Албанські Альпи. Травень 2024

Мандрівка в горах Проклєтіє (Албанські Альпи)
Дивимося фільму
Фоточки
Або читаємо лонгрід нижче:

4 травня (Дніпро)
Сила речей - це дуже дивне відчуття реальності, яке стосується мандрів. Ти наполегливо працюєш, аби реалізувати задум. Ти ретельно плануєш логістику: розробляєш маршрут, плани аварійного сходу з нього, чим та як доїхати, як скласти докупи силу-силенну речей. І ось, коли приходить "година х" ти віддаєшся на волю хвиль, в надії, що всі твої попередні дії налаштували реальність настільки гарно, що тобі достатньо просто віддатися плину часу.
Тож коли збори наплічників перенеслися на ранок суботи (день виїзду) стало зрозуміло що все інше, заплановане на цей день, вже немає сенсу. В'язання допомогло заспокоїтися після невдалої спроби зарізати недошиту вишиванку чоловіка. День добігав кінця. Сестра вже їхала по наплічник. І ось, як тільки-но вона прийшла, з'ясувалося, що забула гірські капці... План Б було застосовано одразу: набрали Таалайбека і сповістили йому гарну новину, що мусить брати капці і їхати на таксо на вокзал...Капці перевдягнули, в вагончик завантажилися. Попутно з'ясували, що два непарних місця в одному купе не означають двох нижніх полиць в цьому дивному потязі. Д - досвід.

5 травня (Перемишль - Варшава)
На кордоні довго стояли під нервову переписку з Анею: чи брати квитки на автобус в 23 (бо на електричку в 17-26 в онлайні квитків не було). Вирішили зберігати спокій та вирішувати питання по черзі. Що привело до гарного результату: квитки на електричку ми купили, правда без гарантованих місць, що на практиці означало, що є вірогідність проїхати 6 годин до Варшави стоячи...
Півтори години до електрички витратили на трохи хаотичне переміщення Перемишлем в пошуках "дуже затишного закладу зі смачною домашньою кухнею", який пам'ятала Оксана, котра цей шлях долала вже втретє. Заклад дійсно називався "Домашнє Їдло", але виявився дуже колоритною наливайкою. Постійні відвідувачі були в наявності, але в незначній кількості, тож ми вирішили спробувати. Вареники та каву нам приготували. Варенички були смачненькі, хоч і не без пригод. Спочатку, коли ми зробили замовлення та пішли вибрати собі столик, ґазда нервував, що ми не заплатили. Виправили цю помилку, отримали свою каву та повідомлення, що вареничків тре почекати хвилин 10. І дійсно таки, через 10 хвилин (я їх спокійно пров'язала) ґазда приніс одну тарілку вареників, пояснюючи, що він на кухні замовив дві, але щось пішло не так і зробили тільки одну. Ми запевнили його, що це не фатально: спочатку з'їмо одну, потім іншу. З приводу англійської мови в нас з сестрою вийшла суперечка. Я вважала, що ґазда на мигах повідомив що він "спік інгліш вері літл", а от сестра вирішила що він ...висловив загальне негативне відношення до носіїв англійської. Так чи інак, вареники були смачними, а гостинний ґазда ненав'язливим. Інші відвідувачі наливайки були чемними хлопчиками, і не цікавилися нами. Тож полудник (або вже й вечеря) вийшов смачним та колоритним.
На другій платформі, звідки мав відправлятися наш потяг, було досить людяно, але не було жодного працівника, котрий би запевнив нас, що це саме наш потяг. Тож ми, поспитавши в пасажирів, чи дійсно ця електричка довезе нас до Варшави (люди чемно тикали нам в електронне табло біля дверей, де мілким шрифтом було намальовано номер нашого потяга, який треба було звірити з номером у квитку), завантажили наплічники на спеціальну поличку, а самі всілися на перші-ліпші вільні місця. Час від часу люди приходили і казали, що це їхні місця і ми деякий час їхали стоячи. Загалом без проблем дісталися Варшави, де нас зустріла Нюша. На таксі. Тож ще до закінчення цього важкого та трохи нервового дня ми вже були вимиті і, прийнявши трохи "снодійного", гарненько намагалися спати в затишному ліжечку. Нюшик, на правах господині, мужньо тестувала подарунковий надувний килимок на підлозі.

6 травня (Варшава - Тирана - Шкодер)
Ранком не змогла дочекатися будильника, бо у віконце світило лагідне сонечко. Поставила варитися каву та розбудила дівчат. Поки Ксюша ремонтувала наплічник Ані, ми сходили в магаз і Нюшик приготував смачненький сніданок. Потім пішли гуляти, паралельно купуючи необхідний дріб'язок.
Тут зроблю ліричний відступ. Ранком, збираючись в магаз, мала запропонувала мені гарну шовкову... піжаму для виходу, щоб не йти в похідних речах, бо спечно ж. А під піжаму, звісно ж, не дуже пасують гірські боти, тож видали мені кеди. Ну, і як це в мене завжди водиться, поки ми гуляли, ноги я трохи розтерла. Тож, остаточно спакувавши рюки, на прогулянку за "файним вишневим десертом який є тільки тут, тому ти мусиш його неодмінно скуштувати зараз" (формулювання Оксани), я взула гірські боти, щоб не мучити ніг. І ось, чекаючи на зупинці трамвай, раптово побачила, що підошва на підборі лівого капці якась дивна... Ні, не дивна - вона відійшла від капця... Засмутитися (чи злякатися) я навіть не встигла: ми швиденько перешли дорогу і, вже через 15 хвилин я міряла нові боти в Декатлоні. Вже потім, за кавою із десертом (так-так, тим самим), на мене напали нерви - щоб було, якби цей шлях трафив у горах...
Перед польотом, довелося ще попрацювати(добре що в Ані був вайфай, тому що аеропортівський працювати не хотів). Трохи випили Soplica з вишнею та шоколадом з дьютика - треба ж обмити нові капці, аби добре ходили... Хоча, знаючи прогноз погоди, повноцінний "прилив" в них ще попереду.
Тож ми вже летимо: аеропорт, на диво, пройшов без пригод (але на одному з рюків знову зробив спробу зламатися фастекс))) Лечу на 13 місці. За віконечком - суцільне молоко та яскраве сонечко в ілюмінатор. Трохи посплю...
Тирана зустріла гарною погодою, швидко пройшли митницю, майже миттєво отримали рюки і, спритно сіли в таксі - Нюша гарно опрацювала логістику. В Шкодер приїхали вже по-темному, але без проблем знайшли наші апарти, ґазда виявився душкою - ще й з бензином допоміг. Бензину краще 95 не знайшлося. Перепакували рюки з двох на три і з задоволенням пішли спати: день був насичений, а ранком вставати тре раненько. Ґазда пропонував нам трансфер до Теті, але Нюшик ще місяць тому забукав це, тож було незручно відмовлятися. Навіть запропонована знижка не зрушила Нюшу.

7 травня (Шкодер - Qafe e Terthores - Nderlizaj)
А ось ранком Нюшик уточнював, а де ж нам треба чекати автобус в Теті, щось не складалося, водій призначив зустріч спочатку біля готелю, а потім - "на кільці" і перестав відповідати. Дивним було те, що писали Ані не ті люди, в яких вона букала трансфер, тож ми вирішили піти до готелю. Прийшли на місце. Назви, потрібної нам контори, на бусиках не було. Водії незворушно відповідали що вони не мають поняття про необхідну нам компанію, але залюбки відвезуть нас хоч до бога за пазуху. Оскільки варіантів в нас не було - сіли в бусика. Самий сміх був тоді, коли ми заїхали "на кільце" і стали чекати... нас! Добре, що мала відписала водієві, що ми вже в бусі...
Дорога чудова: яскраві лавандові поля по долині, вузенький тунель в лісових заростях та запаморочливі серпантини серед гірських вершин.

Вийшли ми на перевалі Qafe e Terthores, поснідали в тунелі дороги - зручний майданчик без вітру. Пальник підозріло неквапно гріє воду, поки дівчата в зачиненому кафе намагаються знайти воду. Можливо неякісний бензин. Шукати ранком уайт спіріт, як-то наполегливо нам рекомендував командор,  в Шкодері можливості не було... 

Цілий день жваво біжимо вниз - інколи на дорозі є маркери, але чомусь в усіх проблемних місцях їх немає, відповідно потрошку блукаємо. Ну зовсім потрошку - бо пишу трек, тож відхилення виправляю швидко. Хочеться пити: на перевалі, у закритій кафешці, води не було і весь наш запас пішов на приготування сніданку. Дуже допомагають руху квіти, особливо піончики, що розкидані схилами. "Я ж такі тільки в дитинстві бачила, - каже мала, - в Криму..." Ще були нарциси, мишачі гіацинти, кадило мелісолистне - дуже ніжні біло-рожеві пелюстки...
Нарешті річку вже чутно. О! Вже й видно. Бродик! Вода дуже холодна, десь по коліно. Тому переходимо в капцях. Місце камерне, затишне, безлюдне. Буковий ліс, каверни каньйону, та неймовірний колір води. 

Набрали джерельної водички та побігли далі на озеро Блакитне Око, де запланували обід. Бурхливий потік води у вузькому каньйоні робить розворот (над ним - місточок з дебелих колод та трохи хлипких поперечин), і, неймовірною міццю блакитної води падає водоспадом в чудове кругленьке озеро . Колір води неможливий: смарагдовий з блакиттю. 

Людей багато... Тож вдосталь намилувавшись видовищем, обідаємо трохи вище, на сходах зачиненого та занедбаного будинку. Пальник дуже мляво гріє воду, але не пхикає, як це буває зазвичай з поганим бензином. Дзвінок Юрчику не додає ясності з діагнозом пальнику, тож ми, гарно відпочиваємо, поки вода неспішно вариться. Попоївши, рушаємо далі. Погляд з мосту - заворожує нечуваною прозорістю п'ятиметрової товщі води. Перед Ндерлізою, ледь не пройшли знаковий рожевий каньйон. Великі світло-рожеві лакуни, з нестримним блакитним потоком грають музику в легкому серпанку водяного пилу. 

Вийшли на асфальт, та вирішили пройтися ним до кемпсайту. Маркована стежка йде з іншого боку(але там немає відмічених міст таборування, тож, щоб не шукати гарного місця, вирішили швиденько прохватити кілометр асфальтом. Велика галявина зайнята машинками, але ми знайшли собі малесенький клаптик. Дивні албанські карти малюють річку пунктиром, а канал - суцільною. Милися в каналі, тобто поруч з ним, тому що півтори метри шаленої течії не викликали бажання протестувати себе на чіпкість. Наметик, вечеря - нарешті спатки. Емоційний день, насичений. Ніжки добре натрудилися йти вниз, вниз, вниз: 14,6 км, 1670 м спуску, 560 метрів підйому.

8 травня (Nderlizaj - Тhethe - Qafe Peje)

День народження Нюші. Бужу всіх раненько, бо хмуриться. Використовуємо практичну похідну магію: зразу вдягаємо на рюки накидки. Спрацьовує: лише декілька крапельок дощу падають вже на зібрані рюки... Розмірковуємо як же повернутися на трек? Ввечері вирішили бродити (за великою галявиною дорога впирається в річку та продовжується на  протилежному березі, але ранком передумали - асфальтом пішли до дерев'яного місточка і в нагороду отримали величний вид каньйону в крутих суворих скелях (стежка біжить лісом і з протилежного берега такої грандіозної панорами не видно) Так замилувалися, що пропустили зворот на місточок Ura mbi Kanion. Повернулися і всі троє ахали від захвату: вузенький, метрів п'ять каньйон, де на тридцятиметровій глибині вирує стрімкий потік. Вибралися на марковану стежку, подивилися в карту - є водоспад, але ж вгору. Треба збігати - вирішує Оксана. .Залишаємо рюки внизу і вздовж веселого потічка з водоспадиками піднімаємося до гігантської чаші, в яку стрімко з висоти падають струї та струйки, утворюючи водяний пил. Сонечка немає, але й без блиску видовище вражає. Ловимо шум та бризки - очима, вухами, фотокамерами, та й біжимо вниз.

Людей на стежці до водоспаду немає, але на основній, та що до Блакитного Ока - прям двіж, бо ж Теті близько - майже ніхто не ходить до озера з перевалу, як ми. Теті - маленьке містечко, заточене виключно під туристів, але оскільки сезон ще тільки починається - більше схоже на великий будівельний майданчик. Знаходимо в Тети відчинене кафе та з задоволенням відмічаємо день народження малої кавою, піцою та кальцоне.  Поруч заряджаються девайси. Мала купує сонцезахисний крем (з огляду на прогноз погоди я сказала крем не брати, аби не сильно дощило). Чому в тому ж таки магазині я не подивилася наявність уайт спіріта, замість не дуже якісного бензину в пальнику, - загадка. 

Йдемо долиною, потроху набираємо висоту. Різнобарвні  квітучі луки тішать око, а ось скелі, котрі запирають долину, здаються неприступними. Цікаво де йде стежка. Знизу майже не читаються можливі варіанти. Дуже спечно. Набираємо воду в придорожньому струмочку (мапа показує тут джерело). Там же й купаємося. 

Далі води немає (хоча на мапі є декілька бродів) - йдемо сухим руслом, періодично гублячи маркери. Ночувати без води не хочеться, тож вирішуємо йти на самий верх, за перевал Qafe Peje. Трохи нижче за перевалом, у висячій долині - на карті є місце для табору з водою, десь на 1700 метрів.  Ох і серпантини. Спечно, страшенно хочеться пити, помалу піднімаємося: велична панорама долини і грандіозні скелі поруч. На перевалі допиваємо останні півлітри води під залишки піци... 

Тепер вниз. Ногам трохи боляче, після вчорашнього, але панорами та спрага додають сил та ентузіазму. Озеро поруч з перевалом, дійсно більш схоже на болото і не тільки зеленим кольором. 

Нас ще на підйомі попередили, що вода в ньому не питна, тож не затримуємося - сонце сідає, треба таборитися. В місцях де тільки-но розтанув сніг - поля крокусів. Загалом, долина дуже красива цим контрастом: неприступними скелями, та килимом  з залишками снігу, крокусами, калюжницею, незабудками,  горечавкою та ще силою-силенною квітів та каменів. 

Воду спочатку почула - аж відлягло від серця - є, вода є!! На відміченому місці для кемпа - якась не дуже ціла споруда без вікон та дверей, але майже цілою стелею. На камені поруч надпис WATER зі стрілочкою. Мерщій хапаємо ємності та спускаємося до річечки. Випила всього грамів 200. Дивно, бо поки йшла, думала мінімум літр проковтну. Не дивлячись на дощовий прогноз, намет всередині споруди ставити не захотіли - якось брудно. Тож поставили поруч, під стіною - якщо вже дуже припече - щоб недалеко носити речі.

От як відмітили днюху: 16,8 км, 1590 метрів підйому, 590 спуску

Повечеряли, почаювали, захоплено роздивлялися зорі - близькі, яскраві. Вночі йшов дощ. 

9 травня (Qafe Peje - Katun Zastan)

Ранком долиною ходив туман із дощем, а пальник не хотів гріти воду. Навіть Юрі зателефонували, бо не змогла спершу його розібрати, щоб почистити. Потім не могла зібрати. Намучилася. Дівчата намагалися зробити вогнище, але теж без успіху. Нарешті, пальник зглянувся та зробив нам окропу. На той час дощити перестало, тож я вирішила, що то просто пальник не хотів, щоб ми під рясним дощем мокрим камінням йшли. Трохи поцупили в хатині плівки, щоб завернути в нього наш вогкий тент на зовнішню підвіску. Скотч в мандрах - безцінний.

Стежка звивається приголомшливим "садом каміння": неприступні скелі наче градієнтом (так здалеку виглядають розкидані купи каміння) переходять в зеленний лан. Подекуди схили розцяцьковані або салатовим ореолом листя бука або темно-зеленими соснами. Знов починається дощ і ми пакуємося в накидки. Тут і стежка дбайливо ховає нас в буковому лісі, тож на дощ не зважаємо. До того ж у лісі - сила-силенна здоровенних равликів. Мені аж закортіло дізнатися як же їх їдять. Ксюша сказала, що диких краще не їсти, бо вони переносять гельмінтів.

Казковий дощовий ліс: відтінки ніжно-зеленого  у відлуннях дощу. Сухе озеро зустріло сонечком та незабудками в краплях дощу. А ще на схилах ховалися поодинокі шахові рябчики. Вже звична проблема з водою, але ж далі на мапі є джерельні позначки. 

Дослідили напіврозорений притулок - Юра нам наполегливо радив зупинитися там, бо на вечір обіцяли грозу. Наш місцевий прогноз не був таким категоричним, тож ми вирішили в руїнах не спати, тим паче, що поруч води не було і пішли далі наверх, до джерела. Його, як не дивно, не було. Був наглухо замурованний люк, відкіля йшли геть діряві шланги.  Вирішивши, що це, мабуть, хтось не дуже вдало облагороджував джерело, набрали води та й затоборилися під деревом - бо дощик накрапував таки і на відкритці було заволого. Поки готувала їсти (почищенний пальник справно зварив води, хоч і не дуже швидко), прочитала, що наші пакетики можна заливати і холодною водою. Ідея мені дуже сподобалася (але не викликала ентузіазму в дівчат). Врешті-решт додаткова гречка, яка дві години справно настоювалася в холодній воді (виробник рекомендує всього 20 хвилин) непогано зайшла, тож цю опцію ми з Анею гідно протестували. Ксюші холодна гречка не зайшла. Під легенький дощик ззовні лагідного наметику розробила новий план: йдемо в долину чотирьох озер Jezerces. Крім додаткового дня, головними чинниками, звісно ж, була наявність води:  джерела та дощ. Наступний день прогнозувався вологим: йти на вершину Maja Rosit завтра, в туман та мряку - не хотілося. Тож змінили Maja Rosit на Maja Jezerces та під дощик гарненько заснули.
Дощові походеньки-1: 9,1 км, 450 метрів підйому, 750 метрів спуску.

10 травня (Liqenjte e Jezerces)

Ранком вдалося зварити воду не виходячи з намету. Дуже собою пишалася. Цікаво чи надовго попустило пальник? Зібралися, набрали води та й подалися згідно з новим планом на озера.  Стежка виявилася маркованою, тож спершу вчили Ксюшу помічати маркери, а потім - звеліли вести групу. Сестра виявилися спритною орієнтувальницею, тож треба прокачувати скіл і далі.

Вибрались із лісу на траверс - чудова панорама: вузенька стежка йде крутим схилом, а обабіч височіють кам'яні скелі. А квіти! Там де тілько-но зійшов сніг - крокуси, трохи згодом - фіолетовий ряст та мишачі гіацинти. Палички вовчої ягоди - з вигляду: мішанина дикої вишні та бузку. Тонкий та ніжний аромат смертельної отрути. Природний дуалізм у виразній красі. На обрії вже видно озера. З огляду на погоду, чорний, білий, сірий створюють злегка зловісну загадковість, яку зухвало порушують відтінки... зеленого. Квіти, звісно, теж є, але відсутність сонця та дощ ховають їх тендітну красу. Лише сальдонели фіолетовими зірочками стійко протистоять монохрому. Перші два озера -  снігові, візуально немає жодної річки до них.

Погода сувора - інколи зривається дощик. Вирішили запустити Птаха, аби подивитися чи є річки в інших озерах. Птах справно полетів, але на третьому озері загубив сигнал і сповістив, що повертається. Тож перекусили мигдалем, та вирішили йти: тут місце під намет надивилися, якщо далі кращого не буде - повернемося. Стежка маркована, інколи трапляється сніжок, прохолодно, подекуди дме пронизливий холодний вітер. На третьому озері знайшли жваву річечку. Але місця під намет тут не було, тож сунемо далі. Панорама заворожуюча: ми йдемо долиною, яка як цирк, з усіх боків оточена скелями зі снігом. Нарешті - четверте озеро. Зверху чутно, а потім і видно водоспадик, але немає розуміння, чи можна до нього дістатися. Вирішуємо, що точно ночуємо тут: озеро, скелі, снігові ріки та рівненьке містечко з травичкою. Оскільки прогнозований дощик продовжує періодично перешити - скидаємо купкою рюки і йдемо у розвідку на ночівлі 2000. Зараз ми десь на 1800. Обабіч стежки безліч закритих крокусів в крапельках дощу: беззахисні, тендітні. З півдороги мала повертає (з завданням роздобути води), а ми з Оксаною йдемо далі в гору. Доходимо до зони снігу. Сестра напружується: начебто і є практика ходіння сніговими Альпами, але тут не підьоми та спуски, а траверси, та й сніг вогкий, слизький. Доходимо до снігового озера. Десь з половини траверса над ним навігатор каже мені, що є стежка на ночівлі 2000. З огляду на суцільний сніг навкруги, йти далі під дощем немає сенсу, тож повертаємося і ми. Дощик то вщухає, то крапає знову. Сіренько... 

Нюшик до водоспаду не дістався, набрали воду з озера. Ставимо намета між крапельок дощу. Вітерець зразу підсушує тент, але дощик знову починає свою вогку тему. А я - знову опікуюся пальником: розібрала, щоб почистити. Сестра переймається що я сиджу під дощем, але мені норм в Аніному цупкому плащику. На диво розібрався-зібрався пальник швидко, а от розпалюватися не дуже хотів, бо трохи змок... Коли ж врешті-решт кастрюлька почала варити воду, дощик припустив ще більше і я змушена була ділитися плащиком ще і з пальником. Виглядало кумедно.

Поїли та пішли спатки під шурхіт дощику. Вмощувалися довго. Дівчатка додатково утеплилися. В наметику було тепло та затишно, але спали погано.
Здебільшого тихенько лежали і періодично бігали пісяти.
Дощові походеньки-2: 7,5 км, 870 метрів набору, 420 метрів спуску.

11 травня (Maja Bojes)
Ранком не капало, дуже жваво співали пташки. Над озером та горами ходили легенькі хмарки, але було видно, що їх жваво прогріває сонечко. Нас воно поки не гріло, тож вилазити зі спальників не хотілося. Спромоглася знову зварити воду не виповзаючи зі спальника, чим дуже тішилася. Ретельно збираємося: документи, додаткову одежу, воду, мигдаль. Лагоджу свою бахілу: замість ременця накручую скотчем смужку з нашого пакета з їжею. Виходить навіть ергономічно. Закриваємо наметик, та й вирушаємо на Maja Bojs, себто ближню вершину. До одноіменної з нашими озерами  Maja  Jezerces - веде дуже сніговий шлях в стрімких схилах, тож його навіть не розглядали після вчорашньої розвідки. 

Сонце розігнало хмарки, над нами - блакитне небо, під ногами - килим з крокусів. Нарешті я бачу це диво вживу. Ніжно-фіолетові квітки виструнчилися назустріч сонечку. Стежка здається легшою, ніж вчора під дощем. Сніг йдемо зосереджено - траверс досить довгий, як виположилося - залізли на камінь з маркером (перший з моменту виходу на сніг ) та запустили Птаха - розвідати як йти далі. Розвідка показала, що далі  можна більшість шляху подолати без сніжних схилів, що додало впевненості. Як не дивно - маркери траплялися й далі, тож мені треба було тільки не губити їх, спритно оминаючи снігові поля. Схил досить стрімкий, але подекуди порослий травою та ялівцем. Відверто неприємних сипушних місць не було. Неквапно піднімаємося вверх. Ліворуч грандіозний стрімкий схил. Аж боязко підходити до краю. Довгенько шукаємо рівненське місце, аби запустити Птаха зняти панораму. Злетів він легко, а от сісти на місце старту - відмовлявся. Застелили камінь моєю курткою. Притримували, щоб не ворушилася від вітру. Ледь вмовили. Трохи зробив нам нерви літун. Наблизилися впритул до скель. Маркери радять перебратися снігом для їх проходу. Ділянка невелика, але стрімка - сніговий кулуар круто падає вниз з розворотом. 

Кажу дівчатам, що йти будемо на три такти - бо є куди летіти. Демонструю техніку. Ксюша геть непевна, що вона то зможе подолати. Не настоюємо. Друга стежка, що є в мене на карті - зараз теж йде снігом (боком того кулуару, який треба форсувати), але скелі мають непогані "сходинки", тож пропонуємо Ксюші спробувати себе в скелелазінні.  Під пильним наглядом Ані сестра мужньо пролізла 20 метрів скель. Але їй дуже некомфортно. Я стою вище і бачу, що таких вправ ще метрів 50, а яка дорога далі - невідомо. Тож вирішуємо не дертися далі, а подивитися той телевізор, до якого вже дісталися. Тим паче, що є затишне місце без вітру із зручною скалою під спинкою. Гриземо мигдаль та втішаємося панорамою гір. Сніг, сонце, блакитне небо, чорні стрімкі пики, тиша. Квінтесенція краси та свободи. 

Зворотній шлях легший. Вниз та й вниз. На ділянках снігу сестра зосереджено сповіщає: "п'яточкою!" Філігранно та обережно вмощує кожний крок в мої сліди. Як виходимо на безсніжну стежку, ейфорія охоплює сестру: вижила! Крокуси радо вітають її з перемогою: всі схили, як килимом, вкриті квітами. Ось вже видно наш наметик. Без пригод дісталися додому. Хмарки наповзають на нашу долину: відмірянний нам на сьогодні сонячний час закінчується. П'ємо каву та чай, обідаємо (і вечеряємо заразом), бо бензину в нас обмаль. Прогулялися з сестрою навколо озера: тритончики з помаранчевими животиками дуже кумедно плавають в ньому. Ну і таки вирішили пройти по сніговому язику. Крига на дні виглядає фантастично. 

Друга спроба дістатися водоспаду, щоб набрати питної води теж виявилася невдалою: тільки-но почала переходити сніговий язик, як провалилася нога між каменями. Вирішила що то знак туди не лізти. Як же затишно в нашому нагрітому сонцем наметику. Із задоволенням чілимо: дівчата читають, я пишу.

Вісім. Пора спатки. Завтра важкий день: тре встигнути до дощу перевалити перевал з безіменою горушкою на 2160  та знайти воду, бо на карті немає відмічених джерел...
Горні (в сенсі сходження) походеньки: 7 км, 950 метрів підйому, 950 метрів спуску.

12 травня (Valbone)

Другий день поспіль варю воду з намета. Мої скіли користування пальником майже досягли висот Юрчика. Зважаю, що конденсат на тенті замерз. Мабуть вночі трохи приморозило. Надворі дуже свіженько, тож дівчата ніжаться в спальниках до самого сніданку. Ретельно збираємося та й в путь. Прощавайте затишні озерця Jezerces! До першого озера знайома дорога виглядала в сонячних промінчиках по-весняному лагідно. Крокуси фіолетовими килимами прикрашають схили, бо сонечко нарешті розігнало хмари над горами. Набираємо воду в жвавій річечці. Можливо, вона снігова, але течія гарна, тож наповнюємо все, що є: півторашку та три півлітровки.  Тари, звісно, трохи замало, але це все, що є. Стежка маркована, тож потрошку сунемо вверх. Поруч з першим озером, зверху, зустрічаємо галявину сцилл. Які ж несподівані зустрічі в горах: всі пори року поруч. Гігантські сосни в ущелині вражають могутністю. Пейзаж долини Езерце поступово ширшає і глибшає - ми піднімаємося над нею. 

На карстовій морені, подекуди зарослій ялівцем, орієнтуватися складно, тому що намагаюся оминати місця, де стежка йде по снігу. Кілька разів бігаю в розвідку, бо гублю маркери. Нюша активно допомогає знаходити лінію, Ксюша зосереджено топає, не скаржиться, та не ниє. Снігові ділянки долає досить впевнено.  

Ще вчора, коли йшли з Гори вниз, Ксюша перед кожним сніжком читала мантру "п'яточкою, п'яточкою". При цьому нога "п'яточкою" потрапляла в лунку мого сліду після ретельного обчислення крену з урахуванням жпс-координат. Сьогодні ж сестра почувалася впевненою, інколи навіть пропонувала не обходити сніг...

Проходимо точку звороту на 1900 м: є дві стежки на Вальбону: наша з Езерце через перевал на 2100 сама коротка. Її ми вибрали, бо на сьогодні був запланований дощ. Поки що погода нас балує, але ж все може змінитися швидко.

До 2000 дісталися без особливих перешкод: маркери не ховалися, снігові ділянки були прості. Бачили зграю гірcькіх козлів. Далеченко. Але на білому снігу чорні рухливі цяточки потішили. І ось стежка круто падає вниз, на сніговий язик. Поруч є маркер і стрілочка напрямку руху. Траверсом, майже в потрібному нам напрямку тягнеться козячій слід.  Кут схилу трохи негуманний, тож мала, аби заспокоїти маму, йде в розвідку по скелях просто вверх. Навігатор каже мені, що це неправильний напрямок руху, а з урахуванням рельєфу, не слід нехтувати маркованою стежкою. То ж ми з малою повертаємо назад, до маркерів та виходу на сніг.  Ксюша бентежиться та пропонує обійти сніг по "від'ємній сипусі": далекі камінці під скелями їй здаються більш надійними. Спішу дістатися до сестри, та вибираю неправильний зачіп: камінь відходить від скелі і я дивом не падаю. Рефлексувати нема коли. Пояснюю план: козячим слідом проходимо траверс, а потім підіймаємося вверх до скель. Йти козячим слідом напрочуд добре: носки бота надійно фіксуються в копитній луночці. Аж шкода було кидати такий зручний слід. Але козли побігли якраз у бік отієї "від'ємної сипухи", тож далі нам з ними явно не по дорозі. Вибралися на скелі, дівчатка сіли перепочити після снігового стресу, а я сходила на перевал. 

Після суворої картини скель та снігу зелена долина Вальбони була наче рай. Снігу на спуску вже не було. Тож подолавши останні 100 метрів снігу, ми почали спуск. Сипушна стежка помалу скидує висоту.  

Нюша хоче запустити Птаха, але немає жодної рівної поверхні, тож ми  йдемо, пильнуючи. Нервове напруження спадає, натомість приходить втома. Поки Нюша літала, вирішили трошки пробігтися стежкою на Maja Rosit, бо десь за кілометр намальовано оглядовий майданчик. Стежка нецікава, тож повернули, коли почав накрапувати дощик: погода нагадала, що ми не маємо певного місця хостингу, бо на мапі немає відомостей про наявність води. Ноги активно заперечують проти спуску з наплічником, але ставити намети нема де - круті схили, щільно порослі молодими буками. Стежка зміїться схилами, дерева поки захищають нас від дощу. Озвучую, що в нас є півторачка води (що вистачить на вечерю), тож треба шукати відносно рівний клаптик для намета та ставати, поки не дуже ллє. Дівчатка згодні, а дощ ні - він швиденько переходить в справжню зливу, тож мусимо пакуватися в накидки. Радіємо, що ми вже не на перевалі  та на сипушних схилах. Випустила нас Jezerces. Мала формує новий план - добігти до Вальбони на цивільний хостинг. З урахуванням зливи - погоджуємося. Під деревом Нюшик спритно бронює нам кімнату (ліжка та власний санвузол) і ми, підбадьорені фактом сухої ночівлі, сунемо далі вниз. Дуже втомилися колінки, ледь спромоглася добігти ці півтора кілометра...

На третій поверх ноги ледь занесли. Гарячій душ - відрада, ставимо кип'ятитися чайник, але через п'ятнадцять хвилин електрика зникає. Але ми таки встигаємо залити наші пакетики. Дуже зголодніли. З'їли по півтора кожна. Дівчата пропонували відвідати залу з ватрою - живий вогонь під звуки дощу дуже затишний. Але я якось виснажилася, тому з задоволенням пішла спати під заспокіливий шум крапель за відчиненним вікном.
Девіз дня: вчасно! 14 км 700 набору, 1500 спуску.

13 травня (Zla/Dobra Kolata)
Ранком прокинулася в 5-45. Оскільки примус розводити не треба було - перевернулася на інший бік та поспала ще трошки. Дощ обіцяли тільки після 17, тож ми ще вчора перед сном запланували собі прогулянку на Злу (чи Добру) Колату. Дві вершини розташовані поруч, на висоті 2525 та 2535 метрів. 

Сніданок від нашого готелю був стандартний: яйце, хліб, масло, сир та щось на кшталт вергунів з варенням. Кави не було (тож я збігала по нашу) чаю дали маленькі кружечки. З незвички якось ми переїли, тож не стали заварювати собі пакетики. Набрали води та пішли. Дорога, на відміну від вчорашньої, різноманітна, хоча й крутенька. Спочатку мореною сухого русла піднімаємося до стрімких схилів, порослих гігантськими соснами. 

Обабіч стежки запашний чебрець, ніжні анютині вічка, поляни примул. Царство сосен закінчується, починається віковий прозорий та світлий буковий ліс, трохи далі - стрімкий зліт полонини до морени. Всюди - сувора краса грандіозних скель. 

В сніговому озерці вполювали жабок в період розмноження. Величезні, з вусами ікри. Дійшли до звороту на перевалочний підйом між вершинами. Побачивши кут снігу в кулуарі, яким іде стежка, я сказала дівчатам, що ми туди не підемо. На схилі була  темна точка, яка на три такти просувалися схилом. Палиць, або хоч якогось спорядження в крапочки не було. Як з'ясувалося пізніше - не було навіть рукавичок і руки в сніг він вбивав, замотавши їх в бафіки. Хлопчина прибіг з Чорногорії, тому що хтось йому сказав, що два дні тому піднявся на гору... Хлоп до верху не доліз, все повторював що дуже багато снігу та був радий, що вибрався... 

Ми ж пообідали та помедитували: Нюша з жабами, ми з Оксаною на горушці напроти кулуару на Колати з чудовим безкрайнім горизонтом Монтенегро. Проблему з водою вирішили, набивши в пляшку сніг. Джерел на маршруті немає. Взагалі проблема з водою тут стоїть гостро. Хоча може це ми такі собі маршрути вибрали. 

Спускалися неквапно. Медитували в місцях де не було вітру, та проглядало сонечко. Неймовірні краєвиди, яскраві поляни синьої горечавки, озерця сцил, килими крокусів. 

Над горами ходили темні страшні хмари. Інколи здавалося що дощ поруч, але пішов він тоді, коли ми вже були в готелі.

Розпалила пальник прямо перед номером (треба ж допалити бензин!) і зварила ритуальний чай із снігової води та чабреця зі схилів. Смачно. Вечеряли пакетиками, кожній по два. Неправильний сніданок та відсутність обіду викликали просто вовчий апетит. Втомилися, відпочиваємо. Складати рюки вирішили завтра. Зараз наша кімната рівномірно завалена речами: крім ліжок в кімнаті є шафа, але там складені ковдри. Вішак тільки один, релінгів немає...

Гірську частину завершили сьогоднішньою прогулянкою: 15,6 км 1674 м набору, 1670 метрів спуску.
Дякуємо, албанські Альпи! Ви були лагідними до нас та показали свою  дивовижну красу. Нацпарк Проклєтіє, по якому проходить, зокрема, кордон між Албанією та Чорногорією - запрошує  подивитися тії Монтенегри - чи то ж справді ті гори чорні? 

14 травня (Вальбона - Комани - Шкодер).

Слід зазначити, що дороги між Вальбоною та Шкодером немає, тож оскільки ми прийшли сюди через гори, повертатися будемо ... водою. 

Сніданок сьогодні був крутішим: яєчня та млинці, тож Оксана навіть пошкодувала, що заварила собі пакетик з майже кип'яченої води на залишках бензину. Машинка нас чекала біля 10, тож ми неквапно склалися після сніданку і трошки поніжилися в ліжечках, перетравлюючі їжу. Сидіти в номері не було на чому.

Водій позабирав людей по долині, у місті пересадив всіх в інший бус, щоб вивантажити на паромній станції та вручити квитки. По ним нас мали запустити на пором, а потім - завантажити в інший бусик, водій якого Алекс - партнер нашого водія. Єдине, що я проґавила з англійського спіча водія, це те, що човник буде відходити о 13, тож в нас є трошки часу, щоб попити каву на галасливому від людей березі Дріні. Ну то таке. Завчасно вставши в поромну чергу поміж лждей та мотоциклів,  ми зайняли місця на верхній палубі з правого борту. Ну щоб була ліпша панорама - з усіх боків. Тент, якось дивно натягнутий згори, не захищає від дощу, тож підготовили на всяк випадок куртки - небо похмуре, набурмосене. Каньйон не дуже схожий на фйорди, як це всі пишуть. Вражають скелі, та ліс, який дивом тримається на цих осипах. Колір води. Фантастичні відтінки сланцевих скель. Розсипи яскраво-жовтої скельної авринії. Фантастична форма берега. Неприємно вразила велика кількість сміття в річці, зокрема  пластикових пляшок... Дві години максимально насичених вражень. 

Вигружаємося з човника та пересаджуємося в бусик. Обіцяли зупинку на "попісять" за десять хвилин: біля плотини, там де паромний причал, п'ятачок суходолу 10*5 метрів заставлений бусиками та машинами. Дорога зразу пірнає в тунель, який виходить вже з іншого боку греблі. На Дріні таких гребель три, ГЕС на них виробляють третину електрики країни. Далі була карколомна дорога вздовж озера Комані. Дірчастий асфальт, приправлений звистими серпантинами не огородженої нічим вузької дороги над прірвою. Слід зауважити, що водій якось забув зупинитися, і ми ледь дочекалися локації з туалетом (дякувати Нюші, вона нагадала про це водієві). Дивно, але ніхто інший, крім нас трьох, з пасажирів буса не вийшов.

До Шкодера дісталися виснажені емоційно та голодні. Тож кинули речі в затишних апаратах та пішли дегустувати місцеву кухню за порадою нашого хоста. Порції салату виявилися велетенськими. Давно не їла такої смачної руколи. Оливки з кісточками в салаті виявилися несподіваними. Балканський бургер (дуже ніжна яловича відбивна з салатом та картоплею без хліба) сподобався нам з Оксаною, та здивував Аню. Гуляш був твердий. Коли ж нам принесли ще й курку - ми зрозуміли, що трохи погарячкували та попросили це все запакувати нам с собою. Шкодер жив звичним місцевим вечірнім життям в ароматі квітучих магнолій та олеандрів: майже в усіх закладах сиділи самі чоловіки. Жіночки траплялися рідко. Особливість міста, та й всієї країни: мирне співіснування різних релігійних конфесій. Прикупивши трошки подарунків, занесли їх додому, перечекати зливу під спів імама, та пішли гуляти вечірнім вимитим містечком. Аромат магнолій, приправлений ароматом вологої землі, домінував. Освітлення стирало сміттєві дисонанси, підкреслюючи вдалі архітектурні рішення готелів, церков та кафе.

Ніч минула дуже неспокійно: спочатку заспівав якісь півень, потім імам, потім знов півень (щось мабуть з'їв лихе, що його кожну годину пробивало на кукаріку), під кінець ночі Ксюшу випробував на міцність місцевий кіт - жалібно просився в хату, бо на вулиці всю ніч періодично капало.Ранкова кава з місцевою бринзою підбадьорила нас. Особливостю нашого кухонного обладнання була електроплиточка на одну комфорку з велетенською кастрюлею на 7 літрів...

Поснідали вчорашньою вечерею, та й пішли на автобус до Тирани.

Автобус вже стояв під загрузкою. Ми тричі перепитати водія, чи завезе він нас в аеропорт (бо Рінас, в якому він розташований, географічно розташований між Шкодером та Тираною). Водій запевнив нас що так, до терміналу він нас довезе.

Дорогою уважно роздивлялися місцевий колорит, іноді відслідковуючи на мапі наш рух. Коли не зупиняючись ми проїхали розвилку на аеропорт, я поділилася сумнівами з Оксаною і ми знову спитали в стюарда про аеропорт. Він знову ж таки відповів нам: так-так, термінал. Наступна дорога на Рінас (в мене на мапі), знову була проігнорована, і вже на автовокзалі Тирани ми остаточно з'ясували, що нас було ошукано. Ситуацію, як завжди спритно, виправила Аня, домовившись про таксі, але неприємні відчуття залишилися. Трохи нервово перепаковувала речі, але врешті-решт багаж здали, посадкові талони отримали, погуляли фудкортом в пошуках дьютіфрі, не знайшли, трохи перекусили, аби зняти напруження. Не знайдений дьютик трохи засмутив мене - бо ж хотілося скуштувати знаменитого албанського бренді...

І от, коли вже йшли на посадку - дьютік несподіваного знайшовся, як і напій. Раділа, як дитина. Оце підлітаємо до Варшави вже. Ще трошки - та скуштуємо. Ну і Юрчикові презентик привеземо... 

Бренді непогано смакував до форельки на грилі в виконанні Ані та салатику в виконанні Оксани. Післяпохідний жор владно захоплював наші організми...

Зранечку Нюшка відвезла нас на вокзал, купила квитки до Перемишля (через Краків), додала два доната та водичку і попередила, щоб пильнували, бо на пересадку в нас буде шість хвилин. Звісно ж такий розклад миттєво додав нам нервів, тому я одразу, як вмостила рюк з подарунковими пляшками на поличку (аби, на дай боже, не впав), взялася в'язати: процес іде, нерви заспокоюються, потяг їде. Звернула увагу на маму з донечкою, що сиділи поруч. Майже весь час вони розмовляли. Тобто дитина не залипала в гаджет, а спокійно спілкувалася, періодично відволікаючись на стандартне "пісять", "пити", "їсти"...

За десять хвилин до Кракова ми з рюками стояли біля дверей вагону.  Тільки-но двері одчинилися, вискочили на перон, знайшли табло, на ньому - Перемишль. Треба було перейти на другу платформу - куди ми й помчали. Наш 14 вагон був майже біля виходу з переходу, тож вже через 5 хвилин ми сиділи в дивному поїзді з чотирма нашими попутниками в скляному купе одна напроти одної. Здивувало мене тільки те, що смарт показував 11:59... Оксана вже їздила в такому потязі, а мені було трохи клаустрофобно, тож ... ну звичайно ж!, - я взялася в'язати. Тітонька поруч зі мною активно шаруділа папером з якимись наїдками, але їсти наш донат (перший ми з'їли в першому потязі) було якось незручно. Донатик ми з'їли, коли троє попутників вийшли і стало трохи вільніше . Одразу після цього я полізла в інет, щоб зрозуміти ... де ми будемо їсти в Перемишлі. Знайшла Курча з рожна про який було багато дуже схвальних відгуків. Сестра погодилася, що це краща альтернатива наливайці з варениками. Тож по прибуттю ми без жалю пройшли повз неї, були засмутилися, що корчма з потрібною вивіскою мала в собі непривітного прибиральника, котрий хмуро видав: "зачинено". Але поруч привітна тітонька зробила нам "курча з рожна" на двох з салатом та картоплею, та люб'язно попередила, що якщо ми не подолаємо цю смакоту, то вона без проблем запакує її нам с собою. Після пакетованої курятини "курча з рожна" ніжне, м'яке, запашне та з хрусткою скоринкою - здається було найсмачнішим, що ми їли в житті. Звісно ж, подолали кожна тільки половинку половинки, та  із запакованими залишками, маючи дві години до потягу, подалися дивитися старе місто. Знайшли площу з ведмедиком (це таки точно виявися ведмідь, а не вепр). Трохи посиділи в холодочку із... льоді. Ну коли ми ще спробуємо місцеве морозивко? Сім'я в чатику збиткувалася, що нас владно тримає в лапах жор. Тож, щоб трохи розтруситися ми збігали на гору, (з наплічниками, звісно ж), на оглядовий майданчик, пробігли повз католицькі собори різних конфесій та, з почуттям завершеності, встали в чергу на митницю. Черга була величенька, стояла під палаючим сонцем та потерпала без води.  Через майже годинку ми таки дісталися до своїх поличок (знов таки одна верхня одна нижня, при двох непарних квитках), розташували рюки і... так-так. В'язанка... Тітонька з митниці, коли ми до неї доїхали - навіть перепитала за нитки та спиці. Була вражена, що я плету двійкою. Ну а що робити? Краса потребує жертв...

Вдячна Ані та сестрі за пригоди. Неймовірна краса гір. Отримала новий досвід керування групою та пальником. Дуже втішена та хочу ще! 

п.м. оте, що в процесі в'язалося, вже на завершальному етапі, тож як закінчу - додам сюди фоточку неодмінно))))