Сколівські бескиди

Як я вирішила провідати місця свого дитинства на Стрийщині

Планування - наша сильна сторона. Тож про плани на травневі свята почала думати після зимового походу.
Хотілося мені в Прибалтику... - але командор був рішуче проти.
Намалювала гідне коло по Трансільванії... - логістика виявилася "кусачою".
Тож, залишивши сумніви, вирішила відвідати малу батьківщину - Стрілків на Стрийщині. Ну і, щоб трошки покататися, додала до плану крапельку гір: скали Довбуша та Тустань.
13 березня (день, коли відкрили продаж квитків на трускавецький потяг) в згаї був розгардіяш. А через два тижні, коли всі остаточно вирішили куди і навіщо ми їдемо, - квитки на потяг закінчилися...

Частина перша: дитячі спогади.
***
Їхали на верхніх полицях, розкиданних по вагону. Вперше в житті взяла у мандри в'язанку: трохи незручно плести наверху, майже лежачі, але ж час за роботою плине швидше, та й спогади навіваються...

Один з перших свідомих спогадів про відвідування Стрілківа, де після війни жила моя бабуся із сім'єю: я їду сама на потязі до Львова. Мені тілько-но виповнилося вісім, позаду - перший учбовий рік, попереду - перші канікули. Мама домовляється з моєю сусудкою по вагону - щоб придивилася за дитиною. Огрядна тітонька ласкаво дивиться на мене і запевняє маму, що все буде добре. Воно й було. Рівно до того часу, як тітонька вирішила пообідати. Ну ви знаєте цей єфект: тільки-но поїзд вирушає - тре дістати наїдки і методично їх знищувати. В тітоньки були варені яйця. Маленькою, я не була таким соціофобом, як зараз, тож жваво розповіла тітоньці, що зварене вкруту яйце, цілістність шкарлупи якого не порушена, неможливо розчавити просто руками. Тітонька неуважно слухала "малу шкварку": як виявилося, яйце було зварено "в мішечок", та й шкарлупа, певне, десь тріснула... Здивовано виявиши у себе в руці розчавлене яйце, лагідна тітонька перетворилася на мовчазну мегеру. Здаючи мене бабусі у Львові, крізь зуби, тітонька поскражилася на моє погане виховання. В електричці до Стрия ми с бабусею весело реготали над кумендною пригодою, а в вікнах бігли бемежні зелени лани і ліси...

Мокрий Львів насторожив, але, чим бличже ми під'їджали до Дрогобича, тим світлішим ставало небо. І от: Даша з Віталіком допомогають нам зібрати ровери і ми вшістьох, під мармуровим небом з несміливим весняним сонечком неквапно катимо пасхальним Дрогобичем. Мотиви крашанок - повсюди. В церквах - недільні служби. Тож всередину дерев'яної церкви св. Юра ми не прорвалися - тільки зі входу позазирали на багатий орнамент стінопису. Ззовні храм дуже атмосферний - і темний гонтовий дах, підкрашений зеленим мохом, і масивні аркади-галереї на стовпах, і витончені ярусні куполи.

Дерев'яна церква воздвиження св. Хреста - більш суворих обрисів. Особливістю церкви є широке піддашшя, тільки над вівтарем і навою. Бабинець оточений величезною відкритою галереєю, на яку можна піднятися. Оскільки усередині також правили службу, ходила дуже обережно.

Парк Богдана Хмельницького, більше схожий на ліс, зустрів дуже гідними доріжками, дарма що трохи вологими. Їхали сінглами по бортах, не спускаючись углиб яру - аби не застрягнути передчасно в багнюці.

На звороті на Стебник, набрали води у кафе. Хазяїн жалів нас, благав не їхати далі, мовляв доріг нема, все зовсім непролазно і негодна для роверу погода взагалі...
Перед самим Стебником були здивовані потужним звуком церковних дзвонів, трохи хаотичним і безладним. Виявилося, що саме сьогодні, дзвонити може будь-хто. Тож з ентузіазмом додали какофонії у весняний спів пташок.

Спроба зрізати лісами - не задалася. Спочатку ми жваво обминали калюжі, потім також жваво розсікали по ним, а потім - потрібна дорога у просіці виявилася переораною. Недовго роздумуючи, командор звелів вертатися на дорогу з твердим покриттям. Пару гідних фоток ми зробили і трохи оминули калюж, плутаючи сінглом, захарещеним верболозом...
Кульбабові дороги після епічної (для моїх вібрейків) багнюки зораних ланів, були відпочинком для очей і заспокоювали нерви.

А трохи згодом, вздовж дороги, почали з'являтися величезні равлики. Небо трошки похмурніло, тож ми вирішили, що табір на високому березі звистої Уличанки буде гідним завершенням дня. Родзинкою на тортик мав стати плов, біля якого я й почала поратися, як тільки відмила в річці жєлтиша від бруду. Але - ні. Родзинкою виявилося те, що Юрчик забув вдома дуги від намета.

Тож нервове будування хатки під загрозою зливи і латання порванного тенту додали необхідного колориту в бівуачне клопотання. Дощик капав тільки трошки, багаття було великим, плов вийшов смачним.
Перший день походу було зараховано і визнано душевним.

***
Ранок був сіреньким, але сухим. Тобто з неба не капало, але було росяно, що, як відомо, є ознакою гарної погоди. Лісова дорога то губилася в заростях, то лякала багнюкою, то підсовувала вогкі гілячки під колеса. Попри все, ми досить упевненно їхали вперед.

Великим розчаруванням видалися пускові комплекси розформованного ракетного полку. Все що залишолося від інфраструктури - купа цегли серед густої лісової парості. Бетонка, на твердість якої дуже сподівалися - розчарувала ще більше, бо була вкрита шаром рідкої глини... Але фатальна багнюка виявилася локальною перешкодою: десь через 200 метрів пересування щільним лісом - ми таки вийшли на тверде та відносно чисте покриття. Ліс, прозорий у веснянному вбранні, шелестів вітром. Підлісок, вкритий різнобарвними квітами, радував очі та ніс. Ідилія була повною.

Але ж ніколи не буває так гарно, як хочеться... Перед виїздом на трасу порвався корд на покришці Женчиного трека. Ми втрьох заходилися клеїти, а Даша, Віталік та Серж помчали до Стрия шукати роверний магазин або майстерню - бо я, перевзувши жєлтиша, вирішила не брати свою запасну покру... Благо до міста залишалося всього сім кілометрів гладенького асфальту. Майстрерня-магазин - знайшлася, трека перевзули в нову покру і, тепер вже неквапно, проїхалися містечком.

Я згадала тільки костьол. Більше нічого не спливло в пам'яті. Взразив Стрий чистотою і своїм нетиповим виглядом. Навіть не знаю в чим справа - чи то в двоповерхових охайних будиночках, чи в квітучих садочках коло них. Знайшли школу, яку, з різницею у десять років, закінчили і Юрин батько, і моя мама з тіткою. Під'їхали і до місця, де жив мій двоюрідний дідусь. Тут тепер глухий високий паркан і новий особняк. Ніщо не нагадувало мені знайомих місць і ми подалися до Стрілкова.

До школи мама з тіткою ходили пішки. По сім кілометрів в один бік. А бабуся викладала математику у Стрілківський школі. Трохи нервувала - чи впізнаю хату (останній раз я була тут 35 років тому), і взагалі як її знайти? Мама з тіткою в один голос казали, що в Стрілкові була тільки одна вулиця і тому в неї не було назви, а гуглкарти показують аж три... Тоненькою ниточкою могло стати те, що в другій половині хати розміщався фельдшерський пункт, тож була надія, що хтось з місцевих згадає де воно було...
На в'їзді в село облаштували джерело і біля нього купчився люд, набираючи воду. Третій дядько, до якого я звернулася, виявися місцевим, і на моє питання про хату з медпунктом - розказав як її знайти, і, на всяк випадок, уточнив, що медпункту в ній зараз немає і ніхто там не живе. Перед потрібним поворотом, біля криниці, стояла бабця з чоловіком.

Привіталася з ними та й спитала чи не пам'ятають вони Данилюк Євгенію Григорівну, котра викладала математику у місцевій школі з півстоліття тому. Яким же було моє здивування, коли бабця, дуже помітно нервуючи, перепитала в мене: "то ти Данилючкина онука? меньша Лідина (так кличуть мою маму) дочка?". Тітка Ганна (вона пам'ятає маму, бо та займалася з нею математикою індивідуально) провела до хати. Будинок, здається поменьшав за той час, що я його не бачила, немає ганку з бабусиної сторони.

Але дуже знайомі віконечки. Сад не зберігся - тільки на дальному кутку , під горою, біліє квіточками черемха. А на вході, перед хатою, як і раніше стоїть розкошний горіх. Старенька сусідка зліва, Марійка, вітається зі мною і дивує - як то я спромоглася доїхати до села...

А мені ввижаются привиди минулого: квохчуть в стодолі кури, рясніє черешня за парканом в саду...

Мені дев'ять. Бабуся поїхала у Стрий за продуктами, а ми вдвох в братом йдемо у сад на черешню. Дерево високе і кремезе. Діма старший і вищий, тож легко залазить наверх. Я топчуся унизу і благаю нарвати ягід і мені. "Лізь і рви сама", - наказує брат і підтягує мене наверх. Яка ж то насолода - зривати з гілки і тут же їсти великі і солодкі черешні. Час лине непомітно. "Бабушка йде!" - раптом вигує брат і швидко злізає з дерева. Чомусь нам не дозволялося лазити по деревах коли ми лишалися самі. Я обережно стускаюся. Розвилка: далі гілок немає і до землі метра два з половиною. Стрибати мені страшно. "Злазь швидше! Я відволіку бабусю!" - каже брат і чумдуж біжить до хати. В розпачі повертаюся до стовбура лицем, обхоплюю його руками і потихеньку сповзаю. Шорстка кора боляче дряпає ноги, руки, живіт. Рюмсаю і, подерта та скривавленна, повільно плентаюсь до хати...

Тітка Ганна кличе сусідів зліва - виходить тітка Наталка: з її меньшою донькою, Вірою (вона на кілька років старша від мене) ми дружили. Зараз Віра - в Миколаєві, її брат Петро - у Львові, а от старша сестра Люба - тут. Обіймаймося і дзвоню своїй кузині в Ялту: Еля з Любою були приятельками. Так дивно закручуються події! Люба з чоловіком силомиць нас частують кавою і тістечками. Знамениті Стрілківські печива - багатошарові торти...
Дуже зворшлива зустріч. Душевний прийом. Незбагненна людська пам'ять. Розчуленна, навіть не згадую про те, що можна взяти в людей телефони...

Уточнюю в Люби дорогу до дерев'яної церкви св. Миколая: згадую, що ходила в той бік села грати на фортепіано, щоб пальці за канікули не розучилися бігати по клавішах. "На розі, де основна дорога переходить в дорогу попід горою - так?", - питаю. Люба розчулено-зворушливо: "Йой! ти пам'ятаеш як сі зветься ця дорога!". Звісно, що пам'ятаю...

Мені десять. Я вже добре володію українською і, навіть, вмію розмовляти з місцевим акцентом. Але це не заважає хлопцям-одноліткам дражнити мене "москалькою". Здається, що вони роблять це навмисне - бо сварюся я з ними дуже активно, відстоючи своє українське походження. Але ж, такі перепалки дістають. Тож часто-густо ходжу на інший бік села грати на фортепіано околицями: між крутим бортом долини, вкритим квітучою бузиною, і городами є файний і безлюдний путівець. Дорога має назву - "попід горою". Бабуся казала, що ті дражливі хлопці, коли я не приїздила на літо, питали в неї де поділася дівчинка...

Церква на пагорбі - безлюдна і зачинена. Свята минули. Тільки крашанки, причеплені до поручнів сходів на гору, хитаються на легенькому вітрі.

Прощавай, Стрілків. Була рада відвідати тебе і повернутися в дитинство.

Частина друга - передгір'я, скали та дощі.

Зі Стрілкова виїджаємо сінглами вздож потічка - притоки Жежуви. Вибираємося на асфальт і мчимо в Моршин.

Курортне місто зустрічає квітами. В санаторній зоні з бюветами - купа людей. Паркові доріжки мокрі, але їхати ними комфортно. Поки катаймося парком, небо хмурніє, тож поквапливо набираємо цілющої води у джерелі святої матері.

На ніч ставати зарано, але біля озера - ліс з файними полянками, тобто маємо достатньо дерев, аби розтягнути нашого намета. Починає сіятися мілкий дощик...
Після вечері дощ поряснішав і співав колискову всю ніч.
Дуже емоційно насичений (для мене) другий день мандрів. Та й каталка була цікава.

***
Ранком поверхня озера мружилася хвилями від потужних крапель дощу. Наспіх поснідавши, віртуозно збиралися, щоб не намочити сухі спальники.

Ось і прийшов час на тест-драйв протидощового спорядження. Накидка досить легко вдягається і не заважає при русі. Особливо на дорогах. По лісу з коренямі мені їхалося трохи напряжно, але Юрко на то не зважав. Під накидкою було сухо і затишно. А ззовні її поливав дощ і тріпав несомовитий вітер... Ближче до Розгірчого дощ почав вщухати. У буковий ліс, де розташованний скельний монастир у кам'яних лабиринтах відслоєння Вигородського пісковіка, заїхали вже тільки під крапельки з дерев.

Ці скелясті виступи пісковиків заввишки до 25 метрів утворились більше 70 млн років тому, на дні палеогенового моря. У прозорому буковому лісі з яскраво-зеленим вимитим листям і темними, майже чорними стовбурами дерев, дуже рельєфно і загадково виглядають валуни у плямах моху та лишайнику. Кажуть, що землеробське поселення було тут ще в 7-8 столітті до нашої ери. Ченці ж прийшли сюди значно пізніше - мабуть, десь у 13 сторіччі, коли на Україні хазяйнували татари. Достемно відомі письмові згадки про монастир з 15 сторіччя. У загадковій тиші і безлюдді сутінки печер зі свічками та інсталяцією дихають якимсь неспокоєм і тривогою. Але наверху, на відкритому просторі з чудовою панорамою долини, серце огортає благодать та спокій. Сурові постаті сивої давнини розчиняються у одвічний жазі життя веснянного лісу.

Насичені спокоєм та благодаттю вирішуємо не випробувати долю в звистих стежках Цісарської ущелини і їдемо на пішохідний мостик через Стрий, на асфальт. Дощ, нібито схвалюючи наше рішення, с новою силою починає тестити споряждення. Місток стаціонарний, але має дуже крутий підьом з нашого боку річки. Тож підімаймо ровери разом з баулами по двох - аби не мочити речі під дощем.

Суцільний поток води дуже неприємний, а час - обідати, тож заїзжаємо в малесеньке придорожне кафе. З їжї тут є тільки кава та чай, а ще - обігрівач. Це - значно цінніше, бо мокрі ноги почали замерзати. Дуже гідно переждали зливу. І поїли, і трошки обігрилися. Погоду, тим часом, попустило. І, коли ми звернули на Тишивніцю, на небі потроху стали з'являтися блакитні клаптики.

Княжі скелі і бурхливі води Стрия виглядали на цьому фоні майже святково. Обабіч дороги рясніли квітучі яблуні, черемха, гори зрізанного верболозу і галявини жовтої купальниці. Трохи капризував Жекін трек і гальма Сержового спеша. Поки вмовляли ровери їхати далі - вилізло сонечко і стало активно сушити нас. Настрій значно піднявся і ми злаженною групою сунули вверх - до скель Довбуша. На звороті з покажчиком, спочатку піддавшись напрямку, доїхали до першого броду і негуманного апхілу за ним, зрозуміли, що на пішохідний стежці нам з груженними роверами нема чого робити і вернулися на дорогу. Вона теж йшла в гору і їхав по ній тільки Віталік, і, інколи, - Даша.

Ми ж, вчотирьох, бадьоро велопихаловили ніжками. Заночувати вирішили на перевалі - тут, серед березового лісу, гуляв досить свіжий вітерець, тож мали надію висушити і себе, і намети. Оскільки дров поруч було багато, ще й душевно погрілися біля вогню. Спати полягали сухими, тепленькими і нагодованими.

Тож третій день походу, окрім пізнавального, можна визнати і душевним.

***
Прозорим ранком було трохи зимно, тому хотілося скоріше на сонечко. Від'їхали від стоянки зовсім на трошки і пішли подивитися на передпокій скель Довбуша: тут поодинокі величизні брили виглядають чужинцями, справно маскуючись зеленим мохом у зеленому ж лісі.

Скелі Довбуша - кам'яний лабіринт шириною біля 200 метрів тягнеться серед букових лісів з вкрапленнями смерічок зі сходу на захід майже на 1 кілометр і має висоту до 80 метрів. У 10 сторіччі тут була фортеця, яку було збудовано на місці палеонтологічної обсерваторії. Але найбільшу славу цим скелям принесли опришки, котрі мали тут базу у 17-18 сторіччі. Теперішня назва скель - данина Олексі Довбушу - легендарному ватажку селян у боротьбі проти польського гніту. Неповторне за своїми чудернацькими формами нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижних істот, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами потаємними ходами - шкурниками та стежками. У наші часи скелі - тренувальний майданчик скалолазів та альпіністів. Подекуди на скалах - меморіальні таблички.

Розбрелися хто де - блукати цим кам'яним нагромадженням можна нескінченно довго.

Навіть заходилася шукати командора: всі вже зібралися докупи, Жека зробила пару замальовок, а Юри все не було. Коли знайшовся, в захваті розповідав, як ліз вузеньким шкурником: "я тебе чую, але відповісти не можу, бо видихнув повітря, щоб продертися..."
Зі скель поїхали долиною Тишниці на Труханів. З нами побігли два собакена - білий та строкато-кудлатий.

Відганяли сільских, інколи вказували дорогу - коли наша стежка губилася в луках. Взагалі дорога була дуже мальовничою: жовто-гарячі галявини кульбабок і ледь поцяцьковані жовтим рапсові поля, борти долини в ніжно-зеленому свіжому буковому листі із темно-зеленими смерековими плямами.

Дружні калюжі додавали драйву. Дружні - тому що на дні була не багнюка, а камінці. Роззсікати ними було весело, але трохи мокро в ноги...

Ось так непомітно і докотили до берегу Опіру. Зверху крутих гравійних берегів побачили підвісний місток, яким потрібно було перебратися на інший бік річки. Захоплюючий крутий спуск - і ось перед нами місточок з трохи сумнівним, з точку зору надійності, покриттям. Собакени зразу напружилися, а з ними і Серж. Почав на мапі в навігаторі шукати чи немає об'їзду поруч. Тим часом Даша з Віталіком вже випхали наверх Вітальчиного ровера. Край дошки підломився і Віталік ледь не розпоров собі ногу цвяхом. Але ж - обійшлося. Група трохи напружилася... і з ентузіазмом випихувала ровери на місток. Внизу залишився тільки Сержів спеш. Сам Серж сидів і розмовляв с собакенами. Останні були дуже неспокойні і напружені, не дивлячись на те, що Серж дав їм цукерку. Правда одну на двох... Коли ж дійшла черга до Сержа підіймати ровер наверх (Віталік вже підходив до протилежного берега, а Юрчик був на середині місточка, ловлячи рівновагу та вітер) собакени вібігли на берег Опіру і тоскно завили на два голоси. Серж прямо сказав, що йому якось не по собі від цього жалісного собачого плачу. Я його розрадила, як могла: мовляв, собаки виють не тому, що місточком йти небезпечно, а тому що їм шкода розлучатися з нами.
Мені йти було чомусь зовсім не страшно. Чи тому, що я йшла не першою - і Віталік, і Юра вдало переправилися. Та й ми з дівчатами пересувались начебто без проблем.

Загалом, без зайвих зусиль і втрат часу, по-діловому, обережно здолали перепону. Але тим, хто піде за нами - якщо з баулами, то не раджу - летіти високо, і як потім виловлювати із Опіру ровер та спорядження - те ще питання...
Обідали на переїзді поблизу Дубина, як раз доїхали до асфальту. Вирішили не їхати на Сколе, а навпростець податися до Урича. На зеленій травичці було приємно підставити сонечку роззуті ноги. Взуття провивалося вітерцем і активно підсихало від вранішнього купання в калюжах.
Швиденько переїхали с долини Опіру в долину Стрия повз ліси та лани.

Після Корчина і до самого Урича був чудовий рівненький та гладенький асфальт. Поруч пролітали зелені лани з темними купинами кротовин, мережевні жовто-зелені рапсові ділянки, темні гірські кручі по бортах долини ген до обрію, тепленьке сонечко, блакитне небо...

Надвечір захостилися на галявині поруч з джерелом. З усього видно, що Тустань облагородили і за відвідування скель тепер треба платити: скрізь вказівники і дерев'яні помости-доріжки. Оскільки каса була зачинена - пішли гуляти просто так.

Тустань - ерозійні останці пісковика, на яких була розташована середньовічна наскельна фортеця у 9 -16 століттях. Через фортецю пролягав соляний шлях, яким сіль потрапляла з Дрогобича в Західну Європу. Занепад фортеці як митного та оборонного пункту припав на період коли в Європі почали розробляти власні поклади солі, а польсько-угорський кордон було перенесено на схід. На скелях Тустані чітко виділяються спеціальні заглиблення - пази та вруби - місця, де скельна основа добовнювалася дерев'яним каркасом. У період свого розквіту в 13 сторіччі комплекс мав п'ятиповерхову суцільну забудову. Зараз зовнішний вигляд фортеці можна побачити у мобільному додатку, де використовується 3Д модель.

Дерев'яна галерея охоплює весь комплекс. Така облагорожена территорія, звісно, більш зручніша для відвідування, але губиться в тому природна краса фантастичних скель. Є навіть селфі-зеркало: в розщелину вбудували дзеркальне скло. Яскравою ноткою став захід сонця - мальовничі барви розфарбовували скелі, ліс навколо, повітряну кулю на обрії...

Дуже вразила кам'яна криниця глибиною в тридцять метрів.

Провели сонечко і пішли до себе униз - спати. Перед сном вирішила покупатися - потічок Церковний весело журчав поруч і мав зручні ущелини - сходи до води. Було трохи зимно, бо із заходом сонця температура в ущелині швидко падала. Але то було несуттево.
Тож четвертий день мандрів був яскравим, насиченим і закінчився чистою ноткою. А головне, що безмежно радувало, - відсутність опадів.

***
Ранком неквапно збиралися, мерзнучі, - у нашу ущелину сонечко повзло дуже повільно. Для зігріву - попереду апхілл: такий собі вогкий тягунець, іноді перекресленний потічками. Спочатку їдемо всі, потім, поступуво - спішуємося. На роздоріжжі до Гострого Каменю чекаємо Сержа - в нього болить коліно. Залишаємо ровери і йдемо на Камінь пішки. Одиночний останець весь перетнутий стежками, добре що ми - перші сьогодні. З висоти відкривається чудова панорама Тустані, але й сам по собі Камінь цікавий - має і печери, і велику ванну.

Трохи шкода, що забарилися з ранковим виходом - на Камінь підіймається купа люду, тож швиденько сповзаємо униз до роверів. Серж, зважаючи на коліно, мріє про рівненький асфальт. Десь за два кілометри, вгорі, на добре накатаній лісовій дорозі - розділяймося. Серж, накачанний німесілом, потихеньку їде асфальтом на Доброгостивське водосховище, а ми досліджуємо хребтову дорогу і долиною Стинавки через Багнину їдемо туди ж. Постфактум - Серж по рівненькому накрув майже вдвічі більше нас. А от ми... Ну про все по порядку.
Хребтова дорога мала файні чудові панорами, майже годне покриття і неабиякий рельеф. Світило сонечко, одинокі калюжі іноді створювали примари - іллюзії, а роз'їджені, подекуди, колії тримали в тонусі, не даючи ловити гав. Приправлене все це було квіточками та свіженьким вітерцем.

Тож мали надію, що може обіцянний після третьої дощ, промине стороною. Докрутивши до Стинавки (річка) виявили той факт, що дуже хочеться їсти, а нема чого, тож з полегшенням зробили набіг на магазин. Небо хмурніло на очах і почали в групі з'являтися думки - а чи не скоротити нам петельку на Багнину? Тре сказати, що Багнина - то є така гора, стоїть вона на вододільному хребті, котрий розділяє долини річки Стинавки з долиною річки Колодниці та її притоків. І стоїть та гора при дорозі з твердим покриттям (гравійка). Від нашого магазина в Ориві через неї було 18 кілометрів до ночівлі (так було намальовано трека), а навпростець, по грунтовці, - 13. Чого ми поперлися навпростець через хребет я й досі не знаю. Була дуже зла на командора. Віталік навіть запропонував вернутися вдвох і проїхати запланованним треком.

Але то, коли таки вийшли наверх, вже точно не мало сенсу. Деякою розрадою став густий смерековий ліс після Зимівки і відчайдушний даунхіл сінглом по ньому. На той час небо затягнуло темними хмарами і весь ліс аж зливався в фіолетове.

Пішов дощ, але ми вже були на гравійці і воно нас не сильно напрягло. Зустрілися с Сержем - виявилося, що він прибув хвилин за двадцять до нас і встиг розвідати місцинку під табір. Дощ не вщухав - тож всі жваво почали ставити намети. І, хоча дерев ми мали багато, сухим наш домік залишитися не зміг. Було дуже незатишно і мокро, виявилося що в нас нема води на вечерю, та й продуктів ми тільки хотіли закупити, але почали спечатися за маршрут і так і не купили... У цей момент ми згадали, що в Даші і Віталіка є тент. Після того, як він був натягненний, стало зрозуміло, що вода в нас буде - треба тільки правильно її збирати. Тут Серж приніс чекушку коньяка із крекерами і життя заграло новими барвами: я трохи зігрілася і придумала нову страву з наявних 500 грамів макарон і клаптика капусти: бігос по-туристичному. Тут же заходилася добувати воду під нього (дощ не вщухав). У Жені знайшлися сушені помідори, тож вже за п'ять хвилин в мене на пательні смачно тушкувалася капуста з помідорами. Коли вона була готова, якраз назбиралася вода для макарон, і все було б добре, коли б не закінчився бензин у пальнику. На щастя - вода майже закипіла, тож Серж припустив, що макарони звараться й так. Мала великі сумніви щодо цього, попрохала Віталіка розпалити його пальник - там повинен був залишитися бензин після тестів. Невдозі, туристичній бігос таки дійшов до ступеню їстивності, і, на диво, виявися навіть смачним.

Дощ моросив, але не епічно. Тож витерла рушником воду з дна палатки, підперла патичками зсередини стінки, на ноги спальників наділа кульки, щоб бува не промокли, якщо вночі прийде потоп - та й лягли спати.
П'ятий день мандрів був технічним, вогким, емоційним і, попри всі негаразди, закінчився на оптимістичний і теплій ноті. Засинали під плюскіт крапельок у кастрюльку для ранкової кави...

***
Ранком дощу не було, і в нас була повна кастрюлька води. Бензин у пальнику Віталіка закінчився якраз тоді, коли вода закипіла, тож завершуючу каву подорожі було розпито у спальнику, з шоколадкою, як і прописано у канонах. В чисте перевдягатися не стали - бо ж мали ще доїхати до вокзалу кілометрів 7 - хтозна як за ніч розквасило дороги? Але в озері - скупалися...

Без пригод доїхали до Трускавця і хотіли захоститися в ресторані з відкритою верандою. Мабуnь, виглядали ми класичними позбавленцями, тож дівчина - офіціатка, видаючи нам меню, запропонувала піти у бістро: там і дешевше, і затишніше, а їжа така ж сама - бо то їх заклад також. Ровери скували (дівчина наголосила, що нічого з ними не станеться, вона буде контролювати, але в тому нема потреби, бо ніхто чужого не візьме, та й камери є) і вже за п'ятнадцять хвилин насолоджувались їжею, теплом і затишною атмосферою.
На вокзалі, очікуючи поїзд, стояли колом, душевно розмовляти про життя-буття, інколи весело регочучи. Хто був - той згадає - чому, єгеж?
Яскрава вийшла подорож: красиві місця, душевна компанія, і, навіть, погода була майже лагідною. Дякую всім учасникам і плекаю надію, що неодмінно ще покатаємося разом!
ПОВНИЙ ФОТОАЛЬБОМ
ТРЕК