Твердою Самарою /#лютнева_сповідь/

Піша прогулянка по льодовій Самарі.

З того часу, як громадський транспорт подорожчав, вірш про лютневі сльози та чорнила, перестав бути таким трагічно-пророчим. Тож, #лютнева_сповідь, втративши свою концепцію, потребувала нового вектору. Знайшовся він на диво швидко - ходити по воді. Нетипові лютневі морози якраз додали концепції шарму, а відсутність дозволу від ескулапів на використання будь-якого спорядження, окрім власних ніг, чітко визначили формат.

Ось так у суботу, ми з командором, взявши два термоси чаю та заварні сирні кульки власного виробництва, поїхали в Новотроїцьке. По Дніпру не ходив тільки лінивий, тож аби не брати участі в масових гулянках (соціофобія ж) вирішили поблукати лісом, вийти на Самару і пройти по ній.

Почали з лиману. Тоненький шар снігу на льодовому дзеркалі тішив. Раділи що без лиж. Яскраве блакитне небо, гаряче сонечко та добрий мороз. Зайшли на джерело. Спеціально за чудернацькими кадрами. Але мороз був дуже злий, пальці мерзли, незважаючи на нові теплі рукавички - мітенки.

В лісі пахло не соснами, а снігом. Ну так, як буває тільки високо в горах, коли тепле сонечко випаровує сніг, минаючи фазу води. Яскравість зашкалювала: хамелеони, захищаючи очі, коригували кольори на власний розсуд.

Несподівано, серед лісу, зустріли собаку. Маленьке, вертляве, руде - ну майже лисичка. Вона то бігла поруч, то ззаду, то забігала наперед і чекала. Коли, за звичаєм, ми звернули з дороги у хащі, мала здивувалася, але терпляче трусила поруч. Болото її теж не зупинило (а я, вже вкотре за сьогодні, раділа що ми без лиж та без роверів). Обідати вирішили на Самарі, але під Василівкою руденька "майже лиса" знітилася (чи то почула місцевих родичів) і тихенько розчинилася в хащах...

Самара, трохи несподівано, зустріла рідкою водою. Чорні проталини з досить стрімкою течією.

Обідали і замислено розглядали казкові льодові візерунки. Вирішили йти вздовж берега і при нагоді - таки спуститися на річку.

Захаращена гатями Самара чорніла ополонками. Там, де їх не було, кригу розмальовували різноманітні сліди.  Вони чітко міняли напрямок, згідно з вигинами Самари. "Ось бачиш," - повчав мене командор, - "навіть тваринки знають, що на зовнішній частині закруту річки швидкість течії більше, ніж на внутрішній...."
І командор впевнено тягнув ноги то ближче до лівого, то ближче до правого берега.

 Якщо трошки відстати від нього  - чути було дивний гулкий звук з-під палиць, щось на кшталт того, як приманюють рибу рибалки влітку. Відлуння було дуже загадковим: з-під моїх палиць нічого такого не виходило. Більше того, як тільки я наздоганяла командора, звук припинявся. 

Роздуми на цю тему перервала чергова гать: ополонка тягнулася впоперек усього русла і стрімко витікала під правим берегом. Біля якого ми й були. Командор якось занервував з того і, знехтувавши своїми ж правилами, пішов на берег через очерет. Спочатку ліва, а потім і права нога командора, опинилася в річці. Не глибоко, менше коліна, але ж надворі все ще було морозно...

На березі, біля гаті, на зручній лавочці, ми швиденько перевдягли командора в сухі шкарпетки. Запили пригоду чаєм, та й полізли вгору. Поки я фоткала яскравий гал, командор здолав підйом і почав голосно реготати зверху. "Що там?" - питала я, трохи непевно зісковзуючи з крутого схилу, припеченого сонечком і тому слизького. Але командор продовжував мовчки реготати. Долізши нагору, я зрозуміла чому - аварія сталася біля відомого в вузьких кругах містка-дерева через яр під Всесвятським. Зимою сумнівна конструкція зовсім не надихала використовувати її, тому ми розважливо перетнули яр низом, бо ж потічок на дні був льодовиком...

Без пригод, то берегом, то знову твердою водою, дісталися до місця, де був колись міст. Треба було вирішити куди евакуюватися - в Черкаське чи Всесвятське. Ліхтарики ми мали, але командор не був певен, що йому хочеться йти в мокрому взутті через ліс.

Тож вирішили спробувати останній варіант, хоча я його не опрацьовувала, а подивитися транспорт в онлайні не було змоги, бо не було інету. І ми почимчикували в село. На околиці зустрілася тітонька, котра колола дрова.
- А скажіть, будь ласка, чим можна звідси виїхати?, - ввічливо спитав командор.
- Маршруткою.., - відповіла не дуже люб'язно тітонька.
- А коли вона йде?
- У п'ять, якщо не відмінять...
- А звідки?
- З центру...
- А де центр?
Тут тітонька подивилася на командора, як на неандертальця і, на всяк випадок, мовчки махнула рукою у бік яру.
- Це там, де труби?, - перепитав невгамовний командор.
- Так... Ні...
Тітонька якось дуже неохоче підійшла ближче до паркану і повільно, майже по складах пояснила, що треба йти прямо до траси, а потім праворуч до зупинки. В очах її був подив. Ми подякували і поспішили - бо мали четверть на п'яту.

Хвилин через двадцять  сіли в тепленьку маршрутку в об'їзд, заплативши водієві зайвих двадцять гривень за гак до Василівки. А в Новомосковську зразу пересіли в маршрутку до Дніпра.
 Яскрава вийшла подорож.
 Погуляли краєчком зими, провідали ліс та річку. Купання командорових ніг пройшло без наслідків...