Карпатська соната. Січень 2022

Всі тотожності зимових пригод Ґорганами з музикою Патетичної сонати Бетховена не є випадковими, але існують лише в моїй голові. Вийде чи не вийде кліп з цієї тотожності - нікому невідомо. Шляхи муз непередбачувані.

Перша частина  (Grave. Allegro di molto e con brio, c-moll)

Grave
Сніг, багато снігу, який неочікувано випав наприкінці року, якраз перед останніми вихідними. В суботу лижні боти жорстко розтерли п'ятки, але ж - сніг не буде лежати вічно - як можна пропустити забавку? Тож в неділю гасала на лижах сніговим лісом, неначе й не збираюся в зимові Карпати... Результат: напередодні виїзду, у п'ятницю,  взути улюблені гірські скарпи я не спромоглася, не дивлячись на те, що п'яти були заліплено хірургічним пластирем з іонами срібла. З огляду на плюсові прогнози,  не вагаючись, поїхала в гумових чоботах, а скарпи мандрували в наплечнику.
Новоріччя в поїзді. Ритмічний гуркіт колес, душевна компанія в купе. Вранішній пустий Франківськ з горнятком кави під дощем. Автобус вже стояв, тож сховалися в ньому і мирно проспали там аж до снігової Ґути. Мокро, дуже мокро. Вверх, потрошку вверх. Сніг, багато снігу...

Allegro di molto...
На звороті дороги вдягли снігоступи. З кожним кроком вверх зима ставала більш справжньою. Туман та мжичка залишались внизу.

Контрастний темний ліс на тлі високого снігу та сірого неба. Жваві річки. БрОдити річку в снігоступах - то є гідна забавка.

Дуже тішили гумові чоботи. Ось прям дуже-дуже. Особливо після того, як на переході по непевному "мостику" у вигляді тоненького стовбура смерічки, зламалася палиця, на котру я спиралася. Дивним чином зберегла рівновагу при цьому і занурилася в бурхливий потік тільки руками в рукавичках. Не розгубилася і не дала потокові віднести шматок палиці. До плану залишалося три кілометри, але темнішало, бо ж стартонули ми після 12. Під великою смерекою з маркером витоптали галявинку. Без снігоступів ходити не виходило, тому ретельно облаштовували місце ночівлі. Затишний наметик, м'якенькі килимки, теплі спальники. Запашна картопля на вечерю.

А за бортом темрява огортала гори, підморожувало. Світлий ранок зі смачненькою кавою. Застиглі краплі на смерічках потроху танули під несміливим сонечком. Трохи блакиті дуже тішило. Юра полагодив зламану палицю.  З піднесенням йшли вверх. Інколи слідами лося (певне то була косуля, але ж лось - звучить краще, скажіть?). Трохи поборсалися в вогкому снігу на вирубці, подолали траверс.

Вітер зтирав блакить з неба, задував сонечко. З пів-дороги на зустрічному курсі привітали групу з Новим Роком. Було їх десятеро, один учасник без снігоступів, хоч і йшов останнім - постійно провалювався та псував лижню. На Боревку вибралися  вже після обіду. На той час піднявся пронизливий вітер та сіялася мжичка. Зі стовпчика пішли на траверс Боревка - Різарня. Ледь знайшли  маркери. Стежка - незаймана, інколи навіть просіка не читалися. Непопулярний маршрут, певне. У лісі було трохи затишніше, попили чаю.

Чогось, коли збиралися, вирішили що маємо модний JetBoil, тож не взяли термос. Але зупинятися, хоча б і на десять хвилин, аби приготувати чай, не хотілося. Пили мало. Йшли, йшли, йшли. Ближче до вечора вітер ще подужчав. Верхівки смерічок виконували чудернацькі таночки святого Вітта, а ми, в присмеркові, шукали на траверсі рівну поличку, аби притулити наметика. Сутінки були більш успішними в своїй ході, тож ми знов зайнялися тераформуванням прям на стежці. У світлі ліхтариків потроху падав сніжок, втілюючи принцип непереривного руху. Божественне снігове алегро.

Ранком залишився вітер. Чудове відчуття затишку в наметі (в спальничку тепло, пахне запашна кава) наштовхувалося на сувору реальність: "вставай та йди!". Пішли. Схил траверсу додавав родзинок рухові. Снігові равлики напружували. Заспокоювали берізки. Наявністю.

Вітер безжально грав з ними. І з нами. Коли вийшли на лісову дорогу (теж не хожену, як і стежка до неї) - почався дощ. Можливо - мокрий сніг. Сиділи на колоді та пили чай - ну що ще робити в таку паскудну погоду?

Тут, нарешті, з нами зв'язалися друзі, з котрими ми запланували ці мандри Ґорґанами. Вони приїхали автівкою в Осмолоду і запропонували нам заночувати разом в теплі у пані Оксани, бо на Плісце під дощем йти не хотілося. Дощ, почувши такі плани, минув і над заповідним урочищем Лопушної вітер ганяв по блакиті сіре та чорне.

Чим нижче, тим мокріше. На "асфальт" вибралися перед сутінками.

Зняли снігоступи, та й побігли. Темрява, вірні петцлі. До Блока не дотягли (тільки вулиця та ліхтар), трошки співали самі.  Неодмінно прислухайтеся до заключної партії алерго  Патетичної сонати - там є це відчуття стрімкого, невпинного бігу із перехопленим диханням. В такт з нами біг дощ. Ряснішав. Не зважаючи на нього, кинули рюкзаки і прогулялись по "лавці" - підвісному мосту через Лімницю. Командорові кортіло дізнатися чи хожений стрімкий серпантин червоно-білого маршруту.
Вітер та дощ додали емоційності прогулянці: в світлі ліхтаря: над чорною прірвою бурхливої річки, виникає обличчя, густо посічене стрічками дощу. Прям кадри с фільму жахів... 

... e con brio 
... нарешті Осмолода. Холодно не було, але дощ та "асфальт" кого завгодно "вб'ють". Об'єдналися з командою. Сиділи в затишній хаті, після розподілу спорядження по сушарках. Їли супчик. Захоплювалися: ми - вправністю Семена, як водія, вони - нашими траверсними пригодами. Давід висловив припущення, що той траверс Боревка - Осмолода взагалі взимку не ходять. Активно міркували - куди йти? В Давіда та Семена сумнів не було, навіть з огляду на погоду, - раз приїхали на Грофу, то на неї і треба йти.  Але ж ми з Юрою не встигли повністю реалізувати першу частину (піднятися з-під Паренок),  а йти туди-сюдойку на гору не хотілося, особливо з урахуванням того, що на горі планувався туман і виїхати з Осмолоди, скутою прогнозованим різдвяним морозом, трохи проблематично із-за відсутності громадського транспорту. Тож, після сімейної наради, вирішили вертатися в Гуту через Високу по запланованому. 
Перша частина сонати закінчилася оптимістично, як і у Бетховена: "живу, відчуваю, борюсь!" 

Друга частина (Adagio cantabile, As-dur)

Ніщо так не тішить зранку, як сухе спорядження та відсутність явних звуків дощу за вікном. Перещіла мжичка, подекуди плавав по горах туман, дорога була ковзанкою, але все одно - душевно. Зробили колективне фото, та й розійшлися: ми - наліво, інші - направо.

За мостом на схилах була весна: безсніжний серпантин біг собі вгору. На рідких острівцях снігу беззахисні лунарії, віддавши насіння, тремтіли від холоду прозорими крильцями.

Свіжо-зелена папороть мріяла про весну та сонечко. Вгорі володарював вітер. Сьогодні він був художником - спочатку гарно намочив стрункі стовбури дерев: вони стали контрастно-чорні. А потім, набравши білої фарби, тоненьким пензлем почав розписувати візерунками.

Весняна пастораль раптово скінчилася перед фінальним підйомом на хребет - схил вкритий снігом, потребував для пересування снігоступи. На хребті знову була зима. Віхола вкривала білим ліс. Виявилося, що"стадо бізонів" (та група, що бачили вчора) підіймалася з хати під Соферою. Гарною новиною було те, що їх натоптана стежка, трохи просівши під вчорашнім дощем, зараз, припорошена свіжим снігом,  дозволяла йти без снігоступів. Це значно полегшило ходу, та дало змогу милуватися навколишнім, не відволікаючись на процес пересування.

Навкруги панувала снігова казка в два кольори. Тільки на вирубках, де не було захисту від дерев, вітер грізно нагадував хто в горах хазяїн. З огляду на прогноз погоди, ставало незатишно. Проходити повз хатки під Високою ми не збиралися, і дуже надіялися, що вона буде порожня. Звісно там є купа місця на другому поверсі, але хотілося камерності. Було пів-четвертої,  погода псувалася все дужче.

Пізніше до хати прийшли двійко молодих поляків (Габріель на лижах, Марчі з бордом та ботами, притороченими до наплечника). Ми знов (це мабуть вже традиція цієї хатини) "спасали піонерів". В хлопців не було пальника. Нагріли їм чаю. Подальший діалог розсмішив:
"Чи буде пан пити водку?".
"А пані?" "Ні?? А якщо з колою?"
Розмовляли кожний на своїй. Головне - неквапно. Інколи користувалися англійською.
Коли полягали спати, виявилося, що Габріель ще й застужений. Тож вилізла зі спальника, пригостила фервексом та септолете. На ранок, зваривши нам каву, Юра звелів мені зробити ревізію наших запасів і ми віддали хлопцям плов з куркою, та  пюре. Молоді організми не стали розмінюватися і з'їли все зразу. До аромату кави в хаті додалися аромати їжі. Але лейтмотив вітру проникав і сюди. Рушати, скоріше рушати, аби не відловити буревій на хребті.

Третя частина (Rondo, Allegro, c-moll) 

А надворі було тепло і дув скажений вітер. Взули снігоступи, пішли наверх. Хлопці наздогнали на виході з лісу. Далі на схилі не було ні жерепу, ні каміння  - можна  не шукати стежки (бо маркерів теж не було), а йти просто вверх.

З пів-підйома поляки вирішили, що досить - сіли перепочити (Марчі прилаштовував до ніг борда). А ми пішли далі на Високу. Снігова пустеля  без жодного орієнтиру в щільному тумані. Світ в одну фарбу - білий. Хоча ні - в мене перед очима яскрава синя пляма накидки з командорового рюкзака і додатковий лейтмотив до теми вітру.

Ураганний вітер (здається мені трохи не вистачає точних прикметників для визначення сили вітру... о! є гідне порівняння - це як висунутися з автівки, котра їде на швидкості 126 км/г) . Просувалися повільно, бо вітер намагався звалити з ніг. Тобто зі снігоступів. Інколи це в нього виходило. Але лежати було незатишно. "Фільмуєш?", - прокричав у мій бік командор. Смарт із навігатором в нього був запакований в герму та принайтований до наплечника і всунутий в зовнішню кишеню куртки. Мій же смарт надійно грівся у внутрішній кишені. Після того, як вітерець пару раз поклав мене на сніжок, залишати себе без опори на палиці, аби звільнити хоча б одну руку, не хотілося категорично. Кілька разів опинялися на крутих схилах (вітер підтримував на них, бо дув справа, а схили розташовувалися зліва). В мене на снігоступах -  кішки, тож почувалася більш-менш впевнено, а от Юрчикові було непереливки. Коли побачили ледь помітні сліди людей - підбадьорилися, бо навігація в суцільному білому трохи виснажує нерви. Ще й вітер. Ну і дощик. Весела така круговерть. Рондо одним словом. Вітрове рондо.
Вітер відпустив вже майже на Боревці - коли де-не де стали проявлятися зі снігового полону дерева. Не те, щоб відпустив зовсім, але перестав нестерпно дошкуляти. Ходова одежа була мокра. Штані повісили  "сушитися" на гілочку, після того як тераформували (звичка вже) клаптик для наметику. Особливого затишку місцині надавав великий прикореневий шмат землі зі стовбуром викорчуваної вітром смерічки. Вітер і дощик коловоротили з пів-ночі. А потім дощик став снігом. Морозець ущільнював  покриття та робив з мокрого одягу лицарські лати, віхола замітала сліди, а ми гарненько спали у теплі, під невгамовне  рондо на вершечках лісу.

Ранкова снігова казка тішила. Тиша здавалася абсолютною - було чутно як перемовляються сніжинки між собою, рясно вкриваючи підпорчений вчорашнім буревієм лісовий наряд. Штанці - бубенці прикріпили ззовні рюкзака, аби не зламати, та й побігли вниз.

У снігоступах, бо накидало свіженького. На траверсах було чутно, як він порипує - поскрипує. Але ці траверси були лагідними, з деревами. І... Горгани дивилися на нас. Пильнуючи.

Сніговий ліс бавився з геометрією. Створював мереживні коридори. Досліджував смерічкову паралельність. Нанизуавав сніжинки на павутиння (відкіля воно зимою?).

Дорогою, під шаром снігу, було чутно веселий спів води. Річки піднялися, один брід облізли по крутому схилу (і досі не збагну як ми там вижили) інший - йшли по мілинах русла. Гумові чоботи - рулять (здається я це вже казала?))

Чим нижче, тим мокріше. Хотіли ночувати на сухому, бо прогноз погоди обіцяв мороз. Тож уже в Ґуті, поночі, на паперті під церквою, питали в гугля, а де є хостінг. З огляду на те, що був святвечір - трохи непевне заняття. Тож пішли на зупинку за мост (поставимо наметик там, автобус побачить нас зранку і почекає, якщо не встигнемо відшкребти примерзле спорядження), коли на ґанок останньої хати вийшов чоловік. На питання: "де можна зупинитися?", він якось непевне відповів: "Чекайте!". І от ми сидимо  на затишній кухні  у пані Ганни і разом з ґаздами їмо 12 канонічних пісних страв. Незбагненні шляхи долі.
А вітер втомився і уступав сцену морозові.
І прийшов темний морозний ранок світлого Різдва Христового.
Автобус, Франківськ.
Кода.