Сиваш, жовтень 2021

 Веломандрівка на Сиваш - чотири чарівні осінні дні у степах біля рожевого моря.
Дивимося ТРЕЧКУ (тиць!)
Фоточки(тиць!)
Або читаємо лонгрід нижче:

Ранком в Мелітополі було вітряно та прохолодно. Серж каву не п'є, Юрчику вона трохи байдужа, а от я не могла думати ні про що інше, тож завернула в першу-ліпшу забігайлівку, де вивіска обіцяла "аква віту". Ровери ми поставили перед входом, самі розмістилися усередині. Місце було не затишне, але не дуло. Трохи підживилися та й покрутили собі... в АТБ, бо ж з Дніпра їжі не взяли ніц. Їхали повз затишні кафе, кожне друге - велофрендлі. Ну хто ж знав? Серж, правда, раз за разом наголошував, що ми їдемо їхнім травневим маршрутом. Цим, правда, ніхто не переймався. Фабула мандрівки, ще на етапі планування, була: нікуди не поспішаємо, їдемо як їдеться, тречка - не догма, а напрямок... Тож, прикупивши трошки їжі та питва, ми рушили до Молочного лиману.

Різнокольорову осінь прикрашали монохромні хмари шпаків. Вони то всаджувалися на дротах електропередач і тоді дроти сильно прогиналися. То пружко зривалися з них і вимальовували в небі складні фігури. То чорною хмарою падали вниз на лан, ретельно вибираючи останні крихти збіжжя. Ці чудернацькі летючі хмари-вуалі дуже мене надихали, але гідно їх сфотографувати в мене так і не вийшло: тільки-но смарт позиціонувався на чорну хмару, як вона міняла напрямок, стаючи майже прозорою на тлі сірого неба. Тож втішившись відосиком, погнала доганяти хлопців.

А тим часом прибранні лани збіжжя змінилися баштанами. І на них, подекуди, виднілися то жовті, то смугасто-зелені кулі. Звісно, проїхати повз таке неможливо. Серж дуже серйозно промовив, що шлях, який не годує мандрівника, не вартий того, щоб ним йти. Швиденько дістали ножа, ложки та й гарненько пообідали.

Дорога то йшла степом, то забігала в акацієві ліси. Тут спустило заднє жєлтиша і, поки ми його клеїли, привітні лісівники на джипі обережно спробували дізнатися: чи не маємо ми намір ночувати в цих лагідних акаціях, які є, начебто, заповідником. Ми запевнили їх, що ночувати нам ще рано, і таки викрутили до безмежних просторів лиману. 

Чудові багатопланові краєвиди дуже тішили. На той час розпогодилося - по небу пливли пухнасті білі хмари, лиманова вода градієнтно розливалася від синього до аквамарину, а степ дарував ледь чутний запах полину. Квінтесенцією безмежності була майже біла дорога в типчакових берегах вздовж лиману: зліва велика вода, справа - ланцюжки озер, подекуди в заростях червоного солонця, і свіжий попутний вітерець.

Трохи турбувала відсутність води. Але перед дамбою добрий чоловік з загорожі люб'язно нам видав майже три літри, тож на першому ж гарному п'ятачку, незважаючи на рибалок, ми й захостилися. Чарівне сідаюче сонечко, ледь чутний плюскіт хвиль, напої та їжа... Але надворі було зимно, тож я поквапилася у спальник. А от хлопці ходили берегом та зазирали в рожеві очі креветок. З відпливом лінія моря зсунулася від берега метрів на п'ять-сім, тож простору для розглядання морських мешканців було достатньо.

Треба відмітити, що збиралися ми з Юрою, як завжди: тобто за дві години до потягу було з'ясовано, що сестричка нам не віддала тент під намет та килимки... В нас знайшлися старі іжевські пінки, але не було бажання їх брати - бо чохла на них вигадати не змогли. Вирішили спробувати... ізолон. Дуже сподобалось його компактне пакування в герму, яка гарно розмістилася в баулі. Тент під намет вирішили замінити велочохлами - все одно ж возимо...

З огляду на це, першу ніч мали тестувати отой весь колгосп. Виявилося: все гарно працює і спати було тепло та затишно. Росяним ранком зовсім не хотілося вилізати з наметика - надворі було зимно. Добре, що схід сонечка можна було спостерігати просто розкривши вхід.

Ранком комизився пальник. Був розібраний, почищений і поставлено йому діагноз: нема палива. Але ж каву таки зварили... Вишенькою на тортик до вранішніх "негараздів"  було з'ясовано, що стали на ніч в густих заростях кавунців. Тож і покачалися трошки. Розминка перед стартом. Ага.
Марсіанські пейзажі дамби визвали дискусію: а відкіля ж  туточки оце червоне каміння привезли.

Командор видав дивну версію, що з Дніпрорудного. Нащо з Білозірського залізнорудного регіону вивозити  каміння аж сюди, не зовсім, зрозуміло, хоча, певне, ми ще їхали по Запорізькій області... Ні спростувати, ні підтвердити версію не змогли, тож просто насолоджувалися краєвидами.

В Атманаї поснідали на сонечку і погодували лякливу кицьку ряжанкою та сиром.
Дядько на ровері гукав, що скажений, коли ми завернули на стежку вздовж узбережжя. А потім місцеві хлопці відмовили нас їхати вздовж берега, бо там є непевний місток (мовив: "я там два дні назад був і мою дошку вже хтось поцупив"). Серж сказав, що в травні вони пройшли нормально, хоч і з елементами еквілібристики. І теж наголошував, що краще об'їхати. Тож поїхали в об'їзд та зустріли квітучий бузок. Бузок, Карл! У жовтні!!! Серпневий бузок з Нарвіку трошки похитнувся в своїй неперевершеності.

 А потім була чудова дорога серед червоних ланів солонцю. 

Рослинку цю можна їсти і в сирому, і в вареному вигляді. Французи вважають, що на смак вона схожа на спаржу, чи шпинат. З давніх-давен її використовували для варіння скла та виготовлення мила.

 

Але господарське значення ніщо, порівняно с цими яскравими островами на тлі блакитної води, бежевої стіни заростей типчака, поцяцькованою подекуди  лутигою та яскравими кульками фіолетового кермеку.
Краєвиди такі незвичні та чарівні, що я раділа, мов дитина, і не могла натішитися цією пастораллю. Навіть взялася пройтися ледь підсохлим дном - обережно крадучись, аби не вгрузнути по коліна.  Кажуть, що глибина самого Сивашу сягає тільки три метри, а от мулу під цією водою - цілих п'ять.

В Новогригорівці вирішили трохи перепочити та відновити електроліти: сонечко розійшлося, було тепленько, хоч і вітряно. Командор поставив ровера і побіг в магаз. І тут як бахне! Ровер падає, як підкошений! Підхожу і бачу епікфейл: перетерлася норвезька полуслікова покра, котра дуже тішила командора,  та із-за тієї дірки вибухнула камера... Як на біду, запасний 29 смартсем, котрий завжди мандрує з нами разом, в цей раз залишився вдома...
Звісно, в нас є досвід і латання покр, і їх зашивання ниткою з голкою (от, до речі, попередня покра як раз таки і зашивалась в Норвегії перед Му і Раною), але вирішення проблеми виявилося більш філігранним: в глухому селі знайшлися: антипрокольна покра і камера с герметом. Розмір, правда 28, але то пусте. Більш того. Всьо то багатство коштувало не всі гроші світу, а помірні 250 грн покра та 150 камера с герметом. Радості не було меж. Чому ми не спитали в магазині 26 камери за такою гарною ціною - досі лишається загадкою. Мабуть цим випадком вдача вичерпалася, бо поставлений мною на зарядку повербанк ніц не зарядився...

Нова покра командорові не дуже зайшла і всю дорогу до вечора він потроху скиглив, що от була м'якенька, яка їхала сама, а тепер їдеться важко... Але це не завадило йому наприкінці дня жваво розсікати ґрунтовками в перекатиполях, понад високим берегом Сиваша в пошуках рівненького місця для ночівлі із гарним видом...

Тож ночували на високому березі в типчакових заростях за Семихаткою. На вечерю був файний грибний супчик. Сухі гриби Серж привіз із собою і ретельно вимочував цілий день у півлітровій баклажці. Луна малювала доріжку на озері, вітерець майже не докучав, десь у темряві акваторії голосно хихотіли чайки і тільки Серж потроху нив про "стремительный отвесный обрыв" поруч з кухнею. Наявність норок мишей та безліч павуків Сержа не турбували. Одному павуку-бідосику навіть спробували зробити фотосессію в червоних промінчиках петцлів...

"...а утро было зябким, как щекотка..." Дивне рожеве світло розливалося небом і морем, розмиваючі грані між ними. Ранкові метаморфози освітлення завжди краще сприймаються з тепленького спальничка. А ще - тиша, котра настає перед сходом сонця. Здається, що весь світ виструнчився із затамованим подихом в очікуванні. Навіть галасливі чайки, котрі реготали всю ніч, на півгодинки вгамувалися. І лише легенький вітерець потроху брижів море...

І ось, нарешті, докрутили до рожевого. Підсилювали ефект три кайтери. У полях було багацько цивільних машин. З'ясувалося, що знімають кіно. "То режисер побачив кайтерів, страшно йому сподобалося і от тепер вже тиждень живемо в Генічеську, знімаємо кайтерів", - ділився з нами якийсь працівник. Командор тут же загорівся проїхати повз режисера на роверах з баулами. Але ми з Сержем були іншої думки, тож покрутили подалі від кіношної братії.

 Дорога вела нас вздовж каналів. На дорозі зустрічалися їжаки та гадюки. Драматична проза життя: малий їжачок вирішив підживитися величенькою гадючкою. Але та виявилася спритнішою і вкусила бідолаху. П'янко хитаючись, с кожним кроком все непевніше, малий біг геть, і, зовсім без сил, важко дихаючи, впав на бік. Перенести його в хащі я не знайшла чим, тож просто трошки посунула з дороги капцем. Ніяких спроб звернутися в клубочок тваринка не робила. Юрчик сказав, що він оклигає, бо їжаки - чи не єдині тварини, які несприйнятливі до отрути гадюки. Дуже хочеться вірити, що в малого все буде добре...

А тим часом ми в'їхали у царство вітряків. Поки вони майоріли на горизонті, нічого незвичного не було. Але коли ми опинилися під самісінькою велетенською баштою, на верху (70 метрів!) якої грізно крутилися лопаті, захвату не було меж. Вітряки працюють на вітрі з 2,5 до 25 м/с. Якщо вітер дужчий - то спрацьовує автомат захисту. Швидкість кінчика лопаті може сягати 245-270 км/г! Велетенські споруди - як вартові степу. 

Воду набрали в рибалок, під Заозерним. В басейні в них плюскотіло  сім величеньких пеленгасів, але продати нам бодай одного, самого маленького, вони не схотіли, бо чекали на візит якогось дуже голодного великого начальства. Трохи було шкода. Хотілося рибної юшки по рецепту Сашка зварити. Давно не їли такого...
На обід примостилися на перемої дамби: в ямі не було вітру і сонечко гріло зовсім по літньому. А ще вода з обох боків дороги була різного кольору. Праворуч - аквамаринова, ліворуч - синя. Аквамариновою воду робить блакитна глина. Дослідивши це, ми мали клопіт з чищенням контактних капців. Блакитна глина дуже липка, кажуть, що ж неї роблять добрі порцелянові вироби... У синій воді я скупалася, обережно зійшовши в неї з камінців. Дно було майже не мулким, тож зайшла ...по коліна та поплескалася, мов качка. Дуже солона, хоча й не так як у Мертвому морі.

Все було якось дуже мирно та розслаблено. Мені вже мріялося: фотосесія в рожевому лимані в помаранчевих промінчиках вечірнього сонечка. І аж тут раптово в'їхали в чийсь двір (взагалі ніщо не провіщало, що тут є якийсь люди). Хазяїн якось недобре на нас нагримав:
- Що ви тут раз по раз вештаєтесь?
- Вибачайте, але ми тут вперше!
- Всі ви на одне лице..., - невдоволено пробурчав дід
Виїхавши на путівець, за сто метрів далі, ми збагнули, що колеса густо втикані кавунцями. Заднє жєлтиша спустило миттєво, зіщулившись з трьох десятків ненависних колючок. І наступну годину, як могли, приводили колеса до пуття. Ми з Юрою трошки поклеїли після чищення, Серж тільки підкачував та крутив.

До омріяної рожевості залишалося всього шість кілометрів, але сонечко сіло, стало сутеніти, а через рів було видно лоховий гайочок і затишні галявинки. Серж вже другий день мріяв про багаття, тож вирішили ночувати тут - з дороги було видно викладене кострище. На високому березі, з якого був чудовий вид на білуваті соляні розводи та рожеву воду, у густих жовтих заростях, була сила-силенна комарів, котрі тут же почали нас гризти. Тож ми перейшли до галявинки з багаттям. Тут не було вітру та комарів, і взагалі, було якось затишно та тепло. Зібрався був дощик, але так і не пішов. До багаття діло не дійшло, хоча мали велику купу дров.
Ні креветки, ні павуки нас не турбували. Всіх трохи тривожили кавунці, тож постановили що на потяг їдемо асфальтом, аби не спізнитися...

Це була дуже тепла ніч. На ранок не було роси - що вказувало на вірогідність дощу. Сонечка не було також - тільки щільно затягнуте сіре небо. Тож, прикинувшися у 5, я мужньо дотерпіла до пів на сьому. Випила кави і побігла ловити кольори між небом та землею. Білий, рожевий блакитний на тлі сірого. Запах полину та звіробою. Відсутність хвиль при наявності вітру. Тиша. Купа нюансів складалися в степний сиваський пазл. Але ж кортіло доїхати до рожевого, щоб помацати руками: спуститися з високого берега можна було, а от дійти до води через муляку - вже ні. Тому посідали на ровери та вкрутили 6 кілометрів  до мису Березина. Тут облаштована туристична структура, але тішило те, що не було ні душі. Навколишнє, попри всю інфраструктуру, здавалося чим-то нереальним. Віддзеркалення в рожевій воді, блакитно-сіра димка, котру інколи розривало сонячним промінчиком і зловісні дощові хмари з іншого боку. 

Вишенька на тортик - гойдалка у морі. Звичайно ж, мені треба було погойдатися. Перший захід не вдався: підступна рожева вода майже намочила штанці. Прийшлося вертатися на берег та роздягатися. Але і це, і муляка під ногами, і дуже прохолодна вода - були незначною перепоною. Гойдалка! Я літала між рожевим морем і сіро-блакитним небом. Наче розчинилась у просторі та часі - неперевершена безтурботність та легкість буття. І тільки Серж, неквапно виїжджаючи з соляної дороги, повернув мене до реальності. Мусила зупинятися, виходити через муляку по рожевий воді на глинистий беріг і якось думати про взування капців на брудні ноги. Проза життя!

Дорогою до Строганівки чарувалися набурмосенним небом. Дощ пішов якраз тоді, коли ми виїхали з грунтів і захотилися в магазині на сняданок. Дощик був несерьозний, але згадуючи оту глину, що була на соляний дорозі - дуже раділа, що ми вже на твердому.

Снідали пельменями. Ну а що? Норм такі калорії. Я з того потім летіла, як на крилах. Командор з Сержем трохи відставали, тож перед виїздом на трасу трошки почекала Юрчика. Дорогою спробували поганятися за величезними зграями шпаків - здалеку то таки дуже величне видовисько - чорні великі хмарі в блакитному небі. Але ганятися не вийшло: пташки повсідалися на дроти мережі електропередачі і не хотіли літати. Коли ж ми їх пробували турбувати вони мляво переміщалися на лан їсти збіжжя. Так що гідних фоток цього фееричного видовища так і не маємо...

В Новоолексіївці захостилися в кафе. Трохи переймалися, що Серж їде сам. Зателефонувала йому. Він дуже сердито спитав про поворот наліво. На що я його запевнила що так, ми повернули наліво. Тут же Серж уїдливо уточнив шо повертати треба було направо. Я, геть чисто заплуталася в тих його заявах і повідомила що ми чекаємо його у кафе з наїдками. Виявилося, що демарщ зі сторонами був жартом. От жеж негідник... Дуже смачно поїли (якраз як була готова піца приїхав і Серж). Відбивні зайшли на ура і ми з командором замовили собі додаткову порцію. Останнім часом я щось дуже багато жерти стала. Капець!

У потяг загрузилися раненько. Неквапно розставили ровери в купе. Як поїхали, гідно прилили закінчення мандрів. Гарно проїхалися. І головне - по новим для нас місцям.
Тож: в Україні ще багато цікавих місць, тож проводьмо вікенди з користю!