з українських реалій (замість передмови):
Дівчата! Можлива евацуація з потягу, тому: виходимо з наплічниками, в разі влучань будемо мати можливість реалізувати план Б, бо без наплічників в гори йти не варто...
Тривога ширилися Україною, потяг летів ("Може й проскочимо", - незворушно відповідав провідник на наші питання). На всяк випадок, розбудила дівчат, змусила взутися в правильне взуття, приготувала два наплічники. Свій поставила коло себе відкритим - щоб покласти в'язанку.
Потяг спинився. Спочатку почули канонаду, потім - звук мопедів. "Пасажири! Евакуація!" - бадьоро повідомив провідник. Аня взяла свій рюк та пішла на вихід. Оксана ж замість свого схопила мій відкритий рюк (якого я встигла відібрати, аби нічого не випало) і в паніці побігла в тамбур виструбувати з потягу. Тамбур був ще зачиненний. Провідник неквапно протер пил з поручнів - і тільки тоді випустив нас. За своїм наплічником Оксана не повернулася. Відійшли до посадки, але начальник потягу звелів перебратися далі - на чиєсь обійстя, під захист стін, бо потяг наш стояв поруч з цистернами з пальним...
Жужжання, вибухи, канонада - все як при звичайному обстрілі. Дістала трошки теплих речей зі свого рюка для дівчат, бо було зимно. Сама потроху в'язала. Потерпала від того, що забула на столику схему, а дурний ШІ не зміг по фотографії моєї в'язанки її знайти на просторах мережі.
Через деякий час - нас запустили в потяг і ми змогли чекати усунення наслідків обстрілу Ковеля в теплі. Коли стало очевидно, що на польскій інтерсіті до Варшави ми точно не встигнемо - сходила до начальника потяга з'ясувати, що робити з квитками. Порадив здати, ще повідомив, що запит на польську сторону про довіз людей до Варшави він вже відправив.
Тож, вирішивши нагальні питання, поїли і чекали продовження руху (схему сфоткала на телефон, як тільки-но зайшла в купе).
У Холмі нас таки чекали автобуси до Варшави, тож ми без пригод дісталися додому - хоч і на 5 годин пізніше, ніж очікували.
Така трохи нервова дорога потребувала відновлення - тож наступного дня, поки Аня працювала, ми з Оксаною пішли в парк. Я в'язала, Оксічок робив променад навколо озера. Ввечері швиденько прилетіли в Пізу, заселилися в християнський (на вході був справжній хрестоносець, ну тобто його статуя) альберге і налаштували будильник на 4-30...
Варто зауважити, що Аня від ранішнього пізанського вайбу відмовилася ще в Дніпрі, тож гуляти ми пішли вдвох з сестрою. Ранок в Пізі був похмурим. Обіцяли дощ, але коли ми вийшли - ще не капало. Насолоджувалися абсолютно безлюдною Пізою.
Перше "ухти!" ми зловили перед мостом Сольферіно: нічне небо перед світанком змішувалося із жовто-помаранчевим світлом ліхтарів набережної,а вода в Арно була глибокого, насиченого фіолетового кольору. Контраст холодного фіолетового та вогняних доріжок від ліхтарів був фантастичним, а малесенька церква Санта Мария дела Шпина своїми білими мармуровими шипами - готичним казковим диссонансом.
Цікаво, що церква спочатку стояла внизу, біля річки, але її підтоплювало, тож її розібрали (як ЛЕГО) і перенесли вверх. Кажуть, що раніше (ну це видно з назви) в ній зберегалася реліквія - шип з тернового вінка Іісуса).
Поки не капало, в повітрі гуляли якісь фантастичні аромати - бо ми проходили високий мур, за яким ховався найстаріший університетський ботанічний сад у світі, заснований ще у 16 сторіччі. В ньому різноманітно співало птаство: мабуть вітало заздалегідь сонечко, перед дощем.
Друге "ухти!" це неочікуваний фініш: ось попереду звичайна міська вулиця, і раптом, в самому кінці, ніби з-за рогу, несподівано і приголомшливо виросла біла мармурова Пізанська вежа та величний Баптистерій.
Абсолютно безлюдна площа Див виправдовувала свою назву.
Ми навіть трохи розгубилися: бо всі доріжки смарагдово-зеленого поля були перегороджені надписами про неможливість проходу. Покрутилися, пофотографували та вирішили обійти площу ще й зовні.
Третє "ухти!" - ззовні, вздовж вулиці, навпроти суворих 11 метрових сірих стін XII століття - довгі високі стовбури, з розгалудженням на самій верхівці. Середземноморські пінії. Ці гіганти з пласкими парасольками зверху виглядали як живі архітектурні колони.
Четверте "ухти!" (вже під жвавими краплями) - ракурс похиливої вежі на капітолійську вовчицу. Як я не намагалася красиво настроїти кадр - не вийшло - дуже різні масштаби. Велич башти з-під підніжжя заворожувала. Але дощ ряснішав, тож ми поспішили в зворотній шлях.
П'яте "ухти!" - безлюдна промокша кафешка, розташована в вузькому майданчику між помаранчевими мурами. Беззахисний затишок - свіженький дощовий оксюморон дуже точно ілюструє цей невибагливий інтер'єр під зливою.
Поверталися через інший - центральний міст, з Джузеппе Гарибальді на одному березі та Палаццо Преторіо з Годинниковою вежею на іншому. "Ухтишці" жваво заважав рясний дощ, та й смарт не бажав робити "підводні" фоточки.
Неймовірно щасливі та дуже мокрі ми вчасно забігли з готель, для того, щоб одразу ж вибігти звідти вже з наплічниками. Похвалили себе, що каву сьорбнули зранку...
І ось - потяг мчить нас вздовж узбережжя на північ, і вже за вікном вагону починають виростати Апуанські Альпи. Цей переїзд неймовірно символічний. Адже білий мармур, з якого збудована і Пізанська вежа, і крихітна церква Санта Мария делла Шпиле, і безліч інших історичних споруд Пізи — було видобуто саме у Каррарі.
У Караррі нас спіткала прикра несподіванка - магазин з різьбовими газовими балонами саме сьогодні зачинили на переоблік. Блукання фераматами (господарські магазинчики) під дощиком було досить неприємним, тому на третій точці ми вирішили питання кардинально: купили пробивні балони разом з пальником, і задоволені своєю спритністю, дісталися до зупинки третього, останнього автобуса. Час до нього ще був, тож ми взяли кави та чаю в найближчій кафешці, бо надворі йшов дощ, сходили за водою, перепакували рюки.
Досить довго чекали на автобус, хвилюючись (на табло час відходу змінювався). Заспокоювало те, що ми очікували цей автобус не самі. Нарешті приїхав маленький спринтер та перевіз нас у Кастельподжо. Тут ми трошки перечекали зливу, але стояти мокрими було холодно, тож рушили в мандри - дощ в дорогу гарна прикмета, егеж?
Дощик сіявся, ми йшли вверх - дивом встигли схопити по парі черешень на ходу. Чим вище ми підіймались тим ряснішим ставав дощик. Тож коли ми підійшли під рефіюдж Карарра злива впевнено поливала все навколо 16 мм опадів. Ходив туман, блукав вітер. Рефьюдж очікувано був зачиненим, але я чогось вірила у фразу про відчиненне приміщення для екстрених випадків. Оскільки була мокра до трусів, вважала що випадок екстрений - здалося мені, що двері не зачинені, а просто розмокли та погано відкриваються. Заувважу, що надписи про відеоспростежерення теж були. Виявалося що ніт - двері були замкнені на клямку, яку ми з сестрою... вирвали. При цих діях Аня активно протестувала і нагадувала Оксані, що вона вже мала сумний досвід з порушенням кордонів приватної власности. Як змогли, приладнали клямку назад і пішли на веранду під дах облаштовувати намет на цементі. Під дахом не капало, тож коли пішов град - тішилися, що малі діти. Дуже змерзли (чомусь вирішили що в мандрівку на південь, до Італії треба взяти більше легких речей). Зняли мокре, та вділи на себе все що було... Десь у Дніпрі гучно реготали мої флісові штані, анорак, та теплі гольфи, у Варшаві - теплий мохеровий светрик Ані. Оксана сиділа в флісовому костюмчику (під ним було двоє штанів та дві кофти), в спальнику та філософські зауважувала, що нас було ошукано...
Загалом, як переодяглися в сухе, та піджерли гречу з пакетиків, запили теплим чаєм, життя налагодилося. Трохи заважало виття вітру та злива з градом, але під дахом воно дратувало більше психологічно, аніж фізично. Намет я розтягнула, замість кілочків використала каменюки, тож житло наше надійно тримало вітер. Десь під вечір прийшов доглядач, питань до нас не мав, спілкуватися не захотів, щось поробив, сказав нам добраніч та й пішов.
Вночі ходили густі тумани та лив дощ, але наш намет був осередком тепла та затишку. Перед будиночком, що стояв вище по схилу від нашого прихистку, і теж був зачиненним, стояла біла мармурова статуя. Вночі, серед густого туману, вибравшись з пецлем з намета до вітру трохи нажахалася, поки второпала що бачу.
Ранком туман почало розтягувати, після кави з родзинками виповзли з намета в ранкову мокрість. Краєвид вражав, як і град, який контрастно білів на зжухлому буковому листі.
Вилізло сонечко і підсвітило всі навколишні крапельки. Ідилію порушувало тільки те, що треба було надягати абсолютно мокрий та холодний одяг та взуття, тому вирішили йти не лісом - де було ще занадто вогко, а узбіччям - ловити тепло. Прогноз обіцяв дощ, десь 1-2 мм, мали надію що омине.
Загалом день виявився сухим, тож ми гарненько топали то світлими каштановими лісами, то більш темними, буковими (справжній каштан це сімейство букових, тож по листю їх не відрізнити, а от по наявності волохатих шкарлупок під ногами - легко). На відкритих ділянках милувалися волошками, анемонами та більш езкотичними переломниками - білі шапки котрих, поцятковані рожевим, виглядали напрочуд святково та нарядно.
Вперше побачили під ногами мармуровий карьер, милувалися далеким синім морем та чарівними зеленими хвилями навколишніх гір.
Обідали на кордоні морени та лісу - ділянка була щедро залита сонечком, та лише злегка провівалася вітерцем. Сонечко дочекалося, поки ми поїли, сховалося за хмарку і дві краплі дощика таки спробували впасти. Але ми вже увійшли з відкритки в ліс, тож дощ не став йти марно та закінчився не почавшись.
До капани Гарневан вела охайна стежечка траверсом ущелини, розрізаною жвавими потічками. Загалом регіон карстовий - то ж всі путівники попереджають - пильнуйте воду. Мусили носити... Капана - це не класичний рефьюдж, а будиничок альпіністів. Була зачинена, звісно ж, ми поставили намета прям перед входом - на самому рівному клаптику, розвісили сушитися вогке та з задоволенням грілися в променях сідаючого сонячка під вечерю. Вже під чайок, раптово прийшов хлоп-альпініст, та радісно повідомив, що зараз прийдуть ще 20 бо він провів майстер-клас школи альпінізму на рельєфі...
Ми трохи поперекусювали з того, але місцеві не були проти нашого намету на вході, не були аж занадто галасливі та жваві, тож ми не зважали на них та лягли спати, як тільки сонечко сіло.
Ранком пальник дуже повільно грів воду, і я вирішила змінити балон. З'ясувалося, що газу там залишалося багатенько, смердів він немилосердно, тож мусила відбиватися від 20 запитів про "смелс стронгли оф газ". Нести з собою його було не дуже приємно, тому далеченько від рефьюджа закопала під скелею у морені...
Піднімалися вгору. Бобовник сперечався з дроком хто жовтіший та красивіший. Зустріли яскравий помаранчевий гриб тремелу. Збирати не стали - драглиста маса виглядала трохи відразливо. Вікі каже що є таке саме, але біле - сніжний гриб, який китаїці їдять. Хребтова дорога йшла з північної сторони, схили були вкриті снігом, на якому фантистично виглядали рожеві зарослі еріки. Спочатку думала, що то вереск, але ж він не квітне весною. Тішило, що в контактний спосіб можна вивчати не тільки георгафію, а й ботаніку.
Наявність снігової каші під ногами ускладнило пересування траверсом в лісі - бо каміння та корені дерев підступно ковзали на звистій стежці. Біля рефьюджу Орто ді Донна навіть поплутали трохи: "бачу будиночок не можу спуститися". Їжу варили ззовні, а ось їли всередині - бо спохмурніло, та почав накрапувати дощик. Прикупили трохи смаколиків: одне діло притрумуватися зожу вдома, зовсім інша справа спробувати встояти після нелегкого переходу)))
Далі пішли траверсом (кортка дорога вела на віа-феррату). Сніговий кам'яний схил нам не дуже сподобався, тож при першій-ліпший нагоді ми спустилися на дорогу.
Вона вела через мармуровий карьер П'ястрамаріна (котрий з огляду на неділю був тихим та безлюдним). Масштаби вразили. Білі скелі з вирізаними рівненькими нішами, подекуди облямовані контрастим чорним, створювали трошки міфічну атмосферу. Чорний колір - це меланін, пігмент, який виділяють ендолітичні гриби, аби вижити на вертикальних білих мармурових скелях на висоті 1600+ метрів під пекучим тосканським сонцем. Хоча техногенне утворення чорних плям, особливо знизу, як на мене, теж має місце бути - кіптява від дизельних вихлопів змішується з дрібним мармуровим пилом і осідає на мокрих стінах. Оскільки мармур у зоні розломів пористий, цей жирний технічний вуглець намертво в'їдається у камінь саме по лініях стікання води.
Біла гладенька мармурова дорога, виводить якраз на історичний притулок Аронте - яскрава червона арка на перевалі Фоколаччо, 1642 метри над рівнем моря. Це найстаріший притулок Апуанських Альп (і так, він був зачиненним). На перевалі лютував страшенний вітер, тож ми не затримуючись подалися на хребет...
Хребтова дорога заворожувала краєвидами та медитативністю. Снігу під ногами не було, йшлося гребенем легко, незаважаючи на рельєф та вітер. На ділянках без вітру хотілося сісти і не рухатися - потужний потік виснажував. Проминули найвищу точку нашого походу - вершину Тамбура - 1890 метрів.
Дуже порадував спуск з перевала Тамбура - стежка зміїлася по західному склону, була сонячною, безвітряною та лагідною. Втомилися. Були вражені майданчиком Фінестра Ванделлі (вікно Ванделлі). Слово «фінестра» (вікно) тут використовується в географічному сенсі: ця глибока скеляста зелена ущелина-сідловина в суворому мармуровому хребті Арнеттола, раптово відкриває приголомшливий вид на Лигурійське море.
Фінестра Ванделлі - майданчик на Віа Ванделлі - найпершій у світі справжній гужовій дорозі через високі гори, яку побудував у 18 видатний інженер абат Доменіко Ванделлі. Дорога з'єднувала Модену та Массу. Було трохи незбагненно як дорога трималася на сухій кладці, і як по ній їхали карети, особливо з огляду на те, що ота лагідна стежка, якою ми сюди прийшли з теревала Тамбора - якраз і була частиною цієї дороги. Підніматися на рефьюдж Нелло Конті вже не було сил, та й не хотілося. А, оскільки мали воду (кожна несла по три літри), в цьому й потреби не було. Тож ми розкішно влаштувалися в цьому "вікні" і мали медитативній вечір під спів пташок та вечерю. А вночі насолоджувалися нейморірною, глибокою тишею під зорями в оточенні сурових скель.
Ранок був відчутно холодним, бо ж сонечко сходило за горами. На всяк випадок "потушила намет" - бівак дозволяють тільки з заходу до сходу сонця, тож мусили хоча б формально витримати правило. Дівчата трохи бурчали і зі спальників виповзли тільки після кави.
Піднялися до рефьюджа. Похвалили себе за вибір місця ночівлі - поставити намет наверху відверто не було де. Не затримуючись полізли далі наверх. Мали кілька ланцюжків, пофоткались на будівлі старого притулку.
Путівники кажуть що цю кам'яницю збудували для доглядачів дороги тим же методом сухої кладки. Суха кладка була в наявності, а ось підходи... Звісно за 2 минулих століття ландшафт міг змінитися, але шлях, яким ми прийшли сюди, з моєї точки зору, був нездоланним для карет.
Вибрались на хребет. Панорами були величні, а ось подальшого шляху ми не бачили. Вниз йшла майже вертикальна стінка з анкерами, але без ланцюжків. По хребту праворуч - неходжені гострі скелі. Оскільки вертатися тим шляхом, як ми піднімалися, нам не хотілося - пішли стежкою на перевал Тамбура, щоб там вже встати на Віа Ванделлі та упевненно пересуватися нею. План реалізували, труднощів на ньому не зустріли, тож перевдяглися (на цьому боці гори сонечко вже припікало) та з піднесенням пішли Віа Ванделлі. Напевне в сестри була ейфорія - радість від того, що її не змусили лізти вертикальними стінами без ланцюжків. Ми щось невимущено обговорювали, бо дорога легко читалася та бігла вниз, раптом сестра спікнулася та й розтягнулася на каменістий дорожці. Перелякатися не встигли - одразу почали діяти: звільнили від палиць та рюка, з'ясували що руки- ноги цілі, обробили рану на лобі, зупинили кров. Наче почувалася нормально, не нудило, в очах не двоїлося. Видали ібупрофен, напоїли, посадили. Наче норм. Підняли. Постояли. Покрутила головою. Покрутилася сама. Вдягли розвантажений рюк та й пішли потрошку. На мапі Віа Ванделлі малювалася гарною дорогою, на хребти вона не лізла, бігла лісом, тож ми вирішили потроху рухатися. Оксічок почувався непогано, нічого не боліло, але набряк з лоба почав падати на око. Гугля нас запевнив, що це - абсолютно нормальне явище. Дорога з'міїлася буковим лісом, подекуди демонструючи ту саму суху кладку, досить гарно збережену.
Обідали перед виходом з лісу, в більш-менш вітровій тіні, ловили сонечко, яке активно ховалося в хмарки, натякаючи на дощ. Перевал Селла - приніс розчарування - нарциси на ньому вже відцвіли, та трошки затишку від вітру в капличці. Вийшли на дорогу, милувалися структурою мармурових стін у світлі мінливого сонця.
Дорога наверх закінчувалася тунелем Ронк'єрі. Він схожий на хребтову дорогу Тамбури, але більш підступний з вузькою поличкою (на відміну упевненної стежки Тамбури) та сипухою з мармурової крихти. Повернули вниз, до притулку Пулліті, що над Арні. Мармурова крихта навіть на широкій стаціонарній дорозі була дуже підступна, тож ми з задоволенням перейшли на стежку до притулку. Вона йшла траверсом в високій траві рясно вбраною в ромашки, гігантські братки та розкішні рожеві букети зозулячого цвіту.
Притулок був зачинений, тож ми спочатку вперлися на обійстя. Господар, Андреа, люб'язно пояснив, що рефьюдж не працює, але місце для бівака є. Провів до Франчсеки. Вона пояснила про воду, місце для намету і тут... Аня вирішила з'ясувати в неї чи є в Арні амбулаторія чи аптека, бо Оксані потрібна допомога. Коли Франческа побачила Оксану без капелюха та окулярів, трохи перелякалася і подальші події були досить емоційними та швидкими. Зауважу, що надворі було близько 18...
Перемовини закінчилися тим, що я з трьома рюками залишаюся в притулку (ну тобто ставлю намет на бівачній поличці), а дівчат Андреа спускає підьомником вниз, куди Франческа викликала швидку, щоб відвести Оксану в лікарню ("їй не можна рухатися з такою травмою", - переказувала вона слова лікарки з телефону). Певності, що в швидку пустять разом з Оксаною і Аню, у Франчески не було, але ми запевнили її, що цей тандем не можна розривати. Видала Ані паспорти (замість її паспорта дала свій, але то з'ясувалося вже в лікарні) і вони поїхали вниз. Навіть відео зняла. Знизу Аня відписала, що їх взяли вдвох. Це я доповіла Франчесці, і на тому вона попрощалася, а я почала встановлювати намет.
Тут з'ясувалося, що притулок розташований якраз над церквою, а в церкві кожні півгодини бомкає дзвін, і не один раз - а по кількості повних годин, і на тон нижче - якщо половинка...
Все це я з'ясувала поки готувала істи. Підступний дзвін кожного разу змушував мене здригатися, хоча я вже знала напевне, що він буде бомкати.
Аня з Оксаною досить довго їхали, потім на них подивилися і... сказали почекати. Чекання було аж до 2 ночі, і преривалося тільки на МРТ. Остаточного висновку вночі не дали, обробили рану (після 7 годин чекання!!!) та звеліли прийти ще й ранком. Таксі за допомогою місцевої адміністраторки визвати до готелю (який змогла забукати Аня серед цього чекання) не змогли, тож до денного кілометражу додали ще три кілометри вночі натще...
Ну така собі лікарська допомога.
Вночі йшов дощ, трошки капало в наметі, але я залізла в два спальника і не мерзла. Після двох навіть поспати вийшло під незворушнє бомкання церкви.
Ранком дівчата відписали що почуваються краще після короткого сну, але мають тахікардію, що вже поснідали та пішли в лікарню, а я взялася переставити намет, між двома дощами, бо вночі скочувалася і було незручно. Капало в наметі тільки в двох місцях, тож я підставила дві кружки та в'язала потрошку. Дівчата нарешті впоралися в лікарні і з неврологом, і з офтальмологом (струсу мозку немає, очі в порядку), отримали дозвіл на перельот літаком, купили ліки і спритно їхали назад до мене трьома автобусами під дощик.
Франческа відписала, що нажаль їх підьомник не працює в дощ, тож з зупинки дівчата прийшли мокрою стежечкою. Оксана потерпала від заплившого правого ока (виглядало як страшні надуті фіолетові ботоксні губи на місці ока), але була безмежно щаслива залізти в намет, з'їсти гаряченький смачненкий пакетик, та влягтися нарешті спати вдома. От що не кажіть, а наметик - це завжди відчуття дому, де б ти не був. Підступна церква бомкала, але команда була в зборі, тож це не завадило нам гарненько виспатися.
Вимушену дньовку зарахували як гідно проведену вправу з відпрацювання дій при отриманні травми в горах, з додатковим бонусом - перечекали опади. Оскільки лікарі настоювали на дуже легких навантаженнях - перекроїли маршрут з вершечків на траверси буковими та каштановими лісами, розділили залишки дороги на комфортні 8-9 км в день. Зранку око в Оксани почало несміливо визирати в світ, сестра була безмежно рада поверненню бінокулярного зору, але ми все одно вирішили першу частину дороги протестувати асфальтом.
Потихенечку, під ласкавим сонячком, росяною квітучою доріжкою спустилися в Арні та підглядали як живе італійська гірська глибинка. Відмітили багато квітів на обійстях та майже відсутність псів. Асфальтова частина пройшла гарно, тож ми з ентузіазмом звернули на стежку вугільників. Прозорий каштановий гай уздовж потічка Кроче з плавним підйомом змінився щільними буковими пралісами, що так нагадували Крим.
Стара бруківка, викладена горянами століття тому, вела нас до селища Кампаніче. Колись воно виникло як альпеджо — сезонне високогірне поселення пастухів та фермерів із прилеглих комун, щось на кшталт наших карпатських веснарок. Люди приходили сюди на весну та літо: випасали худобу, заготовляли сіно й випалювали деревне вугілля. Щоб не спускатися в долину на служби, десь наприкінці XVIII століття вони звели церкву й освятили її на честь Святого Іоанна Хрестителя. Занепад Кампаніче почався у першій половині XX століття, а після Другої світової війни селище остаточно спорожніло.Тож ми піднімалися довгими, зручними для гужового транспорту серпантинами, які природа тепер старанно відвойовує собі. Раптово серед глушини з'явилися викошені лужки, щось схоже на закинутий сад, і ось — прохід, окреслений з обох боків рівненько підстриженим самшитом, який упирається в охайну церкву. Довкола — розвалені кам'яниці та вулиці, поглинуті лісом, але сам храм — живий і доглянутий.
Цей мікс руїни та турботи, приправлений сонячними променями з-під важких хмар та острівцями туману, виглядав химерно й навіював піднесені думки.
Тихий, але невблаганний суд природи у стилі "мене, текел, упарсін" (коли дикі дерева перетворюють людські оселі на звичайні скелі серед хащ) робить виняток для зусиль зі збереження віри. "Віра, надія, любов" — так промовляла акуратно підстрижена самшитова алея разом зі старою, але чепурною святинею. Ледь відірвалася від цієї містики, аби... втрапити в іншу.
Навколо блукали хмари й тумани. А сива імла в густому буковому лісі миттєво розбурхує уяву: здається, ніби саме тут, на межі дерев і скель, збираються на свій шабаш місцеві відьми — Стреги. Ну й розважаються як уміють — то стежки переплутають, то сховають джерело. Воду ми, нащастя, несли з собою. Роздоріжжя розбігалися в різні боки, але навігація рятувала, на додачу почали зустрічатися каплички — маєсти. Ці кам'яниці без дверей, але з надійним дахом та іконками Мадонни всередині, були розкидані на нашому подальшому шляху по перевалах та перехрестях.
Вважається, що святий образ Мадонни тримає відьом на відстані й заважає їм капостити людям. Утім, сучасні альпіністські асоціації знайшли капличкам практичне застосування — як тимчасовим притулкам на випадок негоди. Ми скористалися цим і пообідали. Всередині панував повний штиль, тож пальникові ніщо не заважало варити нам воду. А туман, що гнався за нами, наче спіткнувся перед порогом і далі по долині, поки ми обідали, так і не пішов. Отака містика...
Наздогнав він нас вже після містичного перевалу Фочімболі на ідеальній траверсній стежці до притулку дей Фрея. Притулок, звісно, був зачинений, мав жвавий фонтанчик води і залишки чиєїсь трапези на задньому дворі (що трохи збентежило сестру). Оскільки живих людей не було (пара з псом, яку ми бачили зі стежки пішла далі) ми вирішили облаштовуватися. Намет поставили в загорожі, вечеряли та милувались туманними картинами.
Прийшло двійко італійцев. Спитали чи питна вода. Вагалися де їм ночувати і таки пішли десь вниз. Надвечір прояснило, навколишні гори велично вибралися з-під білих вуалей. Сонечко проводив спати дощик, подарувавши нам веселку в півнеба, яка викликала велику метушню - бо всі дівайси були вимкнуті та поставлені заряджатися, що ускладнювало миттєвість фоточок мінливої райдуги.
Спали гарно. На ранок Оксанчине око ще на міліметр збільшило "вікно" в світ, що додало нам впевненности по здованню траверсу до перевалу ді Валлі. Додатково вирішили взяти менше води (вчора ми з Анею несли по 4,5 літри кожна, це було важко, і що найважливіше - постійно нам зустрічалися джерельца. Тож набрали півторачку на перехід, літру я заховала як нз, та Оксані півлітровку набрали, аби не переймалася що нічого не несе. Йшли грандіозним цирком, і не менш грандіозна стіна Панія дела Кроче поставала з вранішнього серпанку.
На лавочці трохи відпочили роздивляючись красиві та стрімки зелени вигини. Йти далі по гребеню, аби подивитися знамениту дірку Монте Форато ми не хотіли (навіть здалеку стежка не була лагідною). Тож пішли униз, зауваживши, що на карті навіть річечка є, суцільньою синьою намальована. Мапа нас обманула. Каньончик був абсолютно сухим і ми бодренько сунули високим травяним морем в очікуванні будь-якої води на обід. Врешті -решт, під густою кроною букових дерев вирішили зварити їсти з того літру, що їхав в якості резерву, бо енергія ранкових родзинок закінчилася. "Впали" прямо на стежці. Що характерно - тілько ми сіли - почули голоси, та побачили двіж. Гарною новиною було те - що люди йшли вище нас по схилу, тож ми спокійно насолоджувалися їжею, вивчаючи мапу на предмет позначених джерел поруч. Один-єдиний день ми вирішили не працювати водовозами - і ось вона, розплата. Відверто кажучи, від спраги ми не потерпали - бо вже ж йшли прохолодними буковими лісами. Поруч з джерелом (знов таки прямо на стежці) зварили собі чаю (мені кави) та філософськи дивилися на рідких спраглих перехожих біля фонтану. Перед рефьюджем набрали все що було - облаштований басейн грав крапельками потічків, а на схилах подекуди червоніли майже достиглі полунички...
Дей Мармі - дуже пафосний притулок, здається навіть з канаткою. Звісно ж, був зачиненний. На території поралися господарі(чи орендарі) - косили траву, садили квіти - готувалися до сезону. Дівчина показала нам поличку для біваку (якраз під стежкою, що йде навколо Монте Нони) - місце чудове, наче летиш над долиною, і з видом на Лігурійське море. Ввечері спробувала сфотати знаменитих сусідів - вертикальну цилиндричну "вежу" Монте Прочито ( на вершечок веде гарна віа-феррата, треба нарешті купити вус для своєї бесідки та й почати ходити) з під верхньої стежки нашої Монте Нони. Але дерева вже розпустилися, тож знайти гідне "віконечко" в їх гілках було важкувато.
Довго проводжали сонечко у море. Ця остання ніч була першою ніччю, в яку не мерзли.
План ранку був простий - спускаємося в Казолі, дивимося тамтешні фасадні мурали та сідаємо на автобус (їх буде трійко), приїджаємо в В'яреджо на морько.
Тож випили кави з родзинками та гарним краєвидом, пройшлися атмосферними стежками в світлих букових лісах з неймовірними філігранними ліанами плюща.
Пройшлися вуличками Казолі (більше в пошуках автентичної піцереї, ніж в розгляданні чудернацьких розписів сграфіто. Техніка їх створення, коли малюнок не малюють фарбами, а буквально видряпують на кількох шарах різнокольорової штукатурки, створюючи довговічний об'ємний рельєф - цікава, шкода що щорічний фестиваль закрився 17 травня. Відлунням фестивалю була велика кількість автівок та туристів, дивувало що жодного відкритого закладу харчування ми не знайшли, тож не вагаючись, в тіньочку зупинки, зварили воду, запарили пакетики та й смачно пообідали. Вправу було завершено рівно за 10 хвилин до часу прибуття автобусу. Вони минули, автобус не приїхав, ми поспитали в місцевої тітоньки(яка теж прийшла сховатися в тіньочок зупинки). Виявилося, що на зупинку автобус не заїзжає, а зупиняється в 10 метрах, прям на сгині дороги. Чи могли ми його не побачити - залишилось риторичним питанням. Сьорбнули чаю, та й пішли нижче знаменитою старою мулатьерою (стежкою для віслюків).
Стежкою був "розсипаний" трохи дивакуватий вуличний арт з зелених демиджонів (місцеві круглі бутлі з вузьким горлом, в яких зберігають або вино, або оливкову олію). Дубляжа опису англійською не було, тож я знайшла тільки коваля, винний млин та пісковий годинник.
Останній прям дуже вразив, бо розміщений на тлі тисячолітньої кам'яної церкви (вона десь 13 століття, але присвячена чомусь англійському священику Томасу Кентенберийському). Товсте зелене скло бутлів, оправлених кованим залізом - філософська алегорія: «Tempus fugit» («Час пливе»).
Автобус підібрав нас в Ломбрічі, і вже за кілька годин ми потерпали від страшенної спеки у В'яреджо. В номері не було чайника, тож ми вийшли на альтанку (Аня заборонила мені ставити пальник у номері))), зварили води, повечеряли. Звернула увагу на товстелезні кущі грошового дерева в альтанці - товщина при корені як дві моїх руки!
Душевна прогулянка морем з кьянті, оливками, моцарелою та горами на обрії. Море, дарма що мілке, не балувало температурою води, тож ми просто йшли зоною прибою, насолоджуючись свіженьким бризом. Біля води, особливо в тіні рятувальних майданчиків-веж, знов гостро згадався Крим - в якому от так само закінчувалися горні мандри.
Спали як діти, незважаючи на комарів. В 4-30 під будильник Аня з Оксаною заспівали мені "хепі бездей". Потім сестра відкоркувала пляшку (залишила пробочку: ну далі ти й сама зможеш), та й пішла у ванну (пити ж їй після травми не можна). Поки ми з малою думали в що б його налити - корок с пляшки дуже гучно вилетів сам, роз'вязавши питання з тарою кардинально:"з горла!". І я, вперше в житті в таку рань, накатила просеко прям з пляшки. Закуссю слугував дивовижно смачний місцевий пармезан.
Таймінг мали досить жорсткий, тому швиденько пішли на вокзал, сіли в потяг, пересіли в шатл і довгенько чекали в аеропорту на наш виліт. В Варшаву прибули з запізненням в годину і я дуже похвалила себе, що не взяла зворотні квитки в Україну на сьогодні, тож мали неквапний святковий день.
Наступним ранком поїхали на вокзал самі. На табло світилося, що наш потяг до Холма запізнювався на годину. Хвилювалася (бо ж мали сісти в Холмі на потяг до Дніпра), зателефонувала Юрі (бо не могла позвонити в УЗ сама з Польщі), написала звернення в УЗ. А наш потяг прибув в Холм теж з запізненням. Вже в вагоні з полегшенням накинулася на в'язанку: зробила з кутика упаковки серветок "голку", з целлофанки від постілі - "нитку" - та скинула на них рукави. Пишалася собою дуже і жваво почала в'язати "тушку"...
Зворотня дорога пройшла без евакуацій, без пригод доїхали в понеділок - робочі будні...
Дуже сподобався регіон. Хочу ще. І побільше, побільше...
ФІЛЬМА
ФОТОЧКИ
