Дорогою Лоцмана (або тест-драйв байдарки Zelgear Spark 520)

Одноденний сплав із Дніпра в Запоріжжя. Перший вихід на власному човнику.

Коротенька передмова (наш попередній досвід ходження на надувних човниках):

• про комбо ми замислилися у далекому 2011 році, коли у велоподорожі по Північному Кавказу сплавилися у човнику-двійці по річці Білій (ліва притока Кубані). Вайтвотинг там був досить умовним, але інструктори на катах уважно чекали коли ми кильнемося: аби дати змогу кліентам зробити вдалі кадри, а самим - відпрацювати спаси. Але ми впевнено тримались на воді.
• наступний сплав у режимі "комбо" був на Арагві, у Грузії. Тут ми перевершили самих себе - бо йшли самі по річці другої категорії. І, знов таки, - не кильнулися.
• торік на Лофотенах ми спробували Neris Smart Pro. Човник сподобався, але ж годинка в океані нічого не сказала про власне човник, а тільки загострила бажання мати свій.
• цього року на змаганнях Морській Бій спробували Neris Smart. За шість годин чітко зрозуміли, що не хочемо надувайку-каркасник: ногам було незручно з каркасом і геть не сподобалися сидіння (спинка ніяка, почала вона працювати тільки тоді, коли зовсім здулося сидіння, що, вочевидь, не додало затишку сідницям))
  

Тож, скориставшись гуглем, вирішили зупинитися на чистій надувайці (з надувним каркасом високого тиску) - Zelgear Spark 520. А щоб вже знати напевне - чи підійде вона нам, чи ні - вирішили взяти участь у марафоні Дорогою Лоцмана - з Дніпра до Запоріжжя. 73 км за день точно дадуть зрозуміти наш це човник, чи не наш. На додачу буде статистика інших учасників (бо в положенні про марафон був пункт відстеження на трекері Глобуса), тож і ходові якості можна буде порівняти.

Байдарку, перед тим як відправляти нам, протестили і написали середню швидкість 6,5 км за годину. Тож проста математика підказала: час проходження марафону для нас буде складати від 12 до 15 годин.
Напередодні марафону (9 жовтня) ми з хвилюванням чекали зустрічі - бо посилка на Нову Пошту прийшла за півгодини до того, як відділення мало зачинятися. Дуже сильно нервувалися: я у батьків, а Юрчик у відділенні. Нарешті - пакунок наш. Юрчик одразу ж спробував перевезення на ровері (ідея комбо все ще живе в нас) - все вийшло. Збирати вдома човник, щоб розібратися що до чого, вже не було сенсу - дев'ята вечора. Знайомство відклали до ранку... Коли я приїхала на місце старту - байдарка вже була зібрана, Юрчик заклопотано налаштовував рульове керування - зрізана під прямим кутом стропа ніяк не хотіла залазити в свій отвір...

Коротенький брифінг - Сашко наголошує на правилах безпеки (на воді - туман) на тому, що потрібно триматися правого берега, роздає карти траси, записуємо телефони машини - супроводу (евакуатора). П'ятихвилинна готовність.

Сідаю - перший фейл зі зборами - в ніс поклали герму, щоб мені було зручніше Юрчик трохи пересунув сидіння і... бінго! конструкція фартуха не дозволяє це робити. Тож підібгавши його ззаду - прикриваю ноги спереду і рушаймо: старт з води...
Якись швидкий човник жене хвилю вздовж нашого борту і вона зненацька проходить під фартух до Юрчика в кокпіт. На командоровому сидінні стає трохи волого...

Ріка виглядає трохи містично - щільний туман стелиться над водою, човники поступово тануть в ньому, поки на акваторії  ми залишаємося сам-на-сам з тьмяним сонечком і величним Дніпром.
Місце Кодацького порогу (5-й км траси) добре відоме нам з велосипедних покатеньок, але з води берег здається зовсім іншим, а може то туман збиває з пантелику. Йдемо в ейфорії - човник дуже подобається, навіть з урахуванням прорахунків з оснащенням - про своє сидіння я вже писала, а Юрчик не врахував довжину своїх ніг у закріпив педальки рульового керування дуже близько - тож поки що його не використовуємо, але воно й непотрібне - майже штиль.
Місце Сурського порогу (виток Мокрої Сури) - 12 км. Вітер потихеньку набирає обертів, і, вкупі із сонечком, потрохи розганяє туман, відкриваючи нам високий правий берег в осінніх кольорах.
До місця Лоханського порогу (15 км) - радіємо барвам та високому, перетятому ярами, правому берегу Дніпра.
Байдарка все ще тішить, але хочеться вже переставити сидіння, щоб сховатися від бризок води. Радію що наділа мембранкові штані...
Між двома Махортетами (оскільки вони під лівим берегом, вирішили туди не йти), поруч із місцем Дзонецького порогу, знайшли собі оріентир - жовте дерево і зачалилися на камінні. Ну вже конче треба було мені на берег)) Поки я поралася, Юрчик майже сів на шпагат, виходячи з човника і набрав багацько води у фартух. А потім усю цю воду вилив собі у кокпіт - коли взявся переставляти рульове керування. Своє сидіння я без зайвої мороки переставила, але потім фартух впав у воду...
Ну таке - каякерам же ж завжди мокро...
Заїли гіркоту власної криворукості власновиробленним ролом з куркою та руколою, попили чаю та й погребли далі.
Місце Ненаситця пройшли непомітно - про щось замріялися і не відслідкували 26 км. Після повороту вітер, нарешті, став попутним, тому вирішили перекусити прямо на воді, без причалювання, відзначивши половину дістанції.
Човник нетерпляче гойдався на хвилях, тож вирішили довго не розсиджуватися, а грести по черзі - бо ж вітер допомагає. Отак і дісталися амміакопроводу. Давно мені хотілося його з води пофотати.
Лисушки, котрі щільно обсіли троси вантових опор, сторожко злітали від нашого наближення. З води їх старт виглядає краще, а ось силуети на опорах в контрі -  кумедні, виключно через форму тіла.
Пройшли місце Вовнизського порогу і, на 43 км знову зачалилися, щоб поправити рульове керування - Юрчик ніяк не міг прилаштувати свої ноги до педальок, а ріка знов повертала і нас очікував боковий вітер і хвилі. Я спробувала підправити спинку - бо стропи трохи підмокли та ослабли. Це було важкувато зробити - стропа перекосилася, зібгалася і ніяк не хотіла просто затягуватися - на воді б точно не підтягнула. Ще трохи непокоїв фартух: бо не було плечових шлейок і сзаду у "кармані" накопичувалася вода. І  почала потроху просочуватися у середину, не фатально, але поперек в мене був вологим... Воно, звісно, може з погляду на безпеку і зайве (бо коли кильнешься, випливати треба з кокпіту) але ж не думаю, що надувайку з майже пласким дном, можливо перевернути...
Місце Будилівського порогу, на обрії - остров Таволжан. Згідно з установкою Сашка, знову вертаймося на наш правий берег. Боковий вітер і хвилі. "Треба йти під лівий берег", - каже командор. З півгодини реалізовуємо його план. Результату немає - здається ми стоїмо на місці. Починаю сердитися - навіщо нам грести знову через фарватер проти вітру? Кажу: пішли попід берегом. Там немає хвиль (бо густі водорості) і ми будемо вигрібати тільки проти бокового вітру - що значно легше. План виявися гідним: ми нарешті змогли випити чаю і залишили позаду Таволжан. Побачили рибальський причал - і не змовляючись зачалилися. 53 км.
Півгодинки розминалися, милувалися чарівним заходом сонця - фантастичні барви неба, та фотографували рибальську гавань. Човники були таки старі та автентичні, що здавалося наче ми пірнули десь на сто років у часі. Рибалки, котрі збиралися виходити на вечірню ловлю - були такі ж старі. Скрушно хитали головами на нас, казали що негідно проти вітру вигрібати. Але вітер із заходом сонця вщух.
І ми погребли далі - проігнорувавши дзвінок Діми, що пропонував нам нас забрати. До фінішу було ще шість годин, а нам лишалося десь з 25 км. Я не бачила об'єктивних причин сходити з траси... Тут же чомусь згадалися мої асфальтові подорожі щосуботи ровером на Хортицю. Якраз оці 25 останніх кілометрів до Запоріжжя завжди були якимись нудними і нескінченними...
В густих сутінках дивували численні "насести" рибалок: сходи, лавки: сидіння посеред ріки в такому місці - дуже медитативне заняття. Але ж нам треба було грести. Навалювалася втома, давався взнаки мій хронічний недосип та Юрчикова безсонна ніч перед стартом. А ще навтикали із солодким: треба було хоч пляшечку коли взяти, та пару-трійку снікерсів...
Перед останніми сьома кілометрами прямо посеред ріки поспали хвилин десять. Стало значно легше і померанчеві вогники Кічкасу перестали дратувати. Здивувало те, що плотина Дніпрогесу не сяяла, як новорічна ялинка. Але потерпати від цього вже не було сенсу: не завернули до бази і бадьорий голос Олі направив нас у бухту. Всі радо нас зустрічали - бо ж ми були завершуючим екіпажем.
Тепла зустріч друзів, здивування з нашого човника (ми були єдиною надувайкою марафона), борщ та нагородження - все в швидкому темпі.
Але ж розслаблятися рано - бо маємо другу, сухопутну частину тест-драйву: квест: доїдь до Дніпра з човником.
Трохи не розібралися з насосом, тож просто здуваємо шкуру та каркас, намагаючись рівномірно поскладати всі речі в сумки та мій велосипедний рюк. Лєра проводжає нас. Не знаю, як би без неї  дотягли оту валізу півтора кілометри до зупинки автобусу. Зовсім непродумана конструкція. Залишилося здивування - чого б не зробити і на цій валізі такі самі лямки - наплечники, як у першій? Ще більше здивування визвав водій маршрутки (напівпустої), котрий не захотів нас брати тільки тому, що ми чекали транспорт на зупинці рейсових автобусів. Як би то не було, автобус, котрий ми очікували - приїхав, забрав нас, і, здається за мить, ми були в Дніпрі.
Івент сподобався. Перший досвід Сашка - успішний. Гонка - фанова й душевна. Із забаганок - додати  трохи орієнтування: ну, наприклад, сфоткати якийсь особливий ракурс берега на усіх дев'яти порогах))
Дякуємо всім учасникам - що дочекалися нас. Ваш гарячий прийом на фініші - був дуже приємним та несподіваним. Даруйте, що трохи довго. Ми дуже старалися.
наш трек з фотками 
Човник загалом - сподобався. Затишний. Йти в ньому приємно. Є певні недоліки, але маємо надію, що їх виправлять.
Тож раді прийняти ваші вітання - Мурочка (Мурка) - тепер наша власна байдарка!
Попереду - ще кілька цікавих  тестів, тож не пропустіть, далі - буде!))))