Ґорґани. Липень

Піша мандрівка липневими Карпатами.
Дивимося:
ТРЕЧКУ (в ній фоточки без тегів)
ФОТОЧКИ
або читаємо отой весь лонгрід, що буде нижче

Ґорґани це і власна назва гірського масиву Українських Карпат і загальна назва отих мальовничих купочок сіро-зеленого каміння, котре милує око на фоточках. Сіро-зеленим (інколи цегляним) його роблять лишайники. Оскільки в наших Карпатах вдосталь є і мхів і лишайників, то ось коротенький лікбез що є що:

Мхи - вищі рослини.
Грають велику роль в регулюванні водного балансу ландшафтів, тому що спроможні утримувати та поглинати велику кількість води (2,5 години гарної зливи на перемичці Сивуль не залишили жодної калюжі, тільки розсип крапель на рідких кущиках афини)

Лишайники - симбіотичні організми, створені з'єднанням грибних та водоростевих клітин. У лишайників нема справжнього коріння для поглинання вологи. Поверхня лишайнику може утримувати воду короткий час в формі рідини чи пару. В сухих умовах вода швидко губиться та лишайник стає неактивним.   

Коли стоїш на вершечку Сивулі чи Попаді,  на Паренках чи Лопушній, та будь де на Ґорґанських вершинах вище 1600, зміна відтінків зеленого розповідає тобі про відчуття  від мандрів цими ландшафтами. Це не фігура мовлення. Це реальні фізичні відчуття:

* сіро-зелений.
Ґорґани. Навалене купою каміння різних розмірів. Гарно підкачує литки та сідниці. Воно може бути живим, тож відмінно тренує рівновагу. Обережно треба використовувати при переміщенні палиці.  Інколи зверху зустрічаються викладенні укріплення першої світової.

* смарагдово зелений.
Трава, афини на моховій підкладці. Прокладена стежка. Повний розслабон, краєвиди, вітерець. Купа різноманітних квіточок. Суцільне мімімі.

* зелений.
Жереп. Гірська кручена сосна. Ексклюзивний масаж, особливо доставляє, коли йдеш нагору в спекотний сонячний день під +30. Є добрі люди, котрі чистять стежки і ти йдеш у жерепі, неначе в раю.  Таке відчуття - безцінне. Дяка хлопцям що чистять!

*темно-зелений.
Смерековий ліс. Тінь прохолода і ...комарі, бо ніщо не дається в житті задарма.

 

 

 

Отож тепер, коли чьотко усвідомлюємо де ми зібралися, можна подивитися
ТРЕЧКУ (в ній фоточки без тегів) та ФОТОЧКИ і не читати отой весь лонгрід, що буде нижче.
Але для поцінувачів, далі, як завжди, - пригоди зграї в горах. Доречі, зустріли там тотемне дерево. Посміхнуло.

 

До Франківська потяг їхав довго.
Можливо тому, що мали верхні полички. Після Львова, звичайно, стало просторіше, та й львівська кава підняла настрій. Особливо тим, що ми її встигли купити (черга була жахлива) і при цьому не запізнилися на потяг (бо потяг запізнювався і зупинку скоротили вдвічі).

 

 

 

А потім ми якось дуже стрімко опинилися в Гуті: тілько-но вийшли у Франківську, як нас спіймав чолов'яга та звелів чекати, доки він зловить ще трошки людей. З попутниками нам не везло, але дядько залагодив справу і ми таки поїхали до Гути на таксі. З одного боку - гарно, з іншого - ми не встигли пообідати і, заразом, підживити смарти. Тож у Гуті, хутенько пішли у магаз. Заряджати вдалося пристроїти тільки мій. Для людей швиденько зробили традиційну яєшню з салатиком. До чого я це? Все просто: на виході з Гути  було по півторашці води у нас з Юрою, і літра в Інни.  Тобто тари - не так щоб і дуже багато. У вологих Карпатах відсутність питної води здається неактуальною. З-під усюди течуть струмочки, джерельця, потічки, річечки. Але - то на перший погляд. Тож при плануванні мандрівки я дуже ретельно проробила карту на предмет наявності води поблизу місць ночівлі. І, у разі відсутності, зробила приміточки на треку: не лінуйся, набери води перед підйомом.. І - приблизний розклад - скільки ж її набирати. І от с самого початку - явна нестача тари. Ну таке...

Ввечері, у день нуль, коли ми нарешті  натрапили на дуже затишну галявинку для ночівлі, подалі від людей та галасливих потічків, я не знайшла ножа у пакунку з кухонним спорядженням. Оскільки збиралася я за тиждень, а потім була на вахті в тата, вирішила що залишила вдома. Чистила цибулю та різала щоковину ... ложкою. Ложку, до речі, ми надибали в зимовому поході, в колибі, бо Юрчик свою якраз напередодні зламав. Ложка тоненька, тож різала вона відносно добре. А коли вкладались спати, у пакетику з термухою, знайшовся і ніж. Раділа мов дитина.

 Плавний підйом на полонину Рущина, наступного дня, різноманітили броди. Було їх, здається, тринадцять. Спочатку ми балансували на колодах, потім мили ноги в холодних потічках - для надійності. Переходити Бистрицю по стовбурам - не наважився ніхто.

На полонині обідали. Збігала подивитися на Пекло.

Покупалася у витоці Бистриці Солотвинській. Набрали води та й подалися вгору.

На перемичці між Сивулями мали 4,5 літри води (ось вона - нестача тари). То є замало. І цю проблему швиденько вирішила ... злива. Вона дочекалася (гриміло знатно,  по обрію, навкруги, з чорних важких хмар лило, але нас не чіпало) поки ми прискіпливо виберемо рівненьке містечко з умовним захистом від вітру і поставимо намети.

Тільки тоді, як намети були розставлені, зафіксовані та розтягнуті, а речі надійно сховалися всередині, тільки тоді злива накрила нас. Дивлячись з затишку на бурхливі потоки води, нам с командором прийшла чудова думка - зібрати трохи води в каструльки. Якось ми так вже робили під Трускавцем, коли озеро, біля якого ночували, виявилося наповненим якоюсь брудною водою. Тож після 2,5 годин зливи мали повну 2,5 літрову каструльку дощової води, з якої і зварили смачну вечерю. Ну і чай, звісно...

Ввечері розвиднилося і ми збігали проводити сонечко на Велику Сивулю. Долину заповнював щільний туман, на вологому камінні та кущиках афин грали крапельки, але під ногами було пружно і майже сухо.

Чарівне світло згасаючого дня на безмежних хвилях гірських вершин. Поступова зміна кольору хмар - помаранчевий, рожевий, сірий, індиго.

Низка вогників далеко унизу. Яскравий Чумацький шлях вночі. Зорі - так близько, такі яскраві. Безмежний Всесвіт навкруги і затишний спальник у наметі. Ідеальне місце, ідеальний час для того щоб відчути гармонію.
Магія світанку і ранкової кави. Яке ж це щастя - зустрічати сонечко з затишного спальника в густому ароматі духмяної кави, котрий роздмухує по перемичці свіжий вітерець. Подібно аромату, вітерець розпалює і сонячну ватру. Магія...

Йдемо наверх і далі - хребтом. Камінців - небагато, жереп - почищений. Прям суцільне мімімі. Вкотре вразили укріплення першої світової.  Скільки зусиль!

Йшлося бадьоро, тож, коли сонце почало припікати,  вже спустилися до зони лісу. Мохові береги та щільний штрихпунктир смерекових гілок. Лагідне сонечко висвітлює жовті плями арніки. 

Мерехтить роса на щільних кущах афини. Розкішні зарості папороті чарують філігранністю та надійно ховають квіточки. Але ж купалська ніч минула тиждень тому, а з точки зору ботаніки - папороть розмножується спорами. Та в цьому казковому лісі очі самі по собі шукають щось чаклунське, чарівне, магічне...
Обідали на притоці Лімниці, у хаті-притулку, аби не сильно докучали ґедзі та гнус. Потічок з обох боків щільно ховався в деревах, тож тільки покупалися в ньому. Сьогоднішній перехід досить великий, холодна вода відновила сили. Ну й обід, звісно теж. Тому що сніданок, за звичаєм, спростили до кави з сухариком, та й води на хребті не було. Далі йшли трохи нудною дорогою вздовж Лімниці. Дорога гарна (планувала роверами по ній завезти Мурочку на верхів'я Лімниці). Ріка ж - мілка, багато каміння. Періодично виходила на берег  з надією визначити чи пройде по ній човник, чи ні. Висновки не втішали. Хоча ж весною води повинно бути більше. Треба ще повиношувати той комбо-план...

Ще приходила думка зрізати (раз річка мілка, можна перейти її вбрід) - бо на карті трек йшов двома катетами, а не гіпотенузою. До реалізації, на щастя, не дійшло...
Тож ми цивільно перейшли Лімницю мостом і потім пішли вверх вздовж Петроса. В ньому охолодилися, бо щось дуже пекло, не дивлячись на те, що час добігав до вечора. Гарно розрадили дорогу сунички - маленькі червоні кульки змушували чи присідати, чи нахилятися. З наплечником - та ще забавка.

Поляну Довгу, на який планували ночувати, знівечили лісовози. Тож пройшли трохи далі і обабіч дороги, поруч з маркером, котрий вказував на стрімку стежку униз, на рівному клаптику - зупинилися. Сідаюче сонечко нарешті перестало підсмажувати нас і ласкаво світило крізь гілки смерічок. Основна дорога йшла знизу, там де бурхливо зливалися два потічки, а тут, зверху, було затишно. Трохи сі втомили, тож наварили собі три літри чаю і з насолодою наводнювалися.

Унизу, теж біля дороги, в густих смерічках,  були гарні місця, але на той час, як ми прийшли, там вже були сутінки. Хотілося більше простору...

Густа вранішня роса. По дорозі потроху сунеться на нас хмарка туману. Майже непомітно, майже нечутно. Вигин дороги, де вона утворилася, ледь вирізняється на тлі струнких високих смерічок, котрі відвоювали собі клаптик дороги з-поміж наваляного каміння в густому моху. І на каміннях ростуть дерева - це ось якраз про Ґорґани...

Неквапно підіймаймося на хребет. Стежина біжить в захаращеному смерековому лісі. Справа та зліва стрімкі схили, а на них... - лісова лілія. Оце так. Наочна ілюстрація поняття "рефугіум".

Тендітні квітки в суворому оточенні. Підсилює цей контраст настирливий гуркіт лісорубної машини. Майже на межі чутності поміж інших лісових звуків. Ще гірше, аніж комар над вухом. в'їдливо: ззззз!!!!

На схилах Коретвини на нас чекав жереп. Нечищена стежка і невблаганне пекуче сонце. Юрчикові стало зле. Але ж валяння у тіньочку не наблизить нас до води, тож налила йому води на голову, одягла мокрий баф зверху... Командор оживає і потроху починає рухатися вверх. Кілометрів в нас сьогодні небагато, а от рельєфу - вдосталь.

Під Попадею, залишивши Юру в тіньочку, пішла по воду без смарта з картою (ну є ж начебто маркована стежка на джерело). Але маркер був тільки спочатку. На розгалуженні ніяких позначок не було і я, нехтуючи очевидним, - не захотіла спускатися униз у пошуках потічка. Траверсна стежка привела мене до дуже слабенького джерельця. Воно ледь жевріло, але вода була в ньому і прозора, і холодна. Тільки-от не було як її набрати в тару. Мабуть, я не перша шукала тут воду, бо поруч була обрізана пляшка, геть брудна і... пластикова картка. Тож півгодинки земляних робіт і тонесенький чистий струмочок жваво біжить з картки в моє горнятко. З огляду на дорогу туди-сюди, та на час облаштування джерельця, командор встиг зварити їсти та добре відпочив і, навіть, вже почав нервуватися...

На Попаді помедитували. Провівав гарний вітерець, тож можна було сидіти і втикати, а не відмахуватися від інсектів. Добігти сьогодні до Плісце з нормальним джерелом, вже не встигали, тож квапитися було не для чого. Патичкова попадя ламала стереотипи своєю зожністю. З огляду на неї я навіть цукерку не стала їсти.

Ходити за водою на галявині з іншого боку Великої Попаді я не збиралася, хоча два хлопці, котрі були на стоянці, і намагалися мене туди заслати (дуже цікава стежка! кілометр вниз, з різним покриттям...) На чай ввечері, та на каву ранком воду мали (ну та, з власноруч облаштованого джерельця), тож - чого задарма бити ноги? До то ж ще й комарі. Гул вранці над наметом я вже, мабуть, ніколи не забуду. Так налякалася, що вирішила бризкатися репелентом прямо в наметі. Це була не дуже гарна ідея, не робіть так. Вистрибнула я з намета дуже жваво, наче корок з пляшки)

На Паренках було гарно. Хвилі гір в ранковому серпанку аж до небокраю. Кольорові виходи горганів та жерепу. Псували настрій тільки вирубки. І ще - дивна поведінка смарта. Бо отримати квитанцію та заплатити комуналку я змогла, а от сповістити про це голосом тата - ні.  Аби ж то там ще й вода була, то можна було б жити... А так ми підтюпцем побігли на Плісце - її було добре видно зверху. Жереп мальовничо обтікав стежку, майже не заважаючи руху. Але вчорашні Попаді все ще не відпускали: дбайливий масаж та стрибки по камінню гуляли організмом. Знов хотілося пити, але ж води було обмаль.

На Плісце я майже бігла. Скинувши наплечника пішла плюхатися у джерельце. Ніколи в житті не пила такої смачної води.

Пообідали і вирішили спускатися в Осмолоду по Котелецю. Нагорі знов лютовало сонце і на Грофу йти не хотілося зовсім. Стежка бігла струмочком.
Дивна річ: вода, навіть не в радіусі досяжності, неймовірним чином тамує спрагу. Ну може, звичайно, і густий ліс трохи охолоджував атмосферу, ага... 

Зустріли двох жвавих бабусь: пані Олю та пані Оксану. З заплічними торбинками, у шкіряних туфлях, йшли на Грофу. Казали, що по горах ходять часто, особливо подобається взимку... Сурові галичанські бабці!
По дорозі знайшли гарненький білий гриб.

В Осмолоді, коли  відновили електролітичний баланс в магазині у пані Оксани, я, дивлячись на свою позначку (набрати води на виході з Осмолоди) - спитала в командора: "Де будемо набирати воду?" Командор перепитав:  "З бульбашками?" "Нащо?" -  відпарувала я. На цьому питання з водою закрилося, навіть не відрившися. Тільки дві малесенькі бляшаночки фраголіно були сховані в наплечнику. Ще й у куртку їх замотала, бо охолоджували в холодильнику.

Тож після "скамійки" - себто підвісного мосту через Лімницю, ми бадьоро сунули в гору без жодної краплі води. Перше джерело (біля якого була запланована ночівля) - не побачили. Був гарний схил та стежина, що серпантином підіймалася по ньому. Ніякого натяку на джерельце чи рівну місцинку під намет...Другого джерела не було також, але вологі сліди на схилі сповіщали що воно колись і було. Підгримувало.

"Те що гримить, ще не означає дощу", - повчала нас пані Оксана в магазині. "Тільки три проценти на сьогодні, тож не переймайтеся, дощу не буде". В смерековому лісі, у верхів'ях жваво гуляв вітер і... почався дощ. Зробили собі укриття з підлоги намету. Трохи посиділи під ним.

Але було якось незатишно. Вирішили, що дощ не сильно рясний.  І знов посунули в гору. Наче прислухаючись до наших слів, дощ почав вщухати і вся долина під нами укрилася щільним туманом.  Наступна локація з потенційною водою була на 150 метрів нижче, аніж наша хребтова стежка. Схил стрімко падав на галявинку, але скидати висоту не хотілося зовсім. Пішли далі. На хребті володарював вітер, тож інколи щільний туман у долині відступав, і ми незмінно бачили стрімкі схили.

Сутеніло. Знов почав збиратися дощик. Між розкиданими стовбурами командор побачив щось схоже на залишки ватри (малесенька купка спаленних гілок)."О! це місце для табору. На мапс.мі воно відмічене. Ми прийшли!", - бадьоро виніс вердикт командор. Я трохи не розділяла його ентузіазму, але то більше стосувалося мапс.мі, аніж реальності... Швиденько розклали намет, поруч встановили тент для збору води (гриміло, шкварчали блискавки, вітерець хитав стрункі  смерічки, котрі лякали своїми сухими гілками). Сховалися у затишку і з насолодою випили фраголіно. По 330 грам на кожного. Новий рівень дзену.

За бортом було трохи лячно. Блискавки мерехтіли, гриміло, підвивав смерічками вітер і тішило тільки те, що в тенті в нас жваво плюскотіло. На ранок було майже відро води. Трохи схибили - тре було встановлювати тент не під деревами. Але у лісі в сутінках швидко знайти таке місце ми не спромоглися, тож ранком почали проціджувати дорогоцінну вологу під каву. Гарно допоміг мікрофібровий рушничок, складений у вісім шарів. На всяк випадок, наварили собі ще й чаю, бо пити некип'ячену воду зі смерічок постановили стрьомним, а виливати зібране - не по господарські...

Суворі смерекові ліси. Каміння, повалені стовбури дерев, весь нижній ярус лісу - смарагдова мохова підстилка із суцільним шаром брусниці та афин. Пронизаний наскрізь сонечком ліс виглядає казковим. У негоду, певне, трохи інші відчуття навіває ця дрімучість та недоторканність. Неперевершена природна гармонія, невпинний життєвий поступ. Боротьба за виживання та симбіоз. Єдність та боротьба протилежностей. Мільйони років еволюції. Панування доцільності.

Снідали біля джерела. На колибі ночували якийсь "піонери" і ми не захотіли купчитися.

Тут з'ясувала, що залишила ніж на Плісце. Це була вірна завхозівська Опінелька. З відламаним кінчиком (роки брали своє). Колись вона навіть летіла з Кіпру в салоні літака, бо на митниці жіночка, дивлячись на екран ропіскану, вирішила що то помада у мене в кишені...   Тож чому бути, того  - не минути. Шкода. Проте я таки навчилася різати щоковину, чистити цибулю та гриби - ложкою...

На виході віддала "піонерам" пів-кілограми вівсяних пластівців. "Піонери" були в захваті і рахували нас за чародіїв. Молодь завжди хоче їсти. Таке життя. Потім, аж до полонини Середньої, "піонери" то обганяли нас, бадьоро сунучи під рок з портативної колонки, то "валялися в кущах" -  запускаючи дрона. Тож ми ще встигли віддати їм скотч - бо в дівчини порвалися капці, і з десяток карамельок - що знайшлися в мене в наплечнику поруч зі скотчем.

Отож повтикавши на полонині Середній на краєвиди та кольори, ми почимчикували униз. Стежка трохи заросла, але роздратування від цього компенсувалося краєвидами з відкритих серпантинів. Всі відтінки зеленого на стрімких схилах, з плямами жовтої арніки, заворожували.

Обідали на витоку Кузьминця. Підпису не було, но щось так мені здалося. Спека  трохи відпустила в тіньочку, біля води. Тож насолоджувалися.

Почало потроху гриміти - збирався традиційний вечірній дощ. На спуску вразив поляк. Він просто лежав поруч зі своїм наплечником прям на дорозі, трошки підсунувшися у тінь. Оскільки чоловік не виглядав мертвим, і навіть посміхався, ми  запропонували йому доповзти до води (метрів 100). Він дуже дякував і жалівся на великий підйом та спеку...
На вирубці, нехтуючи гримінням та рідким дощем, ласували афинами. До шведського достатку рідким ягодам було далеко, але сам факт того, що ми, нарешті, їх бачимо - дуже тішив.

На спуску до Гути знайшли ще два грибочки, тож в ввечері мали святкову вечерю.

Спати лягли раненько, бо ж автобус не буде чекати. Але виявилося, що якщо маєш фарт - то і автобус тебе зачекає (той на який навіть не розраховували встигнути), і готівки в тебе на квитки вистачить...

Душевне місто Франківськ. Ти приїжджаєш з гір і потрапляєш... у парк.

Тут качечки з каченятами плутаються під ногами, лежачки запрошують прилягти та повтикати, і час до відкриття кафешки плине непомітно. 

А потім тебе смачно годують і... - так, тут є ратуша, на яку можна піднятися. Все в комплексі забезпечує дуже лагідне повернення до цивілізації. 

А прямий потяг завершує зворотну акліматизацію. І додому ти вже приїздиш зібраним, готовим до праці і до краєчків наповнений гірською магією Карпат.
Хто дочитав - той молодець і може ще раз переглянути КЛІПЧИК.