"Si vis pacem - para bellum", - примовляла я, заштовхуючи накидку від дощу в сумку. Ще взяла чай і трошки карамельок. Виїхала пізно - десь біля дев'ятої. До основної парадигми: трек не догма, а напрямок, додалася ще одна: їду ґрунтами до смерку, або до дощу...
Оскільки напередодні теж дощило, то "ґрунти" означали пісочок, і поїхала я в напрямку Шульгівки. Дуже кортіло мені побачити новенький асфальт до новенької ж траси. Дивне бажання, якщо чесно, але воно гарно вписувалося в обидві парадигми.
В полях тішили зелені лани, а ще дивний туман, який густішав, замість того, щоб розсіюватися.
В лісі здивувала зіпсована оленячими слідами дорога. Вже потім я допетрала, що то були кози, котрих дбайливий господар привів на випас на свіженьку лісову травичку.
Перші злобні пси бігли за мною ще в Обухівці. Потім - ледве викрутила в пісках від погоні на дорозі вздовж Орілі: завзятий охоронець з ферми ледь не з'їв. Але фатальною виявилася трійка з-під Шульгівки: вони стрілами бігли до мене, коли я необачно зупинилася, аби подивитися де ж, в біса, починається той новий асфальт (здається в мене в локусі його й не було). Аби не давати злобним псам жодного шансу, я наплювала на пошуки і викрутила через Сорочине на канал - тією дорогою, що знала. Дороги в соснах тішать завжди, особливо коли пісочок гарно їдеться. Було пів четвертої. Вочевидь, що їхати до сестер на Швир сенсу вже не було. Тому постановила, що перші дев'яносто проїхалися згідно з планом. Повтикавши трохи на новому мосту через канал, випила залишки чаю, вдягла вуха, ввімкнула Гумільова (котрий Лев, історик) та й покрутила собі по персональній велодоріжці. Тре відмітити, що то є моя перша аудіокнижка в житті. На всяк випадок, вирішила послухати ту, котру вже читала в папері, але давно. Трохи напружила цифра 71 на покажчику, але я вирішила, що то є випадкові цифри (він же не знає де я мешкаю) і полинула в перипетії етногенезу під наступ невблаганних сутінок. Це було доречно: ніщо не відволікало мене від прослуховування. Трохи непокоїли ахіли і дуже хотілося пити. До заправки на роздоріжжі я доїхала з першими краплями дощу. Латешечка та сендвіч були найсмачнішими в житті, бо карамельок було обмаль і вони закінчилися ще на Шульгівському тракту. Гарно упакувалася: прибрала з вух Гумільова, вдягла козирок, аби не заливало окуляри, плащик, вдула в переднє трохи повітря - та й поїхала. Дощ, мало того, що почався на три години раніше, ніж казав мені смарт, так ще й виявився рясним. Але це було пусте. Головний епікфейл - це те, що асфальт на P52 ніхто не лагодив. Тож я весело розсікала по струмочкам, інколи пірнаючи в калюжі. Трохи заляпані окуляри в світлі зустрічних машин рельєф дороги показувати не хотіли. Упевнившись, що чоловіків кубик впевнено долає раптові перешкоди, я з полегшенням зняла окуляри: світ став райдужним та різнокольоровим, не дивлячись на глупу ніч. І настрій мій поліпшився: я ж хотіла провести осінь в режимі комбо - на вельчику та човнику. От воно й вийшло - два в одному. Мабуть, тре бути обережнішою в своїх бажаннях, а то їх реалізація може виявитися трохи дивною)))
Немає коментарів:
Дописати коментар