Ювілей

Покатенька напередодні п'ятидесятого дня народження)))

Яке дивне відчуття - їхати минулорічним треком майже день в день.
Трохи хвилюватися від очікування зустрічі. Чи будуть маки? А шавлія? Чи вже дозріла ковила?  Трохи перейматися за небогу: бо ж дороги багато, а дитина ще не їздила соточку.
Трохи непокоїтися за ночівлю - бо ж з Юрчиком якось і не дійшли згоди де і як...

Виїхати наверх новий сингл і тішитися панорамою міста. Вкотре подумки почати згадувати віршика: "Этот город станет приемлем в 30 км к югу...". Посміхатися і ловити вітер...

Потерпати від того, що маків обабіч дороги - мало (торік тут було море). Але все одно сфоткати. Дивуватися каштановому цвітінню: добре, що дорогу в лани перегородили і їдеш повз таку милоту...

Мружачись від сонечка, вишукувати обабіч каналу купочки мишачого горошку і, раптово, вловити носом насиченість рапсу. Вертіти головою на всі боки в пошуках жовтогарячого.  Тішитися, немов дитина, в густих заростях з філігранними жовтими квіточками...

Замріяно втикати в безмежність пшеничних хвиль: відчувати подихи вітру, які так спритно грають відтінками зеленого. Бачити два поля і розуміти відмінність світлої пшениці від темно-зеленого жита. Дивуватися та замислитися: чи то колір вершечків має якесь відношення то кольору продукції з зерна? Шукати гідну риму парі збіжжя - рілля...

Нетерпляче розглядати борти яру в пошуках шавлії, трохи розчаровано зустрічати тільки ясноткові. Замислитися: горлянка та живучка це одна рослинка чи дві? І раптом таки побачити пониклу шавлію в ковилі...

Привітатися зі столиком на ставку. Згадати неможливу спеку і як гарно тоді було хоч трошки змити з себе пил. Зараз зовсім не жарко, та й до води гарного сходу не видно. Але машинка рибалок стоїть зверху, тож підходи до води мають бути. Безрезультатно вмовляти смарт сфотати величезне павутиння (на всю дорогу!!) і, натомість, зробити кадр про старшого брата, який розповідає молодшій сестричці про мандри...

Охолоджуватися зустрічним вітром. Філософські радіти незмінним речам: м'якенькій ґрунтовці та бортам в жовтозіллі, вже подекуди з біленькими голівками в суцільному жовтому морі. Нарешті в'їхати в ковилове море. Підгодовувати дитину, яка серед цієї краси змушена працювати. Радіти новим капцям в тон жєлтиша. 

Дивуватися з мілких маків. Дихати степом, вдивляючись вдалечінь. "Дорога без кінця, дорога без початку і кінця..." По сонцю, проти сонця: дивні вигини пухнастої сивої травички...

Вкотре милуватися довершеністю опор незбудованого  мосту, розмірковуючи чи є в історії з прокляттям щось правдиве...

Шарудіти покрами в густій кільченській траві, долати рельєф, натішитися синьою хмарою шавлії на сивому ковилиному схилі, вмовити малу не виїздити на асфальт, відмічаючи про себе, що трек лайтовий і вона непогано тримається на своїй Еві з ригідкою...

Таки виїхати на асфальт і, замріявшись, пропустити потрібний зворот. Дивно одночасно пробити обидва передні колеса якраз на звороті на ґрунтовку - зрізалово. Тішитися спуском і тим, що трохи спетляли від дірчастого асфальту. Правильно оминути Новік, розуміючи що то тільки на мтб воно в тему. Чудно плутати синглами по Піщанці і таки з'ясувати що кінцева точка трека споїть геть на  базі. Промовити "окей гугл!" і довіритися тітоньці в смарті...

Приїхати, нарешті, на базу під радісні вітання друзів, котрих не годували, поки ми не приїдемо. Жерти і пити. Інколи пробувати підспівувати, похапцем ковтаючи шматочок м'яса з ложечкою неймовірно смачного плову. Пишатися вимитою племінницею, котра подолала замість сотки, аж сто тридцять. Вмовляти сина не тільки грати, а й співати. Дочекатися опівночі і отримувати вітання та подарунки. Зрозуміти, що нічого фатально не змінилося і з полегшенням заповзти спати в спальник...

Ранком випити незмінної кавоньки і проїхати кошерні лайтові 50 в 50 додомцю.
Остаточно дійти до думки: "чей это гнев или немилость, в мире ничто не изменилось..." і, за  звичаєм, віднести вік до випадкових цифр...
Дякую сім'ї та друзям. Ювілей прожито яскраво і зовсім нестрашно. Всі побажання візьму в роботу та буду потроху реалізовувати.
Далі буде...