Tatranský národný park, вересень 2024

    В минулому з Татрами в нас не складалося. І гори начебто красиві, і їхати недалечко, але якісь перешкоди постійно траплялися. І ось, раптово - замість Ретезату ми поїхали в Татри... 
дивимося відео
переглядаємо фоти
якщо не вистачило - читаємо далі лонгрід))

    Вже за традицією в потягах я в'язала, в Кракові здали наплечники в камеру схову та й пішли поїсти та "погуляти по нічному красиво підсвіченому старому місту без людей". Реберця були смачними (слава Іссу, знайшовся вільний столик), місто - таки підсвічене, але ось з безлюдністю якось не складалося. Тішила себе тим, що сьогодні - субота, тож просто невдалий час для камерної прогулянки. "Завищені очікування",  - формулюють про таке у нас на роботі. Як і вулиці міста, вокзал Кракова був велелюдним, тож, окупувавши половину лавочки ми з сестрою дрімали на рюках під контролем Нюші в очікуванні ранкового потяга в Закопане. 
Закопане зустріло гарною свіжістю - +2. Тож ми жваво добігли до нацпарку (вхід в долину Строжиська), купили квиточки зразу на тиждень, швиденько поснідали пакетиками та й подалися у гори. 

Людей повз нас пройшло дуже багато. На першому ж роздоріжжі на поляні Строжиській остаточно оцінили - наскільки популярний хайкінг у Польщі: пари з немовлятами, дідусі з бабусями, школярі, але більшість були - студенти, бо вони починають навчання з жовтня - тож вересень - це  високий сезон студентського хайкінгу. Додам, що за цілий день мені ледь вдалося зробити фоточку без людей...

Наші наплечники викликали неабиякий інтерес в натовпу. Хоча там була тільки їжа на 6 днів, пальник, два балона, каремати та спальники. Не дивлячись на такий мінімум - рюки виглядали як справжні. "З маленьким плецаком може йти кожен -", бадьоро відповідала я полякам на зауваження, "...а ось з великим - це вже мистецтво...". Хтось гідно оцінював гумор, хтось не дуже, але загалом йшли ми непогано.

Обідали на сідлі, перед останнім злетом на перевал Кондрачка. Ксюші важкувато йшлося після хвороби, тож ми з малою трошки розгрузили її. З урахуванням того, що мала додатково несла ще й робочий ноут, перший день ставав гарним тренуванням... На Гевонт йшли прям демонстрації - добре, що на вершину веде не тудосюдойка а майже кільцевий маршрут - хоч заторів не виникає.  Викладенні камінням сходинки наверх, хребтові стежки по кордону зі Словаччиною з запаморочливими краєвидами гостроверхих гірських хребтів до горизонту. 

Стрімкість та впорядкованність. Досить дивне відчуття складалося від гір: справжні краєвиди в моїй голові дісононсували з білими, штучними кам'яними стежками та великою кількістю хайкерів на них.  Стереотип - "гори це запаморочливі пейзажі, тиша, спокій, безлюддя", - заважав сприйняттю реальності.

Рафіновані доріжки парку не були легкими, особливо запам'ятався підйом в кінці дня, котрий запросто можна було страверсувати (навіть стежинка схилом бігла!) Але ні:  вхід на стежинку був завішаний стрічечкою, поцяцькованою надписами STOP... А ще закінчилася вода та мучила спрага. В голові глузливо вертілося прочитане десь в інеті: "в Татрах немає проблем з водою - під кожною шпаринкою є джерельце". Спуск кам'яними сходами ("Біла дорога, біла...") був не таким приємним, як підйом, але в кінці нас чекав бонус - жвавий потічок, тож ми, нарешті напилися, та й сунули потихесеньку до схрониська Мурованець, не маючи жодного уявлення як і де ми будемо ночувати в цьому хайкерському мурашнику.

Ліричний відступ: в нацпарку не можна ночувати в наметах - для цього є гірські притулки (схрониська). Людей багато, місць в схрониськах - не дуже, тож бронювати треба заздалегідь. На сайтах схрониськ пишуть - про півроку, чи навіть рік. Звісно ж броні в нас не було, але були розповіді, що на вулиці нікого не залишать (розмістять в їдальні на підлозі), або ж, на крайній випадок, можна ночувати на лавочці біля схрониська...

На півдорозі до Мурованця зустріли дівчину. Виявилося, що вона українка (тут працює на кухні), тож мали місцевого гіда. Про їдальню Таня зразу сказала, що ні - бо вона закривається на ніч, зразу ж зателефонувала на рецепцію та й пішла в якості перекладача з Нюшею вирішувати питання. Побачивши їдальню, я отримала котрий шок за день: здається півсотні людей в маленькому приміщенні, щільно заставленому столиками та лавками, волали та пили одночасно. Потомлені дівчата не горіли бажанням спати на лавках (навіть певності не було, що це дозволять зробити). До того ж знайшлися ліжка  хоч і в різних кімнатах, та за кінські гроші. Трохи збентежені таким розкладом, ми все ж таки з полегшенням почали поратися біля вечері - бо ж питання зі сном було вирішене. Для збереження нервів їсти сіли знадвору, пальник не ставили, а скористатися окропом зі схрониська, раз вже тут мешкаємо... Чарочка Блек Джека трохи прояснила мозок та заспокоїла нерви - швиденько народився план Б - жити камерно в Закопане та ходити радіалки. Поїли, помилися, та й пішли спати - бо ж попередня ніч була безсонною, а 19 км по високих горах давалися взнаки...

Не ліричний відступ про загострення моєї соціофобії:  під час нашої вечері на лавочці зі схрониська вийшла компанія поляків, сіли поруч і голосно почали розмовляти, на польській, але з російськими матами, і я не змовчала: "перепрошую, панове! але в вашій мові я чудове слово "курва", яке ви можете використовувати замість іншомовної брудної лайки". Відповідь поляків я не зрозуміла, але сестра швиденько налила мені рюмочку Блек Джека, аби я заспокоїлася. Щось з цих дій допомогло - чи то хлопці стали тихішими, чи то в мене поставився в голові фільтр, тож подальша вечеря пройшла в спокої...
Перед сном, коли залізла на своє ліжко на другому поверсі, з'ясувала, що не маю телефона (треба ж було подивитися погоду та прикинути тречку), тож злізла, обшукала все в рюці (в кімнаті окрім мене було ще 7 людей), пішла до дівчат, попросила Нюшу набрати мене та бігала коридором в пошуках де дзеленчить. Телефон знайшовся в прибиральні, разом з рушником та штанями. Планувати вже нічого не стала...

    Ранком спритно перечекали масовий вихід людей зі схрониська, отримавши дозвіл поснідати на балконі. Персонал якось дуже метушився і шукав ключ від кімнати, де ночували Оксана з Анею. Слід зазначити, що з огляду на велику кількість людей, в схрониську досить складна система користування ключем: його постійно треба відносити на рецепцію. Оксана божилася, що вона все повертала і ключа в неї немає. "А у кишенях може?", - з надією питала дівчина, але сестра суворо повторювала, що в кишенях ніц немає...  Під каву в мене народився непоганий план на день, тож ми залишили рюки в схрониськовій камері схову (дуже дивно, але з нас не взяли за це гроші). Взяли з собою пакетики, пальник, газ, воду та й подалися вверх на Чорний став. Звичайно ж гарною, викладеною камінням дорогою, в оточенні жвавих хайкерів, котрі запізнювалися на перевал Заврат, аби засвітло пройти Орля Перч.

Ліричний відступ. Орля Перч вважають найскладнішим маршрутом в польській частині Татр. Це не класична via-ferrata. Тобто  маршрут йдеться  ніжками, а ручки притримуються за ланцюжки. В найкрутіших та вертикальних частинах, є драбинки, та металеві сходи. Для проходження бажано мати рукавички та касочку. Остання буде дуже доречною в вологу погоду. Загалом слід зазначити, що впорядковані кам'яні стежки-сходинки підступні, коли мокрі - бо дуже слизьки... 

Рішення йти чи не йти Орля Перч приймали вже по ходу: бо зранку я завбачливо вибрала підйом на Скальний Гранат: якщо буде норм - підемо частину Орля Перча звідси і до перевала Кжижне, якщо піде не дуже - то спустимося як піднімалися.

Підйом був крутеньким, Нюша керувала Ксюшею, тож наверх дісталися відносно швидко і не дуже стомленими. На останніх метрах підйому на моє питання "чи подобається тобі рельєф, сестро?"  Ксюша відповіла категорично - "ні!". Тож дівчата твердо вирішили, що цим шляхом ми спускатися не будемо. Я не заперечувала... Ланцюжки починалася одразу за вузеньким п'ятачком рівної поверхні. Трохи посиділи, попили водички на узбіччі (добре що був клаптик простору на скельній поличці якраз для нас трьох. Провела інструктаж сестрі, та й пішли. Нічого складного тут немає, треба просто розуміти що йдеш ногами, не боятися висоти, та не спішити. Останнє - саме складне, тому що люду на шляху багато... Сестра трохи нервувала, але під спокійним керівництвом Ані вправно долала перешкоди. А я тішилася - що таки потрапила на цей знаменитий Орля Перч. "Драбінка" (не розумію, чому це майже сама емоційна перешкода у поляків), здається, додала певності сестрі, бо на моє вже трохи нав'язливе питання "чи подобається тобі рельєф, сестро"  кивнула "ага". Хоча очі були трохи налякані...

Несподівано відхопили п'ятнадцять хвилин спокою та безлюддя з оглядовим майданчиком на Долину П'яти Ставів Польських. Самих ставів бачили тільки три, але вигляд долини, обрамленої гострими ребрами гір в яркому, контрастному сонці - був дуже величним та вражаючим. Тож сиділи та насолоджувалися панорамами, поки мала запускала Птаха. Вже потім (на наступних виходах в гори) ми побачили, що в нацпарку заборонено літати дронами.

На перевалі Кжижне було людно і вітряно. Ми ретельно шукали трошки затишку, аби закип'ятити воду (оцініть: принесла її з Мурованця!). Вмостилися прямо на стежці: я варила їсти, сестра насолоджувалася спокоєм на сонечку, мала букала нам апарти в Закопане. Всі були при справах. Подальший план був простий: прийти на Мурованець до смерку, випити гарячого чаю, забрати наплічники,  та з ними за 5-6 годин дійти до Закопаного по лісовій дорозі. Оскільки була вже четверта, тре було трошки поквапитися, тож дочекавшись хвилини безлюддя біля покажчика перевалу, зробили фоточку та й почимчикували вниз.

Красива долина з Червоним ставом (цікаво чому така назва) зі схилом, розфарбованим вечірнім сонечком  та гарною дорогою серед ялівця змінилася лісовими хащами - у сутінках мертві дерева додавали моторошних відчуттів. Мертві ділянки хвойних лісів тут - результат діяльності якогось шкідника. Їх не квапляться прибирати, бо в цих осередках мертвого лісу гарно живеться птахам (зокрема дятлам та сойкам). Темнішало, подекуди на схилі почали з'являтися ліхтарі хайкерів, що спішили до притулку, бо ж ходити нацпарком вночі не можна. Плакати лякають ведмедями, але за весь час ми не побачили жодної тварини в горах. Чули тільки оленів - бо ж осінній гон...

В Мурованець дійшли  вже в густих сутінках. Пакували рюки (бо ж в ті два, що залишали, склали всі речі з трьох). Оксана сходила на рецепцію віддала ключ, який таки був у її кишеньці та й стала найлєпшою коліжанкою менеджерки. Взяли окропу та з задоволенням  пили чай з родзинками та горішками, збираючись з духом на марш-кидок по лісу. Аж тут до нас підійшов дядько-рятувальник та звелів йти за ним у машину. Безкоштовно, додав він з повагою розглядаючи наші наплечники. Закинувши "дуже великі плецаки, дуже" в машину він шоковано казав, що з такими плецаками неможливо ходити по горах, тобто можливо, але тільки в Гімалаях. Ми не дуже сперечалися з добрим дядьком, бо ж в Гімалаях ще не були. Але дуже раділи бо оминали на лісовій дорозі купу хайкерів, бадьоро крокуючих в темряві з ліхтарами додому. 

    Камерність наших апартів зашкалювала: ключ забрали в автоматичній комірці, будинок був тихим та безлюдним, а з балкону нашої кімнати на другому поверсі відкривався чудовий вид на Гевонт з хрестом. Мрія, а не житло. Нашій вдячності малій не було меж, але вона казала, що вибирала навмання. Помилися, повечеряли і з задоволенням поринули в обійми Морфея в тиші та спокої, відчинивши навстіж велике вікно, аби додати повітря. Я навіть не в'язала, тільки перевірила погоду (бо обіцяли дощі), та намітила маршрутик. Тішилася мов дитина, бо робила це в локусі - тож було видно не тільки кілометраж, а й набір/скид висоти. Засмутило, що моя чесно куплена оффлайнова мапа, потрапивши в wifi, захотіла оновитися і з неї пропали позначки часу між локаціями. Але в хаті була паперова мапа зі стежками та часом, тож в мене були всі інструменти гідного планування. 

    Чудовий ранок зі сніданком з видом на Гевонт. За ніч осінь розфарбувала дерева в жовте. Сьогодні ми піднімалися Білою долиною на перевал Кондрачка, щоб спуститися Долиною Малих Лонок. Святково наряджені ліси вітали нас, поки ми бігли відносно камерною траверсною стежкою.

Милі панорами - на широку долину в ошатних будиночках під блакитним небом з жвавими білими хмаринками, котрими бавився свіжий вітерець.  Дерев'яні місточки та сходинки додавали відчуття казки. Ранішній спокій змінився метушнею  на підступах до долини Калатовки... Мімішні білі овечки, акуратно підстрижені та чистенькі, розсипані  на яскравій зелений травичці поряд з темно-зеленою, майже суцільною стіною лісу. Як намальована картинка. Щось несправжнє - бо  не може бути реальність настільки бездоганною, ну якщо не рахувати кількість людей, звісно.

На поляні  Кондратовій щільність людей була ще більшою - можливо тому, що сам притулок ще реставрується, а кіоск-кафе ледь витримує наплив бажаючих відпочити: бо треба вирішити чи є сили йти отой довгий підйом, чи гарно вже тут. Випили кави. Ще й налисники з сиром скуштували: бо навколо всі щось активно жували...

Підйом на перевал пройшов під бадьорим вітром та зловісними хмарами над горами. Мені вдалося взяти гарний розмірений темп - неспішно, але не зупиняючись, щоб не охолоджуватися. Дівчата йшли десь позаду, і, на останньому серпантині підйому, я вже мріяла як буду зустрічати їх теплим чаєм та кус-кусом в пакетиках. Якраз знайшовся вільний п'ятачок серед людського натовпу в ялівці обабіч стежки. Вдягла курточку (вітер свіжішав), дістала пальник, балон, налила в каструльку води. Горіти пальник не хотів: щось жевріло, але при такій динаміці - зробити окріп було нереально. Хвилин 15 я мужньо намагалися добути вогонь з примхливого девайсу. Навіть Юрі зателефонувала. Врешті-решт змогла розібратися, що справа в маленькому круглому ущільнювачі, заміни якому, звісно ж - немає... Констатувавши факт втрати пальника (до речі згадала всі пальникові трабли за цей рік - мабуть пороблено, не інакше!) з полегшенням підсумувала: мінус пальник, балон, каструлька. Лайтерський дух польських хайкерів мабуть передається повітрям. 

Спускалися крутим камінним проспектом в ялівці - на відміну від підйому каміння тут лежало хаотично, мабуть цей шлях до долини Малолонської не дуже популярний. Вітрова тінь та відсутність людей дуже тішили. 

Гладеньке сухе русло потічка, котрим  продовжував бігти шлях, тримало в напрузі. Тому ревіння з лісу - збентежило. Сестра прям висловила думку, що треба триматися поруч, бо ж -  ведмідь. Але то були олені. Саме з половини вересня до середини жовтня проходить процес формування нових оленячих родин та зародження потомства. Заспокоївши себе таким чином - неквапно йшли лісом. Вперше бачила в лісі суцільний камінний шлях. Дивувалася, тому що смерековий ліс, що вкриває цю частину долини, є штучною монокультурою. Нині тут висаджують буки та ялиці, щоб відтворити колишні букові ліси.  Як вийшли у відкриту долину - з'явився вітерець та почав капати дощик. Скелі, з яких спустилися, стояли епічно оповиті сірими щільними хмарами. З галявини відкривається краєвид на верхню частину долини Малої Лонки, яка прорізається між масивами Гевонт і Червоні Верхи. Добре видно U-подібний профіль льодовикової долини. 

Дощик роздумував чи йти, чи тільки капати, тож біла доріжка затишно шелестіла крапельками по деревах на межі нацпарку та зелених лук. На луках поралися овечки та косарки. Втомилися: 23 кілометри. Ввечері пішов справжній дощ, ходив він і вночі, ще й олень десь підревував - ми спали з відчиненим вікном, щоб максимально наблизити умови до звичних похідних.

    Наступний день було присвячено релаксу:  погода  непевна, періодично зривався дощик, то ж запланували нескладний трек долиною Косцелеська до печери Мильна. Зі спорядження взяли тільки ліхтарики. Красиві лісові дороги підкидали то рижики на узбіччі, то гідрофобні листочки. Вхід в долину (хутір Кири, біля села Косцелісько) був заставлений автобусами, то ж не зважаючи на похмурість та вогкість, люду в долині було, як завжди... 

Ліричний відступ. Назва долини - данина татарським кісткам, котрі залишилися тут білити, коли горяни закидали ворожий загін камінням. Дорога біжить широкою долиною вверх. На краю Великої галявини (Старе Косцелісько) стоїть невелика цегляна капличка, крита ґонтом і з шахтарською емблемою двох схрещених молотів, яку ймовірно, побудували шахтарі, які працювали в численних шахтах у долині.  Колись тут був металургійний завод, що переробляв видобуту глибоко в долині мідну та срібну руду, а згодом і залізну, були будинки хавєрів та хамерників, корчма та лісничий. Металургійний завод складався з млина для розмелювання руди, доменної печі для її плавки та жарильних машин для кування чавуну. Також тут був і лісопильний завод. 

З задоволенням зійшли з дороги в напрямку печер. Стрімкі гірські струмки і ріки, що течуть в скелях, утворили на схилах гір численні тріщини і розломи, які з часом і перетворилися в печери, яких у Косцелеський  долині понад 450. На вході Мильної  - великі панорамні вікна на долину. Непересічний краєвид. Але ж - пригоди кличуть. Маршрут у Мильній - наскрізний - вхід та вихід в різних місцях. Такого ніхто з нас ще не ходив, то ж ми з піднесенням занурились у переходи. Маршрут маркований, тому сестра, коли доводилося навколішках проповзати вузенькими отворами, трошки наполохано питала в мене чи є далі маркери. 

Я особисто більше потерпала від того, що мої колінки не хотіли  ставати ні навколішки, ні навпочіпки, щоб проповзти. Тому мусила виконувати танок павука та пильнувати голову, бо ж на ній касочки не було. Цікавий експірієнс довжиною 1300 метрів (це якщо вірити описам, бо ж локус у скелях нічого не малював) Особливо сподобалася ділянка з ланцюжками - Орля Перч, підземна частина). 

Десь через півгодинки ми знову побачили сонячне світло і були дуже тому раді. Печерний адреналін ("ми вижили! - в захваті промовила сестра, виходячи з вузенького отвору забруднена, але щаслива) спонукав пробудження апетиту, а ми ж не взяли с собою їжі, бо ще навесні в Албанії з'ясували, що заливати холодною водою пакетики можна, але несмачно. 

Поспішили на вихід з долини  і у ресторанчику на околиці Кири відвідали локальної зупи (але то був не журек) та пирогів (вареників з м'ясом). Оскільки дощик лише потрошку крапав, вирішили що додаткові сім кілометрів по чудовим доріжкам під шурхіт крапельок нам не завадять. Тож загалом в нас вийшов непоганий релакс у 24 кілометри...

Захід сонця зустрічали на балкончику, під місцеву сливову соплицю з виноградом в якості закуски. Погоду на наступний день обіцяли суху, але дуже вітряну, тож ми планували відвідати Морське Око і хоч трошки піднятися до Рисів. В онлайні придбали квиточки на самий ранішній автобус. Щоб нічого не переплутати вирішили їхати з вокзалу - факт малозначущий, але додає +2,7 км до гірського треку...

    Ранком прийшло помаранчеве попередження про ураганний вітер. Це не завадило бусику бути набитому вщерть. На автопарковці Лисої Поляни вільних місць, здається і не залишилося. Можливо більш просторіше було на словацькій стороні річки Бялка, але перевіряти ми не стали і бадьоро пішли наверх асфальтовою дорогою. Вітер був холодним та неприємним, тож гарний темп підйому був доречним. Скористались зрізаловами - стежки-сходинки все ж таки приємніші за асфальт. На Морському Оці , вітер ганяв білі хвилі - ну прям справжній шторм на справжньому морі. 

Притулок нагадував рукавичку з казки - бо ж погода надворі не тішила: на додачу до вітру на Рисах покривалом лежала темна хмара. Нам вдалося роздобути в схрониську окропу, тож підкріпилися  в їдальні нашими пакетиками - милуючись із затишку шквальним вітром над акваторією. Піднялись на Чорний став. 

Дві чаші настільки сподобалися, що вирішили таки залізти трошки на Риси, аби побачити їх одночасно. З кожним метром підйому ставало вологіше - з хмари сіялася противна мжичка, яка робила камінні сходинки ковзанкою. Ну вверх то не заважало, тож ми потихеньку піднімалися. Кожний, хто йшов вниз обов'язково питав "чи не йдуть пані на Риси?" і, не дочекавшися відповіді одразу ж одмовляли від такого наміру. Якась незрозуміла турбота про трьох пань). 

Було приємно сидіти на вологому камені під мілким дощем з сірої хмари та дуже свіжим вітерцем , бачити дві чаші ставків одночасно та втішатися думкою, що десь там, далеко за обрієм, жєвріє сонечко. Спуск вниз був куди менш приємним, ніж дорога вверх - мокре каміння підступно ковзало, тож крокували розважливо. Морське Око обійшли з іншої сторони. Тут вже було більш затишно, ніж на горі - особливо  приємно було розглядати зловісну хмару, яка так і не пішла з Рисей.

Загалом пройшли 28 з лишком кілометрів. Тож якщо додати підхід по Закопаному до вокзалу та додому, вийде 30+. Розширюємо свої межі. Непогано ж!

    Ходіння мокрим камінням не дуже сподобалося нам, тож з урахуванням прогнозу дощиків наступного дня ми вирішили пройти Шлях над Реглами – популярний маршрут, що пролягає біля підніжжя Західних Татр, від Калатувок до Хохоловської долини. Більша частина стежки проходить через ліс, а нам дуже сподобалось, як два дні тому крапельки падали на густу крону дерев майже не турбуючи нас.  

    З походеньковим планом питань майже не було, але раптово виникло питання повернення додому. Оскільки Нюші треба було в Варшаву (бажано в суботу ввечері, бо на ранок неділі малА мАла бігти марафон), а нам - в Перемишль, виникало питання синхронізації потягів.  Рішення знайшли досить несподіване, але дуже зручне: Нюша їде в суботу по обіді і вже в 22 з копійками лягає спати вдома, ми ж з Оксаною ночуємо в Закопане, їдемо в суботу зранку, маємо півгодини пересадки у Кракові та дві години до потяга в Перемишлі. Чудовий план потребував продовжити на день оренду наших апартів. Це можна було зробити онлайн, але вже була 9 вечора, тож чи є  можливість залишитися чи ні - ми не знали. 

    Раненько встали та  під'їхали до Кузніце автобусом. Якраз була 9, тож під каву залагодили справи з апартами, купили квитки на потяги, і натхненно побігли до Калатувок. 

Ліричний відступ. Перетинає галявину Калатувки виразний насип. Це - бічна морена льодовика. Назва галявини походить від прізвища Калатів із Шафлярів, які колись тут пасли овець. Зараз на галявині відбувається культурне випасання овець – завдяки цьому навесні тут є гарний килим з крокусів. 

Частину дороги до поляни Білої ми вже ходили, але в зворотньому напрямку. Траверс перетинає більшість гірських долин, що призводить до численних підйомів і спусків. На стежці людей було небагато, але на полянках вони скупчувалася. Тому не стали зупинятися на Червоній поляні і зразу полізли на Сарнянську скелю. Тут движняк був жвавішим, але ми спритно зайняли самий вершечок, який начебто летів над долиною. Чудові краєвиди, чудовий масив Гевонта трошки псувало сіре похмуре небо. Спуск до поляни Строжиської в людському потоці, здається був нескінченним. На самій поляні було людно,  досить довгенько чекали, поки дівчата в черзі куплять окропу та запарять наш пакетиковий кус-кус. Почав накрапувати дощик. Насунули капюшони та незворушливо продовжували їсти. Те саме робили майже всі відвідувачі. Чомусь це мені нагадало Берген.

Знов шматочок знайомої стежечки виснажливого підйому на перевал Гжибовець під мілким дощиком, спуск до поляни Малолонської та  суворі види задвірок Гевонту та скелястих стін Великої та Покрживої Турні. І знов стежка біжить вгору лісом на перевал Мієтусі. Тут на лавочці відпочивав поважний хайкер віком 1,5 рочки. З батьками, звісно.  Звідси відкривається краєвид на західні околиці Косцеліської долини. Тут домінує скелястий масив Комінярський Верх. На його території гніздяться беркути. 

Ліричний відступ. У Завесистій Турні, що височіє відразу за галявиною, видно сліди каменепаду (рожева діра в скелі). Найчастіше такі каменепади відбуваються навесні або восени, коли вода в тріщинах скель замерзає вночі, та розриває скелі. 

    Дощик скінчився, але було похмуро, відчувалася втома, тож вирішили не йти далі і спускатися на Недзовку: спускатися по велелюдній долині Косцілєська (та що з печерами) не хотілося,  а до долини Лейовової було далеченько, а ми втомилися. Тож пішли вверх лісовою стежечкою та насолоджувалися кожним її метром. Дуже атмосферна доріжка. 

Дощик знов припустив. Внизу Нюшик пішла на маршрутку, а ми з сестрою вирішили, що біла доріжка вздовж лісу в легкому дощику - гідний релакс після нескінченних спусків та підйомів. Єдиний мінус прогулянки - зачинені громадські вбиральні на входах в парк. Під вечір розвиднілося, Нюша до нашого приходу зробила їжу, в додайку до борщу та пюре була сардинка. 20 кілометрів зі жвавим рельєфом розбудили в нас вовчий апетит.

Прогноз обіцяв завтра дощик з 15, тож вирішили під'їхати до Недзовки та зробити залишок чорної стежки над Реглами. 
    Встали раненько, сіли не в той автобус, пройшлися трошки селом. На підйомі перед перевалом Мієтусі почули звуки сопілки. Дивовижне враження - наче ми - лісові мавки, що слухають на узбіччі лісу Лукаша. Я навіть почала перейматися, що то навмисне, хайкерів хтось спеціально розважає. Але дідо сидів на схилі у траві, та грав собі сам. 

Здавалося від його музики розступаються хмари та скрізь блакить виглядає несміливе сонечко . В долині Косцілеській було велелюдно, але ми йшли нею зовсім трошки. Далі стежина бігла безлюдним лісом до нижньої поляни Комінарської.

Відтіля повернули на  спуск по долині Лейовової. Підніматися на Комінарській перевал аби спуститися долиною Хохоловської вирішіли недоцільним, з огляду на те, що в ній багато людей, а долина Лейовова менш популярна, бо в верхів'ях йдуть лісозаготовки, тож дорога після дощику така собі - зі жвавими потічками. Що дуже вразило - як тільки-но ми вийшли з нац.парку небо миттєво затягло сірими хмарами і помітно похолоднішало, бо піднявся неприємний вітер. Пообідали "пирогами з м'єсом" вже в знайомому ресторанчику в Кири - були першими відвідувачами за сьогодні. Додому повертались незмінною білою дорогою, з легким сумом згадуючи сім днів походеньок.

    Центр Закопаного вразив кількістю людей (ми ж бо приходили додому зі сторони гір, тож ще не бачили такої жвавої туси. Посадили Нюшика на потяг, купили трошки осципеку - автентичний копчений овечий сир, та й пішли додому. Трохи сумно, але ж розкисати не можна - бо ж завтра чекаут, потяг, пересадки - і все це самі, без Нюші. 
    Ранкова кава, збори, чекаут (натиснули, ввели код, відкрилася комірка, вставили ключик, закрили комірку - все просто, як і сказала Нюша. Відзвітували, що з усім впоралися, побажали легкого бігу (42 кілометри. 42. який жах). До Кракова в'язала. У Кракові знайшли кафешку, де приймали оплати карткою, взяли собі каву та бургери, знайшли наш потяг, всілися (не дуже вдало вибрали місяця - обидві біля вікна одна за одною). Поїли і знов - за спиці. 
    В Перемишлі першим розчаруванням була зачинена кафешка  "Курча з рожна". Ретельно вивчивши в гуглі мапу відчинених закладів, подалися кудись наверх за реберцями, але тверезо оцінивши відстань та час (в нас було трохи більше двох годин між потягами), повернулися в кебабну і не зовсім ЗОЖно, але камерно пообідали там. А потім, щоб трошки розім'ятися, збігали  на гору Трьох хрестів, через парк. Йшли по маркерах. 

Звичка чи рефлекс?  Зверху - чудова панорама Перемишля. Нарешті сестрі вдалося зробити фоточку з хрестом (поруч не було людей). Хрест, до речі, був тільки один, тож назва локації ще потребує окремих досліджень. Неприємний вітер спритно усунули на лавочці на зупинці. Навіть думала зчитерити та з'їхати транспортом, але, згадавши невдалий досвід з Недзовкою - пішли пішки. Яскрава фоточка закінчення подорожі - кольори майбутньої кофтинки. Символ, знак, чи просто - збіг?  Поки ми хаотично переміщалися Перемишлем мала пробігла в Варшаві марафон, та отримала омріяну медальку.

От і закінчився тиждень пригод. Було яскраво!