Солоне озеро

Веломандрівка в Харківську область на дивовижне солоне озеро.

Ідея виникла ще торік - з якихось слобожанських мандрів привезли забаганку про дивне техногенне солоне озеро і, тицяючи карту ще в старому-доброму жпсайсі, намалювався трек з цікавинками: Орільське водосховище, долина Орілі, озеро. Потім під нього почала "курити" логістику. Вийшло якось зовсім негуманно - на Лозову електричка йде в 3-30, потім крутити 140 км до Краснограду, відкіль поїзд їде в 2-30 до Дніпра. Як це не дивно, але навіть знайшла собі попутницю, коли такий негуманний план виклала на ФБ. І (ще більше несподівано) - зателефонувавши вночі подружці - відмінила поїздку. Якось мені в голові не склалися двоє дівчат з роверами вночі на вокзалі у Краснограді (про той вокзал - трохи далі розповім)... Потім план було розглянуто під кутом "весільної подорожі": середина вересня - це день народження чоловіка та річниця весілля, тож є традиція подорожувати у ці дні. Вирішили поїхати своїм ходом. І, щоб було не дуже лайтово, їхати  через Самарській ліс та трошки вздовж каналу Дніпро-Донбасс. Виходило 230+ на два дні, тобто добре вписувалося в вже неодразово випробуваний формат #два_по_сто...
Кому ліньки читати - тречка з фотками

Субота (вигуляй сусліка в Самарському)

Колись дуже давно, чи то в 2010, чи то в 2011 Віталік вигуляв мене, (тоді зеленого велонеофіта) у Хащове. Тепер прийшла наша черга. Перші п'ятдесят пролетіли швиденько:

Лісовими стежками, які привітно, через  зелений купол листя, освітлювало вранішнє сонечко - ще не дуже гаряче. Пожухле листя, подекуди, шурхотіло попід колесами і завзято підлітало за швидкими велосипедистами.

Степові доріжки хизувалися тереном, густо вкритим сизо-синіми ягодами. В цьому році його багато, тож пізніше, у листопаді, коли листячко опаде, маленькі сині кульки будуть тішити не тільки око. Зараз він ще дуже терпкий...

Плин Самари - тихий, невпинний. З віддзеркаленнями та рибалками по берегах. Останні трохи заважали ловити гарні ракурси - бо стовбичили зі своїми вудками як раз у  самих гідних точках зйомки...

Суслік Віталіка гідно скакав через гілки, вправно літав грунтовками, трошки буксовав в густому пилу та листях, легенько був перенесений через епічний яр (нам з баулами така легкість навіть не снилася). 

Тож на лавочці_над_Самарою Віт здивовано мене перепитав: "Невже ж вже п'ятдесят накрутили?" "Свіже повітря рішає!", - відповів командор. Я була згодна з командором, а ще я знала що далі буде ліс, а в лісі - пісок, а у піску, як відомо, сусліки не їздять...

Сьорбнули у Гвардійському на "нашому" місці кави - та й поїхали далі. Спочатку все було гарненько, але потім зарослі стежки змусили нас таки виїхати на пісочок, і трохи пхання мали за компанію.

Тож оці нещасні 25 кілометрів їхали трохи довше, аніж попередні 50. Все пізнається у зрівнянні, ага.

У Васильєвці пообідали та розділилися - Віталік рвонув асфальтом на дачу, а ми - на канал. Після обіду вгору крутилося важкувато, але чудові краєвиди та легкий вітерець компенсували рельєф. 

Сонечко дуже красиво розмальовувало небо, а як закотилося за обрій стало якось зовсім зимно. Їхати в сутінках неприкольно, тож ми дружно вирішили що можна заночувати на каналі.

Тим паче що це теж - майже традиція. Їхали берегом та коверзували. Нарешті клаптик скошенного лану нам сподобався та схід до води був гідний. Тож вже за півгодинки ми ласували вином та сиром. Кукурудзяні палички купили більше за традицією, але вони напрочуд добре пішли під мікадо. Надворі було холодно. В наметі, звісно, тепліше, але ми якось дуже безпечно взяли літні спальники - тож натягнули на себе все що могли. Я не мерзла, але чогось мене мучили кошмари. Юрчик півночі мерз, поки я не закутала йому ноги своєю пуховкою, та не вкрила велочохлом. Давно так поганенько не спали у полі - ледь дочекалися сходу сонечка...

Неділя (пил дальніх доріг)

Неперевершена магія ранку, особливо після майже безсонної ночі: радість, що нарешті можна не кублитися, а встати, випити кави, сісти на ровера та насолоджуватися передосінням...

Вибирали то ліву, то праву сторону каналу. Тішилися краєвидами, мов діти. Жовті дерева з ентузіазмом фоткали. 

Дивувалися скотарському мосту через канал. Тут же плавала сім'я лебедів. Малі відрізнялися від батьків сіреньким окрасом. Милота, одним словом.

Непомітно доїхали до Орільского водосховища. Трошки повтикали на синю нескінченність. Ну й палички доїли, чого ж їх везти.

Далі почався жах - величезне кавунцеве (якорцеве) море. Дорога в ньому була непевна. Зупинитися хоч на мить в цьому чистилищі велосипедіста, аби сфоткать красиві та підступні жовті квіточки було лячно. Були дуже раді знайти більш гідну дорогу і без перешкод та втрат вибралися на неї. Так воно нас пройняло, що з радістю крутили далі асфальтом в дірочку. Машин на ньому не було, тож без обмежень дивилися картини за вікном ровера: широка долина Орілі, хвилясті луки, кургани з купками дерев.

Підприємливі місцеві кургани використовують за призначенням: майже на кожен з них - кладовище. Чомусь згадалися розшуки Ітиля, котрі проводив Гумільов: коли на бєрівських буграх були багатошарові поховання різних епох...
У Ліговці пообідали. В центрі, у прохолоді скверу.

Жителі ввічливо не звертали на нас уваги, що дуже тішило. Незмінна в веломандрах яєчня та салатик. Окріп на каву Юркові дали в магазині. Після обіду командор трохи придрімав прямо тут, на велочохлі. Навіть така екзотика (лежачи на спині - трошки хропів), не змусила місцевих цікавитися хто ми й що. Ну дуже ввічливі люди мешкають в Ліговці...
Інший бік долини тішив грунтовками.

Коли переїжджали на нього, здивовано зрозуміли що в Орілі немає води. Всі ставки з густим очеретом - теж стоять сухі. Ґрунтовки змінилися жахливими гравійками. Тому вирішили перекроїти план та поїхали вверх з долини. Летючі краєвиди з пагорба. Різнокольорові шматки ланів. Ну точнісінько тобі гугл-мапс! Навіть кольори співпадають...

Вразила горіла посадка: чорні стовбури, припорошені білою золою. Сухе листя. Блакитне небо. Різкі тіні. Ледь відчутний запах гару. Присмак гіркоти. Відлуння драми. Ще й  самотній вартовий - сонях на переораному полі додав колориту...

Дивний сріблястий пил зустріли за переїздом. Спочатку мені здалося, що то якесь вапно з вагонів просипалося. Але сріблясті кущики були дивно розташовані півколом обабіч дороги. Сріблястий пил був тільки на них, наче спецом вибирав де йому падати.

Ось, нарешті, і озеро. Знайти ракурс, аби вода буда зеленою виявилося складно. Дороги навколо - суцільний чагарник,  і дуже порепані - моє колесо в 2,2 застрягало в тих тріщинах.

Тож обкрутивши дві треті кола туди-назад, вирішили кинути ровери зверху та й таки скупатися. Треба ж було перевірити чи то вода дійсно солона...
"Купалень" облаштовано чотири. Береги глиняні, спуски зроблені сходинками. Внизу трошки розчищено від очерету, є дошка, щоб не дуже слизько було, коли виходиш з води. Вода дійсно таки солона. Із задоволенням плавали, бо ж день був спечний і запорошений пилом.

Чарівні віддзеркалення - залізла в воду по шию зі смартом (Юрко потерпав - гляди підковзнешся і втопиш!). Дуже задоволені відвідинами, зробили селфач та й поїхали до Краснограду. Під вечір ущух вітер, сільськогосподарська техніка верталась з ланів додому, тож на ґрунтовках стояла густа курява. Ось і знадобилися карантинні маски: дихати через неї було значно легше. Ф - фільтр!)) 

Як тільки сіло сонечко, зразу вдяглися - очікуваний перепад температури зустріли тепленько вдягнутими. Домовилися крутити поволі, аби не спітніти. Так і їхали неквапно  24-26...
У Красноград в'їхали коло дев'ятої. На центральній алеї було людяно і чарівно пахло кавою. Поки ласували, з'ясували, що десь поруч ще й піцу роблять смачну. Трошки поплутали в пошуках, замовили і пристроїлися на дерев'яних лавочках. Здалося, що буде затишно. Воно, правда, нас ніхто і не турбував, та й начебто і не холодно було, але розстелити килимки, щоб подрімати, ми таки не наважилися.

Тож поїли та й поїхали на вокзал. Зібрали ровери і Юрчик вирішив спробувати відвідати зал очікування. Той що платний - закрито через карантин. Той що безоплатний - був вщент заповнений безхатченками. Запах стояв такий міцний та огидний, що я навіть п'ять хвилин не змогла висидіти. Тож вийшли на вулицю, та окупували лавочку. З надією очікували наш потяг з Дніпра. І не дарма: провідник таки згодився і всього за 20 (двадцять!!!) гривень пустив нас у потяг. Тож пристроїли ровери на треті полки, самі полягали на килимки в спальники на других, і вже хвилин за п'ятнадцять гарнесенько собі спали. Я навіть не прокинулася, коли поїзд рушив...
Осінь ще не стала золотою, але вже впевнено крокує на теренах нашої Неньки. Тож треба ловити кожну мить сухості та тепла на безкрайніх степових ґрунтовках. Бо коли підуть дощі, і, нарешті, пісочок стане більш привітним, маршрути стануть іншими...
ФОТОЧКИ