- Діду! а ми сюдой пройдемо?
- ?! А куди вам треба?
- Туди!
- Ааа! городами на Дністер? Пройдете!
Зараз видряпаєтися на пагорб,
потім перейдете через яр,
а там вже й стежка буде...
/діалог з мисцевим дідусем в нього на городі/
- Добрий день!
- Добрий! На Дністер?
- Так!
- Ото ви борзі!
/тітонька про нас, що жваво крутили в апхіл/
... і був день перший
Повна Луна мрійливо освітлювала нам шлях. Хмельницкий прокидався в ароматі квітучих каштанів та бузку. Смарагдові лани здіймалися хвилями. Жовті, рапсові, - робили повітря солодким і терпким одночасно. Ставки синіли і мружилися під ранковим свіжим вітерцем.
Католицька церква та Святовознесеньский храм у Шарівці вразили не дуже, більш захопливим було спущене водосховище на річці Волчок. Тоненький потічок зміївся на дні глибокого яру. На протилежному його березі, в непролазних хащах, заплетенних блакитним барвінком, височіли кам'яні хрести двухсотлітніх могил польского цвинтаря. Поруч - замшіла римська колона.
На руїни Сутківського замку не поїхали, причарувалися Свято-Покровською церквою-фортецею: дбайливо відреставрована, вона домінує у бузковому ландашафті.
Та й крамничка поруч притулилася. Було спечно.
З долини річки Ушиці перебралися в долину Ушки. Там вгляділи плантацію верболозу. Оце вперше бачила як оту лозу вирощують.
Коли бачиш плетений кошик, не маєш гадки де i як ту лозу збирають. Ще й варять, аби зробити рожевою! Товсті віти йдуть на паливо: їх переробляють в паливні брикети для котлів.
Потрапити в палац Орловських, що в Маліївцях, - не спромоглися: все було зачинене. Обійшли навколо, поспівчували атлантам, та й подалися обідати в парк.
Трохи занедбанний ставок в оточенні столітних дубів та лип. Чудернацький водоспад з труби і дерев'яні водоводи...
Зовсім несподівано-швидко приїхали в Підлісний Мукарів. Костел Святого Йосипа-обручника вразив готичною довершенністю. Храм було зачинено, але вечірне сонечко підсвічувало різнокольорову мозаїку.
Дем'янковецьке джерело забезпечило нас святою водою, а річка Студениця надала затишний притулок, незважаючи на досить галасливих місцевих.
... і був день другий
Ранкова долина Студениці тiшила краєвидами і розминала апхілами. Лісові стежки заманювали в свою прохолоду. Їхати ними було приємно, але трохи дратувало павутиння.
У Великому Жванчику, доки я фоткала фіолетовий бузок і відбивалася від злого індика, група тихенько завернула направо, а я, наздоганяючи, по дівчачій звичці - наліво.
Трохи загубилася, бо спитати дорогу не було в кого. Знайшов мене Юрко, і, аби не ловила гав, до парку санаторію, де чекала група, вів не гладеньким асфальтом, а понівеченим в хлам грунтом. А ще я забула сіль, коли збиралася в мандри. Тож мусила купити килограм і возити з собою для науки, аби наступного разу - не забувала...
Чудові панорами Дністра трохи псувала неймовірна спека. Ще й місце для обіду собі якось не могли знайти: аби й тінь густа була і краєвиди добрі. Врешті-решт зупинилися у посадці, поруч з якою росли дивні померанчеві дикі піони.
З оглядового майданчика Бакотської затоки, спустилися до скельного монастиря. І, крутячи сінглом попід берегом, не змогли пройти повз душевну стоянку. Воно було трохи зарано ставати на ніч.
Але надія на купання, та й добрий темп виконування плану, вирішили долю ночівлі. Купатися було зле: дуже мулясте дно, але захід сонця був чарівним. Медитаційний настрій дозволив спостерігати вечерю водяного вужа.
Лови окуня і сам процесс поїдання справили велике враження. Плюскіт хвиль вночі хвилював уяву...
...і був день третій
Вже як повелося - починаємо день з апхілу. Наверху, в ранковому серпанку - тумані, панорама Бакотської затоки. Квітучі сосни та горицвіти.
Білі плями суничних квіточок. Ідилія. Але ж, як воно завжди буває - за ідилію треба чимсь розраховуватися. В горіховому гаю (там була табличка, але горіхів я нарахувала аж два дерева, малесеньких) наша лісова стежка закінчилася.
Тобто вона продовжувалась колись (на неї вiв такий собі знак: пластикова пляшка на патичку), але ... гарно заросла. Коли ж цією стежкою ми вийшли на відкриту галявинку на схилі яру, то стало зрозуміло чому стежку занедбано: вниз, на дно, йшли, здавалося, геть вертикальні зелені схили, зрідка поцяцьковані блакитною комеліною. Що трохи втішало - на протилежному схилі таки зміїлася дорога ...
Ми були певні, що чотири рокі тому, кияни катали цей трек (наш я малювала на основі того, що взяла з форуму на Велокиєві). Але, як виявилося вже вдома, після повернення, то був не реальний, а запланованний трек, і, насправді, хлопці їхали не так екстремально, як ми. Тож, трохи дивуючись зі скаженніх киян (в них це мав бути підьом) ми потихенечку злилися вниз. Тут було дуже багато кропиви. Все захаращене деревами, залишки будинку, колодязь у замшилому камінні і навіть - кам'яний млин.
Трохи моторошно, незважаючи на те, що був ясний день. Через потічок Руска вів трохи условний місток із підгнилих стовбурів. Юрко перебрався не знімаючи баула, а ми - розпарували і організували конвеєр...
Апхіл з чудовими краєвидами був нам в нагороду. І вже потім навершті доїхали і миливулася звистим руслом Тернави та Китайгородским Відслоєнням.
Було стрьомно спускатися в яр (бо стежка наверх з протилежного борту була зовсім негуманною), але обійшлося - вздовж річки йшла хороша грунтовка і навіть мостики знайшлися. Цілі.
Ще трохи апхілів і нас вітає Кам'янець - Подільскій. Проїхалися старим містом повз церкви, вежі, помилувалися високим мостом. Відпочивали і роздивлялися замок. Контрове сонце безжально різало якість фоток. Вибиралися з міста через укріплення замку. Тобто трохи не так: Юрко вперто заїжджав на всі вали на ровері і я слухняно перлася за ним, потерпаючи від безглуздості цих дій. Як виявилося, - він просто хотів трохи пофографувати і роздивитися дорогу зверху...
Надвечір їхали густим лісом з дивним, трохи неприємним запахом. Подекуди зустрічали білі дзвіночки конвалій. Дороги були годні, а от з рівненькими галявинками було скрутно. Група помалу почала нервувавати - час було гніздитися. Нарешті, сумніви набридли командору, він перестав питати де ми хочемо спати і поїхав на заплановане місце. Як завжди, це було чудово: малесенька галявина на узбіччі лісу, яка обривалася в глибоку долину Смотрича, з аккуратними хатками та рівненькими клаптикамі городів.
Виявилося, що не купили бензину, тож Юрчик склав з каміння ватру, а Хахатунчик справно годував її дровами весь вечір. Втомлені, але щасливі, спали мов діти...
... і був день четвертий
Ранком долина тонула в тумані і в кожній краплі роси грало сонечко.
Лісом спустилися до Смотрича і сінглом вздовж нього, іноді "спотикаючись" (себто тягнучи ровера з баулом через перешкоди), доїхали до Зубрівського віадуку.
Величезні опори розібраного мосту крізь густі зарості берегів виникли раптово і склали враження загадкової таємниці. Підкреслив це скромний дерев'яний місток поруч.
Сиділи на арочній конструкції (вниз дивитися моторошно) і милувалися околицями. Міст побудували у 1916 році, але користувалися ним недовго: пішла щілина і його розібрали, залишивши тільки велечезні палі...
У Бразі трохи перепочили: Женя та Юра малювали. Жека - потойбіччя Хотина, Юрчик - щось своє, страшне і воєнне. Їсти було зарано, тож ми з Сержем читали, а Вітя тестував гамак...
А потім - погубилися... Виїзжаючи, командор сказав, що треба сфоткати кирху на в'їзді. Ми справно позували, а хлопці проїхали повз і звернули на дорогу, по який ми приїхали. Оскільки вибиратися таким чином Юрко не хотів я вирішила наздогнати хлопців. Але с того нічого не вийшло, тож до мосту їхали трьома групами і, мабудь через те, що перенервували, не подивилися на Жванецький замок, що був поруч. Та й аркадний міст через Жванець одним оком можна було б поглядіти. А так - ми, зібравшись, заспішили в Хотин.
Перед самісінькою брамою спуситило заднє мого желтиша, тож командор залишився в тіні брамових воріт його лікувати (він вже бував у фортецi) а ми пішли гуляти замком, незважаючи на страшенну спеку.
Кольрова кладка вразила, мокра пляма здивувала (якби була на боці зі сторони ріки, то можна було зв'язати з красивою легендою про дівчину, яка ціною свого життя набрала води з ріки захисникам, коли тривала осада), маштабність вселила повагу. Але все одно в мене залишилися питання щодо призначення. Дуже незвичне положення комплексу - не зверху, на домінуючій висоті, як завше, а знизу, біля води.
Трохи згаяли часу в магазині - це була завершуюча вечеря мандрівки, тому хотілося чогось смачненького, вирішили приготовати плов. На ночівлю стали на березі Дністра, проїхавши чудернацькими карьерами за Орестівку.
Було брудно (і чому люди не забирають своє сміття з собою?) і багато комарів. Репелент допоміг, файно поїли та й полягали спати. Всім було затишно, але біля Вітіної палатки цілу ніч навчяла біла королева смітника: колись кішка була гарненькою, чистенькою і доглянутою, але зараз, вона стала схожа на ці галявини - неохайна і недружня...
... і був день п'ятий
Ранок дзеркалив Дністер, а ми (так-так!) лісами крутили вгору. Покриття було зовсім не рівненьким, і це засмучувало, бо змушувало дивитися тільки під колеса, а не роздивлятися околиці.
Дорога трохи виснажувала, до того ж у Віті почав просковзувати ланцюг, тож у Млинках, під берізками та липами затишного магазину, вирішили розділитися - ми втрьох їдемо далі лісами і грунтами, а Серж з Вітею - ріжуть асфальтом.
Спочатку ми потратили у королівство вітрів - дуже працьовиті жителі Шилівців встановили на пагорбі брилу, прапор і хрест. Вітер з долини приносив аромати бузку та акацій. Потім був проспект з колонадою вікових буків. Густий і прозорий (це не оксюморон!) ліс прокреслювала рівненька дорога, що була густо засипанна охристими лусочками бруньок.
Далi - гладеньке лісове шоссе на шістьох мостах. Вихід на нього йшов через двометровий рівчак, добре що сухий. Спочатку мені навіть образ від'їджаючого потяга привідівся (бо було добре пообiдi, дороги не видно i перелаз вiв, задавалось, у самiсiнкi хащi...) Але дарма - лісове шоссе було прекрасним, ... до того моменту, як не почалися вирубки.
Тут же закінчилося "шосе" і почалося "ой, лишенько, хай йому трясця"... На в'їзді в Топорівці у вербовiй алеї знайшли криницю і насолоджувалися прохолодою.
Спека, не дивлячись на те, що ми їхали переважно лісами, була неможлива... Трохи шкодували, що вирішили об'єднатися біля церкви, а не біля ставка - дуже хотілося хоч трошки змити пил.
Але час піджимав, тож мусили крутити далі. Пiсля зустрiчi (виявилося що хлопці чекали нас тільки 15 хвилин), вирішили не обідати, щоб не втрачати темп, а зразу їхати на Чернівці. Останні десять кілометрів до асфальту мало не витрясли душу. Завершуючий даунхiл з оглядового майданчика скинув мене з ровера на 'сiськах'. Нестрашно i не боляче. До потягу залишалося півтори години і... трохи втомлена група вирішила не їхати наверх дивитися університет, а залишити його на наступний раз. Наче згоджуючися з таким планом, переднє колесо Юрчикового найнера спустило якраз перед вокзалом. Тут, дуже несподіванно, ми с Жекою знайшли душ, тож у потяг сіли чистенькі, встигнувши до того ж накришити і з'їсти салатик, бо мали всі верхні полки.
У Хмельницкому, чекаючи на свій другий потяг, зварили кави і активно обговорювали плани на майбутне, бо і на цьому потязі в нас були тільки верхні місця.
Трохи нудно і важко цілий день їхати і то читати (англійською, бо тільки таку книжку я взяла в бумазі, а смарт розрядився), то спати...
Ще одна яскрава і незвичайна особиста terra inсognita була додана до скриньки спогадів.
А скільки ж ще незвіданних місць є в нашій мальовничій Україні!
І всі вони кличуть до себе...
реальний трек
фоторгафії, котрі не були опубліковані Юрчиком на фейбуці
Немає коментарів:
Дописати коментар