Карпатські пазли

П'ять днів пішки в новорічних Карпатах (Петрос, Говерла та трохи Чорногори)

Давно нікуди не ходили пішки. Та й взагалі давно не мандрували. Покатеньки минулого року були дуже камерними. Тож, аби закласти гідний фундамент року, вирішили пробігти зимовою Чорногорою, бо світлини відтіля казали, що трохи снігу таки є на вершечках...

Будь яка Дорога починається з першого кроку. Отак і ми - зустріли великою сім'єю новий рік в тата, маленькою сім'єю прогулялися містом  і вже вдвох неквапно в 4-00 йшли на вокзал. Щось дуже неквапно - бо побачивши вокзальний годинник, за яким виходило, що залишилось до старту десять хвилин, мусили бігти...
У потязі гарно виспалися. Київ вразив відсутністю людей, та локомотивом 19 сторіччя, котрий стояв на першій колії та періодично голосно гукав, випускаючи хмари пари. Весела дивина. Підзарядили себе та смарти у пончиках,  загрузилися у другий потяг. Особливістю тут було те, що майже всі попутники, маючи квитки до Рахова, виходити збиралися раніше. Провідниця дуже потерпала від тої плутанини. Проводжало нас на виїзді з міста сонечко. 

*** 3 січня ***
У Квасах було темно - західні частини рідної Неньки прокидаються пізніше. Хотіли купити води та трохи палива. Але якось не склалося, тож пішли з тим, що мали: тобто без рідкої води (але з літром окропу у термосі з потягу) і тільки з літром бензину. З огляду на те, що з їжі  мали тільки вівсянку та трохи ковбаси й щоковини, вирішили, що вистачить...
Тільки-но почали підійматися, як вершечки гір запалило сонечко. Дивовижний туман у долині додавав антуражу. Ледь чутний морозець, кольори та відтінки світанку, поодинокі купки смерічок в буковому морі  малювали фактурні картини.

Радісні та величні. Як перетнули залізну дорогу, до антуражу додалася тиша. Лісові коридори більш нагадували глибоку осінь. Особливо вразило тремтіння листя в абсолютному штилі. Побачити той рух можна було тільки якщо зупинишся та уважно вдивишся. А ще - звук. У майже абсолютній тиші, ледь підкресленій синиччиними нотами, шепіт-примара: "спииии...."

Поступово, з рухом вгору, зима набирала владу над лісом, і незаймані білі дороги бігли полонинами. Щільність білого на дорозі підкреслювалася градієнтом обабіч неї. Від того бачене здавалося картинкою, намальованою гігантським пензлем: упевнений звивистий вигин дороги та пуантилізм узбіччя, розцяцькований залишками фарби.

Після біостаціонару сніг став більш впевненим (дорога йде північними схилами), але гори навколо все одно були не білими, а сивими. Зрідка сивину різноманітило зелене - особливо яскраве, коли смерічки висвітлювало сонечко.

З цього боку на Петрос йде багато людей, тож була натоптана гарна стежка. Але ж ми не хотіли йти зразу на гору - хотілося подивитися на білу Чорногору збоку. Тож ми проігнорували зворот на верх і, вдягнувши бахіли, почали тропити стежку поруч зі слідами лиса на полонину Рогнеска до "хати на краю землі".

Іноді я жалкувала, що не взяли снігоступи, але таких відрізків шляху було зовсім мало. Незаймана біла дорога під блакитним небом, ледь повитим білими хмарками. Суворі чорні схили, де-інде притрушені сивиною. Фактурні, контурні хвилі гірського океану до самого обрію.

На підходах до хатини був жорсткий фірн і навіть лід. Швиденько розпалили ватру, аби натопити рідкої води, бо літра чаю на двох на цілий день було дуже замало. Та й побігли дивитися білу Чорногору, підсвітлену сідаючим сонечком. В минулі наші відвідини полонини, снігу було так багато, що годі було й думати піднятися на пагорб, аби зверху подивитися всю панораму. Зараз же ніякі снігові карнизи не заважали нам насолоджуватися помаранчевою Чорногорою та темним сутінком Шешула.

Хатина має ім'я МРІЯ. Побудовано її за підтримки чехів силами працівників заповідника. Має чоловіка, котрий опікується протипожежним станом. Ватра не має доброї тяги, тож на ніч її краще не топити, аби не вчадіти. Дров поруч немає, так що якщо розраховуєте на теплий притулок, майте на увазі ці обставини.

*** 4 січня ***
Спали гарненько. Прокинулися вдосвіта та й ловили дивне світло світанку з пагорба. Ранок балансував на межі похмурості, тож хмарки міняли кольори феєрично швидко від рожевого з помаранчевим, до темно-сірого, майже зловісного. Вітерець набирав обертів, тож мали надію, що блакитний переможе сірий.

Траверс і з цього боку був незайманий, але снігу було небагато, і дорога чітко читалася. Трохи були не певні як підніматися на сам Петрос. Тож, дійшовши до розпадку, де мала б бути стежка, просто пішли вверх.

Звісно, тут снігу було більше і знову згадалися залишені вдома снігоступи. Тропили по черзі. Особливо неприємно було зверху - серед заметених по самі вершечки смерічок: борсалися в тому снігу вище колін та потерпали від вітру.
Дуже хотілося знайти хоч якусь вітрову тінь та трохи перепочити від тих снігових жахіть, але на плато володарював скажений вітер і тільки фантастичне небо (від блакиті з пір'ястими хмаринами до майже чорних, важких хмар)) наснажувало на фоточки - бо руки дуже мерзли...

Юрчик йшов позаду, і я насолоджувалася королівством вітру наодинці - безмежний білий - куди не кинь око. Раптово виник пес. І геометрія схилу нарешті подарувала прихисток від вітру. Чекала Юру і розважалася гарячим чаєм та краєвидами. Несподівано смарт вихопив сонячну райдугу. Вживу воно було контрастніше, але налаштовувати камеру не було коли - вітер стирав картинки майже миттєво, як у шаленому калейдоскопі.

На вершині, серед білих ходоків, йшли фотосесії. Дзеркало на стіні будиночку користувалося особливим попитом, але й сам будиночок теж не пустував - бо тільки тут можна було відпочити від вітру та попити чаю чи перекусити без загрози віддати наїдки та питво вітрові.

Оскільки планували спускатися крутим схилом - взулися у кішки. Не пожалкували - сонечко гарно прогрівало, сніжок трошки танув, тут же прихоплювався вітром та морозцем, тож у кошенятах було йти впевнено і залишався ресурс на розглядування і на фотографування.

Попри те, що не дуже напружувалися, доки спустилися - трохи сі стомили і з полегшенням зняли котиків. Посиділи під навісом (не дуло), попили залишки чаю. Літра на двох знов не вистачило, тому жваво побігли до притулку КБЗ, бо ж там є джерело з рідкою водою. На траверсі не було вітру,  нарешті дуже комфортно та душевно йти. Подекуди смерічки стояли в снігових одежах, але навколишні гори були лише ледь сивими.

На галявині з'ясували, що є вільна колиба, та ще й та, в котрій ночували після зустрічі Нового Року 2019. Вона без опалення, але дуже душевна. Тож сходили за рідкою водою, нарешті вдосталь напилися. Вже затемно прийшли кілька дівчат у гості - попитали про колиби на галявині та умови в них (на майбутнє) й побігли собі униз, бо були без речей. Відважні дівчата - до низу десь біля 18 км. Поночі, з легким снігопадом та вітерцем, під ліхтарик. Романтика. Ну зате не нудно...  Ми ж лягли спати в тепленькі спальнички. За стінами хати всю ніч ходив вітер та люди. Перший просто бавився зі сніжинками та смерічками і не дуже заважав, а от люди постійно світили ліхтариками у вікна. Може й треба було поставити намет десь у лісі, подалі від цивілізації.

*** 4 січня ***
Ранком у колибі чудово пахло кавою. Велике півлітрове горня тішило. Було дуже смачно, тож вирішили перенести сніданок на пізніше, в хатинку під підйомом на Говерлу. По прогнозу виходило, що під вечір вітер перестане бавитися, і з лагідних 25-30 км/г перейде у незручні 45-60 км/г. А оскільки хотіли далі йти хребтом, то трохи сі сумнівалися про ночівлю: доцільно було  спуститися, аби не дуже дуло...

Йшли неквапно: не дивлячись на похмурість, краєвиди заворожували глибиною та градієнтом кольорів від темно-зеленого до білого.  

Хатинка під підйомом на Гору була схожа на рукавичку із казки, тож на приготування їжі забили, випили чаю, вдягли кошенят, та й пішли вгору. Вітер зразу радо підхопив нас. Юрчик попросив дістати йому окуляри з верхнього клапана наплечника, бо від вітру потерпали очі. Тільки я зняла рукавичку, як вітер вихопив її і швиденько поніс у прірву. Добре, що взяла запасні - татові шкіряні. Наверху було людяно, вітряно і сонечко освітлювало всю Чорногору. Коли я в телефон доповідала татові історію про підступний вітер і як в нагоді стали його рукавички, підійшов до мене хлопець та й спитав якого кольору була загублена рукавичка, бо він знайшов якусь. Не мою, але праву - якраз яку загубила я. Це знак, вирішили ми і навіть сфотались з того приводу з добродієм та рукавичкою.

Спускаючись з Говерли милувалися сніговими птахами, тобто їх пір'ячком. Абсолютно фантастична річ. Трохи нівелювало їх чарівність те, що невблаганний вітер наочно демонстрував їх утворення. Погода змінювалася на очах - над хребтом сіре покривало змінювалося блакиттю з білими пухнастими хмарками, щоб через півгодинки знову стати сірим. Протоптана стежка була. 

Не проспект, звичайно, але й без снігоступів йти було добре. Єдиний мінус - стежка впевнено бігла крізь всі вершечки: але це було очікувано - в зимовий час ходити траверсами мало хто хоче. Всі відтінки білого - коли сонечко визирає з-під хмар. Всі відтінки сірого - коли ховається. Стрімко міняється освітлення і в такт йому змінюється сприйняття цього трохи суворого монохромного ландшафту.

Зустріли лижників. З псом і гітарою. Лижники йшли ногами, тягнучи лижі на шворках. Лише одна дівчина (якраз та, у котрій замість наплечника була гітара) граціозно їхала. І вверх і вниз. От спритна, чортяка!
Фантастичний сріблястий, висвітлений сонцем, серпанок долини Говерли (та що річка). Як то не дивно, але після спуску з Гори вітер попуститило, був майже штиль.

 І ось, за півгодинки перед заходом сонця, все кардинально змінилося - вітер ввімкнули і він стрімко почав набирати силу. Ну все згідно з розкладом, ага. Стояли перед підйомом на Туркул та розмірковували - куди ж іти: заплановане місце на Несамовитому, з огляду на вітер, виявилося геть не затишним. Не довго розмірковуючи, вирішили падати на іншу сторону хребта. Але ж траверсу не видно і починає сутеніти. Тож йдемо стежкою на вершечок Туркула і вже звідти повертаємо вниз в надії не промазати на хребтову стежку. Ну таке... 

Спочатку мені було трохи лячно бо ми перлися круто вниз. Потім я потерпала від траверсу:  вверх і униз було стрімко, снігу багато, вітер скажений і здавалося, що кожний крок спустить лавинку. На той час суттєво потемнішало і ми наділи петцлі. Коли ж  пішли вершечками жерепу, запаси страхів раптово закінчилися і стало цікаво: а де в цьому непотрібі можна поставити намета? Бо дуже хотілося пити, а рідкої води не було. А потім згадалося, що ми сьогодні якось і не їли нормально. Тож йшла і планувала меню на вечерю. Дуже допоміг лисячий слід. Ми притримувалися його, щоб не потрапляти в цупкі пастки підступного жерепу. Тобто ми все одно йшли по ньому (добре що в кішках, а не в снігоступах: котики не зачіпалися на гілки, але дозволяли не зісковзувати з них, тож провалювалися ми тільки по коліна. Потрошку почав падати сніжок. Галявинка виявилася якраз в тому місці, в яке тицьнув пальцем на мапі навігатора командор. Відносно рівний майданчик два на два, майже без вітру. Витоптали, поставили хатку, розклали речі. Ніяк не хотів працювати примус, то ж я зжерла трохи сухої вівсянки зі шматком ковбаси і, напхавши в пляшку снігу, вирішила топити воду собою...

Командор наполегливо сварився з примусом і добув таки трохи води, щоб ранкову каву робити з рідкої, а не топити. На тому й полягали спати. Мій спосіб добуття рідкої води виявися гідним, тож усю ніч я потроху підкопувала сніг з-під намета у пляшку, топила і пила. Наверху ревів вітер, але до нас доходили тільки окремі його пориви. Вони мене  штовхали у спину, будили. Отак в справах, непомітно минула ніч. 

 *** 5 січня ***
А ранком було незмінне півлітрове горнятко запашної кави з вершками та шоколадкою. 

За бортом вітер трохи вщух, сіявся сніжок, але в наметі було так затишно і душевно, що виходити надвір не хотілося зовсім. Тому ми збиралися зсередини, до останнього зберігаючи дах над головою...

При денному світлі вибирати собі шлях було значно легше. Легкий сніжок дуже тішив (тим що не був дощем). Коридори в жерепі гарно читалися, і зовсім непомітно ми вийшли на полонину. Тут були цікаві споруди: навіс та туалет з вентиляцією. Оскільки джерело в очі не кинулося, вирішили спуститися для сніданку ще трохи далі. 

Веснарка спочатку вразила своїми вишитими рушниками та килимами. Вже потім ми оцінили конструкцію ватри - бо рідкої води не знайшли й тут і топили сніг на грубі. Заразом гарненько прибрали підлогу від сміття, котре й спалили. Поснідали, запаслися чаєм та водою, та й пішли потихеньку.

Вже скоро від снігу не залишилося й гадки. Густі, кремезі смерічки рядами вмощували схили вздовж дороги. Іноді (коли зрізалово на вигляд не було дуже стрімким), бігли схилами, але дорога була зовсім не брудна і майже не слизька, тож і по ній дуже приємно було топати. Ліс обабіч дороги настільки щільний, що дощик майже не турбував нас. Так: те що зранку зверху було снігом, тут унизу, стало противною мрячкою.

Чим нижче ми спускалися, тим бруднішою ставала дорога. Тому, коли маркер показав бокову стежку, - навіть не сумнівалися й пішли за ним. Ну і в ліпших традиціях - стежка закінчилася  в хащах повалених стовбурів дерев, густо заплетених ожиною. Перелазити це страхіття з наплечником - окрема насолода. "Скільки мтбшника не вигулюй по білій красі, а він завжди пригоди знайде", - філософськи констатувала я, з натугою влізаючи на товстий стовбур на рівні моєї талії. Я б, нехтуючи брудом, зняла б наплечника та й проповзла під ним, але там щільно було заплетено ожиною...

 Вийшли на дорогу - яка і на вигляд, і на поступ була відмінною багнюкою. Обережно перетнули, та й далі пішли лісом - крім очевидного, в лісі менше капало. Говерла (та що річка) жваво бігла унизу. 

Поруч йшла дорога. Льодяна дорога. А потім на ній з'явився лісовоз, що швиденько плинув униз. Виглядало все так лячно, що хотілося десь забігти відтіля. Але ж бігти не було куди. Вийшли на кордон. Дощик продовжував сіятися, було дуже вогко. Побігали в пошуках прихистку. На штатній поляні під ногами хлюпало, а ми не взяли додаткове дно для намету. Тож, проблукавши півгодинки, вирішили йти дорогою, та шукати більш сухого притулку. Знайшли його вже на околиці Говерли ( та що село). На стовпі висів номер телефона з вказівкою що є вільні місця. Часу було багато і ми не стали нехтувати можливістю. Ґаздиня спершу сказала що нас прийняти не може, бо в неї нетоплено. Ми зі сміхом спитали - а чи сухо? На тому й зійшлися. Вже за півгодинки ми в тепленьких пуховках (після душу) дегустували місцеве вино під сир та яблука. "Ну майже Кіпр!", - видихаючи клубочку пари, промовив щасливий командор, хрумкаючи яблуком.У спальниках на ліжку було якось м'яко, але діставати килимки, щоб лягти на підлозі, після півторашки вина на двох було влом.

*** 6 січня ***
Ранком ледь продерла очі та відірвала голову від ліжка, хоча горнятко кави було справно доставлено в спальник. Щось не складається в мене з вином, ага. Ґазда наш люб'язно домовився, щоб рейсовий автобус забрав нас з дому. Трошки повтикали на зупинці роздивляючись під теплим, майже весняним сонечком Говерлу-річку та Говерлу-село.

 По дорозі долиною дивувалися на то, як парують дахи хат (і то не дим з димарів, ні!), - зблизька бачили народження того сріблястого серпанку, магією якого чарувалися з Чорногори...

А в Рахові мали трохи часу, але в мене не було натхнення гуляти. Тож спочатку випили кави на Веранді, а потім перебрались у Європу. Тут була гостина атмосфера:  мало відвідувачів, з одного боку - полички з алкоголем, з іншого - полички з книжками і дуже смачна кухня. 

А береги Тиси були милими та пухнастими.
А потяг стояв і чекав, але в нього не пускали.
- А що в нас буде на вечерю? , - несподівано (навіть для себе) спитала я (мабуть з нудьги).
- Ну ти й ненажера! Ти ж вже їла сьогодні!, - обурився командор, але ж до крамниці за зефіром зводив мене. А тут і потяг подали...
Київський час теж виявися гастрономічним, впродовж якого командор залагоджував робочі справи.
В Дніпрі були поночі, а зранку життя закрутило в якусь зовсім іншу сторону, і чотири дні в горах, як яскраві пазли зловленого моменту, залишилися в спогадах та фоточках...
Хочу мандрів. І - побільше, побільше...