоїть автомат) і весело повідомила - що до 5 ранку то тільки далекобійників стопити, щоб до Дніпра довезли. Такий, трохи екзотичний спосіб, ми ще не пробували, тож спочатку вирішили скористатися перевіреними шляхами - і пішли в бла-бла-кар. Водій знайшовся, але якось не передзвонював. Тож ми таки спробували стопити вантажівки. Тут вийшла суперечка - бо я вважала що нам треба їхати не в той бік, в який вважав Юрчик. Але він так впевнено доводив мені: "Дніпро - там", що я не стала сперечатися... Вантажівки все одно не думали біля нас зупинятися. Зателефонував водій. Юрчик сказав що нас троє, потім уточнив - що тільки двоє та байдарка. Як виявилося, це було вирішальним - і через три годинки ми вже їхали до Дніпра. Що мене дуже потішило - їхали ми в той бік, куди казала я, на що Юрчик відмахнувся, що він завжди плутає "вліво" та "вправо". Це таки має місце бути, тож останнім часом, аби не нервуватися з тими сторонами ми перейшли на вказування напрямку по годиннику.
Доїхали швиденько, у мирних розмовах. Водій був настільки люб'язним, що підвіз нас під самісінькі ворота.

*Замість епілогу*
Висновки обнадійливі:
1. кравчучка має місце бути у випадках коли планується чисто мандрівка водою, якщо до води треба йти пішки більше кілометра.
2. планувати більше 40-50 км за день по гладкій воді немає сенсу - бо ж треба не тільки грести, а ще й "повтикати", та й спіймати дзен.
3. якщо на супутникових знімках видно, що проходу по воді немає - треба вірити гуглю, а не "йти своїм шляхом".
4. добре опрацьовувати логістику, щоб мати декілька варіантів "плану Б".
5. пройдений шлях з 10 фоточками, що їх дозволяє вставити олтрейз - ТУТ
6. інші фоточки - ТУТОЧКИ