Марафон Полiська Сiч

Як ми прийняли участь в яскравому веломарафоні Поліська Січ

На марафон ми зареєструвались раптово. Просто Трійця у цьому році -  рання, мій день народження майже співпадав з початком марафону і я подумала: - "а чом би й ні?" Полісся нам впало до душі (були тут двічі: два роки тому восени і  на початку травня торік). Трохи було лячно - купа людей. Але  теза: "На день народження треба обов'язково спробувати щось нове", була сильніша за сумніви.
Прямий потяг з Дніпра до Рівного ходить через день, за комфорт мали заплатити відгулами на роботі. Але це дало зайвий день до марафону - тож вирішили відвідати ще й Клевань.

День нуль: Рівне - Клевань - Хотин.
У нашому вагоні їхало загалом душ 30 з роверами. В Рівному виходили на обидва боки. На пероні - велобазар. І це ж тільки початок.
Зібралися, покаталися трохи по місту. Залишили Юлю працювати, та й подалися до Клевані. На виїзді спустило вилку Вітіного ровера, тож він повернувся у веломагазин її лагодити, а ми, мальовничою грунтовкою в макових полях, вчотирьох поїхали у Городецький жіночий монастир.

Розташований він на острові річки Устя - що повинно підкреслювати відокремленність від мирського життя. Заснований  в 16 сторіччі. Зараз  охайний і багатий, весь у квітах. Якась служниця, вся в чорному,  гнівно спитала  чого це ми тут вештаємося у розпусному одязі. Тож мусили облишити знайомство з життям сучасних черниць і таки вибралися на асфальт до Клевані: бо час йшов, (Вітя зателефонував, що він вже годує комарів у тунелі кохання), хотілося їсти (розділили на трьох булочку), а до Клевані залишалося ще 12 км...
Датованний серединою 15 сторіччя Клеваньский замок (а точніше - фортеця, бо резиденцією він ніколи не був) зовсім занебданний.

Напівзруйновані вежі, віадук та залишки 2-3 поверхових будівель духовної гімназії. Спустошенність  та засміченність підкреслюють невблаганний плин часу, і тільки місцеві діти (якісь скажені прихильники перетаскування ровера в гору), трохи розрадили сумне враження.
Благовіщенський костел, дарма що зачиненний, навпаки, залишив позитивний настрій, не дивлячись на свої сурові фасади без декору. Цікавий факт, що костел, запровадженний на початку 16 сторіччя, не був поруйнованний за часів СРСР, а просто стояв зачиненний.
І ось, нарешті, і ми погодували комарів у тунелі кохання. Мабудь через те, що місце дуже розкручене і популярне (японці навіть фільм в ньому зняли!) місцеві комарі мають вже неабиякий іммунітет на репелленти.

З обов`язковою програмою упоралися і подались до Хотина. Якраз кусочком марафонського треку (чомусь ми вважали що будемо його їхати на третій день).
Білі гори (фосфогіпсові відвали Рівнеазоту) виникли раптово і, звичайно ж, треба було на них видертися.

Захоплююча панорама лісів і ланів з ланцюжками доріг - мов гладіатори, ми роздивлялися арену перед битвою...

А ще дуже надихнула стежина в житі. Начебто і широка була стежка, але ж інколи педальки застрягали. І тут виявлялося, що вистібнути контакти нема куди. Тож мусила падати в жито...
Як зрая не супротивилася, але 74+ км с баулом накрутити таки довелося.
У таборі було жваво. Намети вирішили поставити у полі (цього разу на нас шістьох мали п'ять наметів... соціофоби жеж!). Зареєструвалися. Вечерю спростили (бо обідали тільки десь о 18). З насолодою сиділи на запашних тюках із сіном і слухали ВіЯ.

А потім прилетіла вогняна сова і закінчила одну епічну подію (Єтнофест), щоб розпочати другу (МПС): "коли закриваєш одні двері, обов'язково відчиняються інші".

День перший: Хотин - Березне
Запашна кава у залитих туманом і сонцем лугах долини Горині. Чарівний початок дня.

Хочеться вкручувати прямо зразу. Але мусимо чекати офіційного старту. Вузенькі ворота і площина перед ними не можуть вмістити участників - 446 вершників на роверах...
Одночасний старт зразу розділив нас.

Десь с півгодинки я ще бачила синю спину Юрчика. Наздогнати не мала змоги - їхала в щільному потоці. Спочатку не дуже й переймалася - ну думаю, побачить що мене немає і зачекає.

Але час йшов, педалі крутилися, когось обганяла я, хтось - мене. Через деякий час щільний поток розсіявся і я почала перейматися тим, що немає в мене ні треку, ні наносу, а "чоловіка десь повітря носить..." Тож почала приставати до людей. Після кількох невдалих "пристроїв" (люди їхали то дуже повільно для мене, то дуже швидко, то багато балакали...)

знайшла таки "своїх" хлопців Віталік (або Міша - як сам він представився) і Дмитро з Херсона. А ще передала із швидкими земляками вістку чоловікові, аби хоч телефона ввімкнув, раз чекати не хоче.
І от на Базальтовому озері ми таки зустрілися.

Змили прохолодною смарагдовою водою утому і образу, і далі вже летіли втрьох, бо чомусь Юрко гадав, що маємо спішити... Мальовничі берега Горині і Замчиськи (дуже дивна назва в річки), ліси Корчів'я, дивні стовбури-гнізда на Москвинських хуторах - покриття доріг не давало сумувати, квітучі трави розфарбовували шлях, бузок та липа надихали ароматами.

Асфальт зустріли радісно. Руслана привітала на фініші, сказала, що ми десь у першій півсотні. Юркові нарешті дійшло, що час фіксувати ніхто не буде (хіба ж ми спортсмени якісь, щоб просто ганятися?). З насолодою прийняли джакузі по-случанські (знайшли с Жекою стежинку на камінці де була і течія, і глибоке дно). Дочекались вечері і наших.

Насолождувалися згасанням дня над річкою. Наметів було - що грибів. Але було якось душевно і атмосферно. Вирішили завтра не чекати загального старту, а їхати раненько, як тільки сдамо речі.

День другий: Березине - Маринін
О п'ятій табір ще спав - дивне видовище скупченних наметів та роверів біля них, несплюща сова береже спільноту від негараздів. Обрій потрошку займається барвами. Новий день - нові пригоди.
Виїхали вшістьох.

Мчали лугами, подвилися дубову родину у Витковичах.

Біля доту - знову розділилися - попереду чекали піски... Звисті сінгли спритно обходили пухкі піщані дороги, чим розраджували спекотну атмосферу безнадійного пхаю, приправлену гедзями. Повз Князівське водосховище проїхати було неможливо - чудернацька вода кольору міцного чаю добре охолодила і підбодрила

. Доставили тіні на ній: вони були об'ємні і здавалися дуже реальними. Досі жалкую що не сфоткала - незвичне видовище. Купалися і далі - на озері річки Бобер. Було тепленько, тому водні процедури заходили на "ура".

Закінчення пісків закріпили обідом у тіні сільмага. Гадаю, що магазини на треку зробили місячну виручку за ці три дні марафону. На Губківський замок завертати не стали - були в ньому рік тому, не хотілося торохкотіти бруківкою туди-сюди. Повечеряли, покупалися, зустріли своїх.

Чомусь не видібрали фоток на конкурс. Феєрверк до дня народження юного велосипедиста (хлопцю виповнилося 11 років) і вибор переможців фотоконкурсу. Новітні технології, ага. Мріялось про багаття - благо в лісі була купа дров. Але щось пішло не так - спочатку не було кому займатися ділом, а коли після фотоконкурсу Антон таки розвів багаття, - всіх трошки вирубило. Мені взагалі здалося, що хтось хоче спалити намета. Тож Тошина ініціатива була присечена суровим командором...

День третій: Маринін - Бельчакі - Губків - Тучин - Хотин
Ранком трохи заспали. За кавою вирішили таки з'їздити на замок, бо ж друга частина групи  на ньому і не була. Антон відразу відмовився від нашої компанії. А ми, потикавши у мапу, віришили їхати не асфальтом, а доріжкою над Случчю і через місточок у Бельчаках.

За 25 км і пісків напхались, і замок таки подивилися.

Під Губківським сільмагом відпочивали, охолоджуючись, і знов віришили розділитися: вилка Вітіного ровера таки спускала, тож він хотів  замінити бруківку асфальтом. А ми подалися по треку. Яка ж гладенька була гравійка у лісі! Летіли мов на крилах.

Тільки-но я процитувала Б.Г. ("все было неестественно мирно, как в кино, когда ждет западня"), як трек спробував завести нас у пісок. Добре, що на деревах вгляділи маркери і звернули у правильному місці. Ще на роздоріжжі до Микулина вибрали асфальт замість бруківки.

Крім очевидного, зловили трохи чудної геометрії сходів та провідали Благовіщенський костьол в Тучині. День був безхмарний і висока колокольня контрастно виглядала на тлі голубого неба. Мозаїки. Чомусь дуже душевна зустріч вийшла...

В Александрії закупили провіант на вечерю та сніданок і бережком Горині  у ромашкових полях насолоджувалися увагою місцевих: всі пикнікуючі казали нам подальшу дорогу (воно, звичайно, зрозуміло - бо перед нами 400 душ проїхало), але це не завадило місцевим бути ввічливими і привітними. Сінгли були прекрасними (глибока тінь, гладенька прочищена вихляста стежка, відсутність баула).

А потім почалися польові купини. Якось воно трохи напрягло у кінці дня.
На фініші жваво пакувалися харків'яни у свій автобус, а знеможені орги, стоячи над купою баулів, вирішували складні логістичні питання. Тож нас якось і не привітали з закінченням. Але коли ми на роверах чистенькі повернулися з купання - орги завзято нас вітали на фініші)))
Антон  прибув пізніше.  Трохи втомленний.
Друга частина зграї з'явилася на мосту на тлі сідаючого сонця. Підіймаючи куряву, трійця жваво крутила, а ми разом з оргами гучно їх вітали. Хлопці та Юля не захотіли їхати асфальтом і зчітерили тільки завершуючу частину вздовж Горині.

Втомлені і щасливі, полем подалися на берег рiчки таборитися. Довгенько сиділи біля вогнища. Де Антон знайшов дрова  - залишилося загадкою...

День завершуючий: Рівне
До Рівного твердо вирішили їхати асфальтом. І сказали Maps.Me прокласти пішохідний маршрут. Чому два смарта проклали різні маршрути - незбагненно. Але факт залишився фактом: група чекала командора на асфальті, а він, вдосталь нафотографувавши лебедів і маки, розсікав  через поле...

На вокзал до нас приїхав Юра Ойцюсь з медальками. Тож крім номерів і кружок маємо ще й медалі у доказ участті у крутій полісській пригоді.
У нашому вагоні знов була купа велосипедистів, але ми дуже чітко розділилися  (заходили по спадаючій номерів місць) і все пройшло без метушні...

До зустрічі, Полісся! Твої простори красиві та багаті на чудеса, тож ми неодмінно приїдемо знову...