Хухри-Мухри

Як ми на роверах досліджували що означає вираз "хухри-мухри", виїхавши з Богодухіва, діставшися до устя Хухри і повернувшись в Богодухів з іншого боку

Існує припущення, що в стародавні часи по річці Хухра, водою, можна було швидко потрапити з долини річки Мерли в долину Ворскли (себто з одного великого городища, яке нині відоме як городище біля села Городнє, відразу в «столицю» скіфів — Більське городище). Тож вираз "хухри-мухри", який зараз трактують як "щось незначне, якась дрібниця", має під собою георафічне обґрунтування: звичайно ж, водою (чи рідкою, чи твердою) просуватися значно легше, аніж по рельєфу топати ніжками через ліси і болота.
Ось і вирішили ми перевірити - а як воно буде на роверах?

Кому ліньки читати багато літер, відразу - логістика: 23 травня, четвер 21-54 (23-13) - Дніпро - Синельникове 24 травня, п'ятниця 2-10 (7-43) - Синельникове - Богодухів Трек (спромоглася відмітити на ньому майже всі нюанси і особливо виділила звороти на ті цікавинки, які ми дивилися в інших мандрах і оминули в цих) 26 травня, неділя 23-56(05-21) - Богодухів - Синельникове 27 травня, понеділок 06-30(07-50) - Синельникове - Дніпро

24 травня
Вагон в нас був - білоруський. Затишний, особливо після двохгодинного сидіння у залі очікування в Синельниково. З привітною провідницею, яку не здивували наші ровери в дві години ночі. Ранкова кава з тортиком і смачним шматочком мінського шоколаду. Пригоди почались на душевній ноті.
Відразу з вокзалу - в апхіл з ароматом акацій та бузини. Сінгл плутає між дерев, відкриваючи широку панораму долини.

На річці Івани зачудовано слухали жабин сейшн: у контровому світлі чорні тіні ковзали в сяючий синій воді, порушуючи рефракцією глибокі відзеркалення.

Рівненький асфальт змінився рівненьким путівцем з чіткою геометрію сходів кукурудзи та соняшників. Шлях освячували метелики, їм вклонявся фотограф - все йшло згідно з планом.

Дорога бігла з водорозділу вниз, затоплені зелені луки-болота різнобарвили рожевими плямами зозулиного цвіту, жовтого вербозілля і шелестіли на вітру пухнастим очеретом. Голодні комарі радо вітали свіжу кров, котра сама лізла в хащі, щоб зробити фотки.

У Сидоровий Ярузі, після 35 км, поснідали: яєчня з ковбасою і салатик. Ніякого культу їжі!

На Ворсклянських ставках паслася маса гусей. Гусині грізно шипіли на нас, пильно стежачі за своїми потішними маленькими гусенятами. Десь у переліску зустріли лисенятко. Воно бігло назустріч командорові, трохи незграбно зупинилося і ... ледь чутно, але дуже агресивно зашипіло. Потім, ніби схаменувшись, швидко майнуло у кущі...

Хмаринки на небі почали недобре кучкуватися, налетів вітерець, потемнішало, прошелестіло перше несміливе стакато крапельок. Почали крутити швидше. Стукіт крапель мощним крещендо переходить в рясний дощ. Вдягаю куртку - тілу стає затишніше, але дорога під потоками зливи починає намотуватися на колеса. Через 200 метрів желтиш став... тягну брудного коника в кущі, поруч свариться командор - чистячи колеса кубіка.

20 хвилин зливи зробили з нашої файної польової доріжки купу багнюки. Трохи переждавши, поки вщухне злива, та повтикавши в мапу, вирішили вирулити на тверде покриття. До розвилки верталися пішки, по вогкій траві по пояс - шоб трохи відчистити трансмісію роверів. Неабияк здивувалися, коли за півтора кілометри вийшли на абсолютно сухий путівець. Було трохи ризиковано й далі сунути ланами, але мали надію, що вистигнемо прошімитися між крапельок зливи до білої дороги не дуже видхиляючись від напланованого.

На мапі білі дороги - дороги з твердим покриттям. Але то в теорії. Насправді, в реальності, - те, що намальовано на hike&bike мапах - лотерея. Може бути все що завгодно.

В небі бурчав грім і бурмосилися чорні хмари. Перечекали одну зливу, доїхали до магазину пісочними гостинцями з чудовим ароматом соснової свіжості і... перечекали другу. Після водних процедур зворушливо виглядали фіолетові іриси в крапельках дощу біля монастирської каплички.

Лісова дорога швидко домчала нас до Люджі і тут Гетьманський національній парк в частині Бакирівського гідрологічного заказника, щедро ділився з нами численними старицями, заболоченими луками поблизу берегів, вкритими заростями лучних і болотно-лучних трав. Понад рiчкою, та по берегах стариць шелестіли високi заростi очерету. Помiж його високими стеблами височів і плакун верболистий, і жабурник звичайний, і пальчатокорінник травневий. Сіявся зверху мілкий дощик. Виглядало це, як завжди, трохи дивно  (це посилання на видео, яке ілюструє тези: "я знаю коротку дорогу" і "тут можна зрізати")

Після першого містка, було ще чотирі. Один з них якось дивно себе повів, сбіг на інший берег і ледь  не втопив командора разом з ровером, на кермі якого був прикріпленний фотоаппарат. В результаті демаршу було знято трьох п'явок. Одна залізла до мене в шкарпетку - капець, як я злякалася! Нічого більш бридкого і огидного в житті своєму не бачила. Відривати її від себе було гидотно і відразливо. Коли вибралися на тверде, нас чекала нагорода - фіолетові поля люпину.

Це було прекрасно. Дощ перестав, від землі почав підніматися легкий серпанок і озеро, котре ми намітили для ночівлі, виглядало загадковим. Нажаль, навколо нього бігли трохи вогкі грунтовки, тож ми не стали забурюватися у хащі, а притулилися на галявині. Ставок - зариблений, часний. Охоронці не були проти і ми мирно поставили намета і під біле мікадо з яблуками, апельсинками та грінками з сиром завершили перший день хухрянських пригод.
Тусив з нами хазяйський пес. Навіть їв трохи грінок с сиром. Іншої їжі в нас не було...

На ранок, під каву, сперечалися, як їхати далі - бо лісові і польові грунти після дощу - то не дуже гідна забавка. Я, дивлячись в мапу локуса, кажу - нема чого боятися, тут - сосни, а значить - пісок. Але командор заперечив: коли він дивився тречку в гуглі, ліс був листяним. Тож оголосив Юрко суперечку на пляшку шампанського... Через ліс вела гравійка. І це було прекрасно. Але ліс виявився листяним (заказник Сумська Діброва), тож пляшку шампанського мусила десь купити.

Гравійка якось дивно закінчилася на перехресті. Поїхали по більш сухому. Все одно забрьохалися і в Комаровці вимили трансмісії, висушили туалетним папіром, змастили кефіром і виставили на сонечку - сушитися. А самі - снідали. По накатаному рецепту: яєчня з ковбасою і салатик.

Про кефір. Це таке тверде мастило для цепу ровера, бо ж в мандрах ланцюг у парафіні варити трохи незручно. Мити ровера ввечері, коли небо лякає дощем, якось не хотілося. Оскільки мали трохи часу поки готували сніданок (після обробки кефіром цеп потрібно просушити десь 20 хвилин) вирішили спробувати. Посфактум - воно працює, але вистачає його на день, якщо їхати не асфальтом і не по сухій погоді. Може буде нагода протестити в більш лояльних умовах, але у мандрівку в Норге ми його точно візьмемо!

Їхали прозорими лісами - зліва сосни, справа - берізки, під колесами добре промочений укатаний пісок. Дощ збирався, але десь далеко ззаду: гримів, заходили чорні хмари - і ми завзято тікали від них.

Перед долиною Ворскли, коли змінили Гетьманський національний парк на Слобожанський, в'їхали на сінгл по насипу старої залізниці: рейок не було, а от шпали, прикриті густим шаром моху, інколи попадалися.

Під гучні співи соловейок - линули стежкою в заростях чистотілу і м'яти. Трохи поплавали у Ворсклі - аби меньше кусали комарі та гедзі, і твердо вирішили таки зазирнути в Охтирку в магазин за репелентом (наш якось дуже швидко закінчився). Ну і шампанське ж мусила купити...
Сінглами (у ворсклянських лісах купа доріг, але ж - пісок, тож сінглами їхати зручніше) непомітно вибралися на околицю Охтирки, швиденько поповнили запаси, та й поїхали - бо дощ почав наздоганяти. Завітали в Свято-троїцький чоловічий монастир - до нього вів дуже симпатичний сінгл у заростях акації і бузини, намальованний як дорога, а з території монастиря відкривалися чудові панорами Ворсклянської долини, накритою важкими дощовими хмарами різних відтінків сірого.

Дощик почав сіятися якраз, як ми спустилися до річки. Але її береги, в густому лісі, оберігали нас від дощу зверху, обільно годуючи вологою знизу. А смарагдові галявини-луки, з рожевими покривалами - були нагородою за стійкість.

Після Журавного (тут раніше був міст через Ворсклу, а зараз залишилися від нього тільки половина) лісові берега закінчилися разом з дощем.

Луки були прикрашені ромашками, сонечко ласкаво гріло, Ворскла ніби вмовляла нікуди не спішити і втішитися незайманним спокоєм безлюдного правобережжя. Так і зробили. І, оскільки було ще зовсім рано, покупалися самі, вимили ровери, висушили їх на сонечку та вітерці і, змастили кефіром, аякже ж. Під шампанське з шоколадкою (файно сперчатися з чоловіком: при будь-якому розкладі напій залишається в родині), медитували то ловлячі плюскіт великої риби в Ворсклі, то мружачись від сідаючого в далекі пагороби сонечка.

Вечеряли... пельменями. Купили ми їх в Охтирці. Звісно, вони розморозилися, тож спочатку їх трохи підсмажили, а вже потім - зварили. Було смачно. Майже як святкова вечеря з хінкалі на Алазані... Спати лягли рано - бо ж на завтра лишилася купа пригод.

26 травня
Незмінна кава с солоденьким кексом - і, росяними луками, вигрібаємо на дорогу. Кефір витримав і нічну росу, і ранковий пробіг в траві по пояс. Капці взула вже на дорозі - дуже хотілося бути охайною дівчинкою, хоч недовго...
Перше, що вразило при зустрічі з Хухрою - це дерев'яна лавка на пагорбі, поруч з місцем впадіння її у Ворсклу. Друге - ширина річки.

Швиденько бродимо і їдемо вверх по течії. Сосновий лісочок дарує парочку маслюків до сніданку, але кубік знов ловить якусь сволоту і заднє швиденько спускає в ноль. Підкачуємося і їдемо до хухрянського магазину. Тут смажимо традиційну яєчню, додаючи до неї впольованні маслята. Місцеві не дуже дивуються, але жваво розпитують. Мабуть, ранкове пиво грає...
Заклеїли дірки та й подалися Хухрою вверх по течії.
Стежок поруч з вузеньким та захаращенним деревами руслом річки немає, але в ста метрах біжить асфальт без машин, подекуди проминають села. Біля них - на річці утворені ставки. Дуже нагадує нашу Губініху - також усю зарегювану ставками.

Біля затоки з стрункими височенними соснами звертаємо в апхіл із долини. Пшеничне яскрово-зелене поле дивно колихає вітер. Магія форми і кольору.

Глибокі колії (в пів мого зросту) вселили повагу і змушавали відверто радіти сухій погоді. А трохи згодом, у дуже вологому лісі, командор, вичищаючи багнюку с кубіка, спитав - чи часом не тут виток Хухри. Шкода було його розчаровувати, але ж істина - дорожча. За Каплунівкою, трохи відпочивали, дивлячись вниз на чудернацькі яруги і холми внизу. Десь там ховається нинішній початок Хухри. Ходити таким рельефом без доріг - то точно не хухри - мухри...

Після Лучків вийшли на екостежку. "Еко - то такий собі префікс, щоб показати фатальний вплив сільского господарства на природу", - сказав Юрко, їдучи переораною дорогою. Але то були - квіточки. З поля у посадку зійшов сель. Маркована синім стежка, яка гарно читалася, була геть спаплюжена рідкою багнюкою. Вирішили спробувати нижню стежку - але спуск на неї по зволоженій глині був таким негуманним, що ми його ледь здужали без роверів. Тож вернулися наверх. Там де можна було їхати - дух захоплювали страшні яруги, кромкою яких зміїлася  стежка - вимиті корені дерев висіли просто в повітрі. Там де їхати не можна було - ледь просувалися, грузнучі і ногами, і роверами в рідкому противному багні. "Як файно, що ми тільки вдвох!", - діставшись на сухе та тверде покриття, констатувала я.  Ніщо не буває вічним - стежка вилилася на дорогу. Виглядала вона сухою, тільки з самого початку було трошки вогко. "Головне - не впасти!", - весело вигукнув командор, розганяючись і... карколомно хилитаючись полетів у багнюку. Звісно, спочатку я його зафоткала, а вже потім, дозволила вилізти з того страхіття.

На співочі тераси не поїхали (ми там були ранньою весною, коли на землі була розлита блакить сцилл), вирішивши трохи зрізати.

Справно крутили в апхіл - одне добре, дорога була трохи зарослою і не вибігала з під коліс сама. В лісі, нарешті, можна було розслабитися - прозорий, зелений, густий і пронизаний сонечком. Покриття упевненно тримало ровер, не розплюскуючись, і не ковзаючи.

Синій маркер завернув нас у Чернецький гідрологічний заказник. Спочатку був гарний сінгл - даунхіл, який закінчився якимсь захаращенним звалищем. Через нього  вів маркер і подекуди були розпиляні найбільш епічні стовбури. Але з груженим ровером просувалися ми напряжно. Нарешті в самому низу яру, кромкою чудових загадкових і ледь зловісних реліктових болот почала бігти упевнена стежка, якою подекуди можна було їхати.

Репелент  відганяв комарів, дощ, потроху мружив поверхню лісового озера, стежка добігла свого кінця біля сходинок купальні поруч із крутеньким схилом. Вимила капці і випрала рукавички. Екостежка Слобожанського нацпарку залишила в душі незабутні враження.
Дорога до Краснокутського дендропарку виявилася не менш цікавою. Позначена на мапі білою, в реальності була дуже зарослою грунтовкою, та ще й в апхілл. Трохи дратуючись, командор вирішив подивитися, а що там за епічним ліановим забором - і ось ми майже стаціонарною діркою перелазимо у сад: "Гадаю, так роблять усі," - виправдовував нас командор. "Бо тут єдине місце в цьому паркані, через яке можна перелізти срізь це звалище старих гілок".  Кубік зловив колесом велику колючку акації і трохи часу ми згаяли поки заклеїли дірку. На ровері після грязьових купелів, це робити не зовсім приємно. Попри всі побоювання, дороги через сад - були і, навіть,  поласували черешнями. Ще не зовсім достиглі, але такі смачні після трохи напряжних кілометрів. 

На вході до Краснокутського парку було людяно. Тітонька сурово сказала, що на роверах в парк не можна. Ми з командором дружно вирішили - що пішки ходити нам зовсім не хочеться,  і ... поїхали в магазин. Час йшов до вечері, а нам залишалося ще кілометрів 30-40 треку. Підкріпились пивом та чіпсами - шукати магазин з більш істотним меню не було нагоди, і, подалися в долину Мерли. Долина Мерли - терасована, нижня - заплавна, на обох берегах біжать чудові грунтовки в луках, але ми вже ними каталися, тож сміливо поїхали на верхню  терасу, до лісу. Тут також іде маркований (тепер уже жовтим) маршрут.

Високі сосни на полого-хвилястих  пагорбах - зліва, стрункі берізки - справа, пісочок. Інколи стрічаються заболочені западини - зі щільними заростями вільхи і підвищенною кількістю  комарів. Негодним було тільки те, що часто-густо дерева схилялися на дорогу і тре було пригальмовувати, щоб не обдертися об голки. Трошки асфальту через Мерчик і повертаємо на Пильнянку. Хто не був у Наталіївці - раджу обов'язкого відвідати і Свято-Преображенську церкву, і парк з каштановою аллеєю та карельскими берізками. Водонапорна вежа, руїни конюшень і сумні леви - також варті того, щоб на них глянути одним оком.

Новенький асфальт поруч з Пильненським дендропарком звертає знов у пісок. Цей вже більш злий. Але ліс тут щільніший і дощі добре прибили епічні піски, тож продовжуємо їхати. Інколи пролітають джипи лісівників. Сідає сонечко, розкішно розфарбовуючи стовбури вікових сосен. І зразу почнає стелитися на галявинах густий серпанок. Чарівність вечора не порушує ніщо, навіть комарі трохи вгамувалися... У Гутах ловили ракурс - у контровому світлі епічні дощові хмари переливалися всіма віддінками фіолетового - бузкових барв і дарували контрасти світло - тінь з місцевою церквою.

Асфальт був дуже дірчастим і мокрим.  Долиною Мерли, повз ліси, потрошку докрутили до Богодухіва і замкнули хухри-мухрянське коло.
Вокзал у Богодухові, з красивими сходинками наверх, не надихнув нас заносити туди ровери, тож під квітучою акацією, перевдягнувшись в чисте і сухе, гідно відмітили вином і сиром вдало скатаний і дуже красивий трек.
Поїзд - Синельникове - електрон - дім, милий дім. На вокзалі було людно і, поки ми збирали ровери, люд дивувся, проходячі, з наших брудненьких коників. "Та що вони знають за бруд", - посміхались ми з командором...