До цієї мандрівки досвіду формату: "велосипед, дві дівчинки, дві ночівлі в полі" ні я ні Оля не мали. Тобто багатоденні велопоходи, велопоходи дуетом, денні веломандрівки дівчачим дуетом, веломандрівка дівчачим дуетом з цивільними ночівлями - були, а ось такого конкретно формату - ще не було.
Відпросилася на понеділок з роботи та вирушили з Олею "три по сто"(три дні по сто кілометрів). Головною метою став високий правий берег Орілі - природний кордон між степом та лісостепом на перетині трьох областей: Дніпропетровської, Полтавської та Харківської.
Про походження назви самої Орілі. Одна з легенд свідчить: жили колись сусідами Змій і Запорожець. Не помирившись за межу, почали битись. Козак переміг і, запрягши Змія в плуг, проорав кордонну борозну, по якій і потекла річка Оріль.
5 серпня
Традиційний вже "ранковий телепортатор": електричка в Кам'янське в 5-03 з високої (це важливо для ровера з баулом) платформи 184 км. Реалії (комендантська година та повітряні тривоги) додають адреналіну такому звичайному підскоку. Евакуацію оголосили під Діївкою. З огляду на відстань від останньої сходинки до землі та нагружені ровери - стояли в дверях та слухали... Минулося без двіжу, далі їхали без перешкод і я навіть встигла трохи пов'язати. Прибули в Кам'янське з затримкою, що дозволило застати там фантастичний схід сонця.
Далі вже звичним маршрутом, трохи уважніше роздивляючись точку чотирьох русел. Четверте - Очіп - було правою притокою старого русла Орілі в її гирлі розташовувалася Борисоглібська (шоста) фортеця. Що цікаво - ставки в Рудьках та Кравцівці - це якраз і є залишки Очіпу. Залишки - тому, що коли завертали Оріль в поглиблене та спрямлене русло Протовчі порушили природній баланс гирла, тож 14 км Очіпу стали низкою ставків, а не річкою.
Швиденько дісталися Шевченків, де гарненько піджерли піцу з кефіром. Полірнулись пирогом зі сливами. "Калорії, це необхідні нам калорії", - примовляла Оля, коли я скаржилася на велику кількість їжі.
Перетнули Ворсклу та спустилися праворуч у Лучківський ландшафний заказник. Тут було красиво та різнобарвно, над долиною виспівувала зграя бджолоїдок. Знайшли квітучий підмаренник. У вересні. Дуже дивувалися та тішилися красою та ароматом.
Мабуть оте дивування відволікло мене від орієнтування (бо ж з цими тривогами навігація сталою є тільки в Лімі))) Замість дороги на Правобережну Сокілку, не маючи бажання виїджати на берег Ворскли, забрала ліворуч (дівчинка ж))). Тож довелося трошки проїхати фрирайдом скошеними луками до більш певної ґрунтовки та зробити крутезний апхіл нагору. Прикольний, тунельний. Нагородою було те, що нарешті побачила село Лучки - досить заможне та велике. Далі вже без пригод дістались Перегонівки, трохи охолодились морозивком та поповнили воду.
В історичному плані це - цікавезний регіон. Сама назва Перегонівка - походить від "перегнати": при заснуванні чоловічого монастиря сюди перегнали козаків, котрі жили поруч, для обробітку навколишніх монастрських земель. Поселення були хутірськими, від яких нині залишилися тільки назви місцевостей. Докладна стаття є на Вікі.
На обрії ходили хмари, але ми бачили прогноз, знали про вечірньо-нічний дощ, тобто були готові до будь-якого формату пригод.
Підвісний місточок, традиційні фоточки Перегонівської ГЕС, виплутали пісочком на Соснівку.
Тут нам трапився жвавий козлик. Був він неприв'язаним, привітався з нами радісним "меее!" і... почав бігти за нами, гучно цокаючи ратичками по асфальту. Намагаючись дати раду з цим явно дезорінтованним малям ми перебрали досить багато способів. Нарешті дали йому води (Оля везла судочок з-під сливового пирога) тай швиденько гайнули. Бідна тварина секунд через 20 побачила, що ми вже далеко і... знову почала бігти за нами. Але ми вже звернули, тож візуально - загубилися. Тут досить вчасно трапився дядько на ровері, котрий спитав як звернути на Соснівку. Ми радісно йому показали - і, нарешті, заспокоїлися про долю козлика - було очевидно, що маля побіжить за ним до села, тож є надія що господар знайде свою пропажу.
Водою на ночівлю закупилися на заправці, котра не працювала, бо була тривога. Горді власною спритністю, з задоволенням крутили пустим, але дірчастим асфальтом та обмірковували місце ночівлі.
З огляду на "горобчиків-соціофобчиків" та вечір суботи, вирішили знайти затишнє місце в полях, і щоб продувалося вітром. Ненавість до комарів - теж можна вважати соціофобією, еге ж? Місце знайшлося напрочуд швидко - лагідна ґрунтовочка поміж соняшниковими полями закінчувалася дубовою посадкою, початок якої був під двома кленами з високою м'якою травичкою, злегка придавленою аграріями які сіяли озимину. Озимина гарно зеленіла в промінчиках сідаючого сонечка. Було досить очевидно, що ніхто не потривожить нас у цьому райському куточку.
Жваві ластівки в поривах досить сильного вітру харчувалися ненависними комарями. Поставила та гарно розтягнула наметик, приготувала вечерю. Дощ неквапно, але невпинно насувався, тож після ситної вечері ми ретельно запакували все, що лишалося ззовні намету. Організми потребували відновлення бо день почався рано, був насичений (120 подоланих кілометрів). Дощик пішов якраз тоді, коли ми зачехлилися. "Віртуозно, ми круті!" - підсумували задоволені дівчата та й лягли спати.
Як гарно стемніло на борту намета виникла світлова пляма та почувся гуркіт техніки. Кілька хвилин напруженного очікування (Оля визирала з-під крила наметика за яким крім гуркотіння трактору сіяв дощик та гуляв жвавий вітерець), світлова пляма пропала. Незбагненно було що робить техніка у полі в глупу ніч, в дощ та вітер, але оскільки до нас ця техніка не доїхала, вирішили не перейматися. Я повернулася на другий бік та й знову задрімала. Оля ж, як більший тривожник, чатувала за світлом та звуками.
"Трясця!", - ругнулася вона, штурхаючи мене. Але я вже прокинулася, бо фари світили прям в намет, гуркіт мотора над вухом раптово вщух, натомість прогуло бадьоре "фа-фа!" і лагідний голос промовив: "Добрий вечір!". "Треба виходити", - кажу Олі. Доброзичливій механізатор повідомив, що він обприскує отрутою поле. Отрута сильна, тож бажано вшитися звідси, бо потравимося - ще ж і вітер дуже сильний. Є 20 хвилин - поки він з'їздить заправитися. На годиннику - 22-05...
Що ж... До цього моменту тільки я мала досвід переносу вже поставленного табору (це було в Іорданії, під час святкової вечері на честь Різдва під наглядом місцевих прикордонників з автоматами (прочитати про це можна туточки)). Але там не було дощу, машинки прикордонників освітлювали дорогу і перенести табір потрібно було метрів на 200 - в означене місце. Зараз же мали дощик, що сіявся і не мали жодного уявлення куди переїхати...
Поки збиралася, пригадала карту - ми ж навмистне не доїхали до Лівенського (це велике село на карті), але перед ним був зворот на маленьке село Канави. Ось туди ми й завернули, маючи надію, що вся ця сільскогосподарська техніка (на виїзді з нашого закутка стояв ще один комбайн-обприскувач) двіжуватиме ніччю по основній дорозі і дасть нам спокій в придорожній канаві на дорозі в Канави. В світлі ліхтарика знайшли просвіт у суцульних хащах узбіччя, спустилися під осокор, визнали місце дуже гідним, та почали розкладати намет.
Стійки діставала Оля і божилася, що в кульочку не було маленької сіренької розпорки. Я чітко пам'ятала, що складала її туди, але сперечатися в темряві під дощем сенсу не було, тож швиденько знайшла патичка, прилаштувала (я в татка інженер!) і в 22-55 ми вже гучно реготали зі своєї пригоди, в сухості та теплі на новому місці. Гідно складений норматив.
Спали гарно, інколи зауважуючи, що дощик скінчився і по наметику лопотить вода з листочків осокора під вітром.
6 серпня
Росяним ранком зустріли сонечко, зварили каву, тішилися власною спритністю та описом "ночувати в канаві під Канавами". Назва села, до речі, пов'язана з глибокими ровами Української оборонної лінії. Робота була важка, будували козаки та посполиті з самих бідних верств населення, тож назви були прості, зрозумілі...
Оля дуже переймалася загубленою стійкою, все намагалася "швиденько метнутися та пошукати". Питання вирішилося досить неочікуванно: стоєчка лежала поруч з наметом: витряхнута з кульочка в темноті під дощем сіра паличка просто заховалася від наших очей.
Лівенське зустріло нас двома сарнами: мамою з малям та гніздом сільскогосподарської техніки. Магазинчик привітав кавою та морозивком, ще й купили водички. Подивилися на долину з мостику з труб. Звідси гарно видно штучно виположені тераси. Сфоткали трактор і подалися собі далі. Слідів Лівенської фортеці, котра гарною "зірочкою" намальована на мапс.мі - не побачили. На це, правда і не сподівались...
Верхня дорога покотилась селами, що не входило в задум, тож ми спустилися в долину, до Орілі. Тут є гарно облаштована стоянка байдарочників, але там стояла мащина та сидів рибалка в човні. "Будемо відвертими, констатувала Оля, якби ми вчора таки докрутили сюди (вочевидь вже під дощем та в сутінках) ми б не залишилися тут поруч з машиною та рибалкою!". Тож констатувавши ще раз: "ми круті!"- поїхали собі далі, шукати омріяну мною дорогу по хребту.
Прирічкова долина натякала на залишки фортифікаційних споруд чіткою геометрією ровів, котру спритно ховала рослинність: на дні ровів волога тримається довше, тому зелененьки густі кущі чітко маркували прямі кути та рівні лінії штучного походження. Дорога наверх знайшлася, з висоти було чудово видно і долину і вали. А праворуч, у полі - залишки насипів-редутів в розораному полі.
Захвату не було меж - історично-географічна книга була розкрита на цікавих картинках: дивись та аналізуй. В Шедієвому таки знайшли табличку з картою та лавочкою поруч.
Оскільки берег тут порізаний ярами, його ніколи не орали, тож їхали ми вздовж краю плато вздовж величезного штучного рову. Грандіозна панорама долини з озером-лиманом унизу під небом в очікуванні дощу - величність панорам зашкалювала. Купили в магазинчику продуктів та заїхали на соціофобське містечко для пікнику: тут був столик з лавочками а також ярок з деревами. Оцей ярок - якраз і є залишками рову, на дні якого проросли дерева (оті зелені маркери, які бачили раніше з висоти - прям тут, під ногами). Дерева були дуже доречні, тому що почалася злива з градом. В яру було відносно затишно (головне - не було вітру), тож ми потрошку циділи пиво та варили супчик. Дощ закінчився хвилин за 15-20. Маленькі чорні ковени пролітали долиною на фоні сірої води лиману. Межі долини окреслював дощ. Велично, суворо, красиво.
Роззиралися в пошуках веселки - але її не було. Вже потім, апхілячи далі, побачили райдужний клаптик в лівій долині. З урахуванням опадів перейшли на асфальт - Нехвороща зустріла неприємним вітром з мороссю. Високий холм з залишками валів геть зарослий чагарником. Час стирає все. Оскільки було ще мокро, звертати на ґрунтовку подивитися панораму - не стали. Перед Коновалівкою зустріли зайця: сіренький вискочив на дорогу та уважно слідкував як я обережно грюкаю велом з баулами по розбитій дорозі. Дощ перестав перещіти, вітер трохи попустило, бо ми спускалися в Ряське.
Перед магазином продавчиня старанно прибирала наслідки зливи та вітру - ганок був геть завалений стиглими розбитими грушами. Закупилися водою та поїхали досліджувати ґрунти після дощу. Оглядовий майданчик розчарував брудом але потішив краєвидами.
А трохи вище зустріли дивну білу техніку та кабель в полях. Напруження від баченного знівелювало радість від нормального покриття ґрунтовки. Дивні вирубані коридори в полях кукурудзи та соняшника. Зробили висновок, що ряські аграрії дуже технологічно просунуті, але сфоткати техніку не наважилися, можливо тому, що друга партія білих маших мала в своїх прозорих кабінах водіїв. Помаранчовий кабель тягнувся полями довго, потім перейшов в поле за посадку і ми трусилися пральною дошкою вже без нього. Вже вдома помучила ШІ:
Помаранчевий кабель — це сейсмічна коса з датчиками (геофонами), а білі машини з кабінами — це спеціальні вібраційні джерела (найчастіше марки Nomad), які «простукують» землю для пошуку покладів газу або нафти (а цей регіон Орелі дуже багатий на газ, там поруч Машівські та інші промисли). Коридори в кукурудзі вирубують якраз під геодезичні профілі.
Розорані поля нівелюють лінію, але хвилеподібний рельєф вказує на зрівняні часом редути. Тим часом в нас поставала зовсім інша задача: знайти таємний місточок через Оріль, щоб ночувати вже в Бузівці. Орчик зустрів прирічковими плавнями та дуже чисельним ковеном, котрий малював чудернацькі картини в небі перелітаючи обабіч дороги. Птахів було дуже багато, прям чорні вуалі над дорогою та полем. Заворожуюче видовище.
Чернозем переходив в пісок з наближенням до річки. Березовий лісок прозорий, світлий - прям запрошував захоститися в ньому. Але мостик кликав. Знайшли, майже не плутаючи і я його прям чітко згадала: бо тут був обнос Мурочки, коли йшли Оріллю човником. Отак шматочками складаю в голові карту бассейна Орілі.
Лівобережні піски зустріли значно жорсткіше ніж правобережні, що й не дивно. Оля впала не встигнувши вищібнутися. Від допомоги відмовилася (ну бо спочатку я б зробила традиційну фотку безпорадності))) Місце для ночівлі знайшли обабач дороги, через сосновий ліс на узбіччі соняшникового поля з карликовими рослинами, зарослим густою травою. Панорамне містечко атмосферно обрамлено стіною стунких сосен, яскравих під сідаючим сонцем. Швиденько поставила намет та всілися дивитися акварельну зміну кольорів заходу. Під пиво та приготування вечері. День вийшов різноманітний. Спати було трохи незручно (бо ж в бороздах), але затишно, в спокої та без дощу.
7 вересня
В 5-45 будильник розбудив Олю і вона почала нагнітати, що треба швиденько збиратися та вкручувати. Обіцяний кулебівський чебурек (гастрономічний фінал подорожі) кликав її до себе. Мене ніщо не кликало і я ледь спромоглася зварити нам каву. Вже після кави я почувалася значно краще, спритно зібрала намет зсередини, тому що тент був геть мокрим, а сушити його не було як і особливо не хотілося назбирати на нього пісок.
Гостинна місцинка попрощалася з нами молоденькими маслючками. Дорога після вчорашнього дощу була лагідною, майже без калюж, тож я вирішила їхати ґрунтами, тобто максимально прямим курсом. На перетині каналу добрі місцеві хлопи застерігали нас від багна в полях. "Асфальт заверне та закінчиться, а далі почнеться багнюка", - запевняв мотоцикліст. Мапс.мі казало мені, що є альтернативна ґрунтовка і починається вона там, де завертає асфальт, тож вирішили спробувати. Дорога таки була - трохи заросла, але не критично, ми навіть їхали. Плюсом було те, що прим'ята трава гарно блокувала багно. Мінусом (очевидно ж, правда?) стало те, що прокладена колія закінчилася і довелося вибирати: або назад, або кромкою поля, яка заросла соняшником та амброзією в людський зріст. Здається до градації бездоріжжя до нашої класифікації комісарівського заказника треба додати оці півтора кільметри амброзії з соняшником.
Звісно ж ми вийшли на чудову суху накатану ґрунтовку...
В подальшому від нас ховалися магазини в селах, спустило заднє рижика та я гарненько вгрузла в єдину на всьому шляху калюжу з кільченським багном, зробивши гарний кульбіт в очерет. Ледь віддерла той чернозем з коліс, трансміссії та капців...
Долина Кільчені, як завжди була прекрасною, особливо під контрасним хмарним небом. Вітер - майже попутняковий, тож мали надію, що дощ омине.
На ґрунтах зустріли подекуди початок листопаду ясеню. Це дуже чутливе до холодів дерево, котре скидає листя ще зеленим. Значить осінь вже прийшла.
До чебуреків дісталися вчасно, вдома були ще засвітло. Тож кінцеві 110 проїхали напрочуд швидко. Альбом з фоточками ТУТ
Ось такі три дні, три області, триста кілометрів та два "горобчика-соціофобчика" на велосипедах.
п.м. Сьогодні, через майже 300 років, Українська лінія - унікальна пам'ятка земляної фортифікації, лінійних оборонних комплексів із земляних валів, що збереглися до наших днів. Історичний документ на тілі землі: кожен вал - це жива пам'ять про примусову працю наших предків. Це матеріальне свідчення колоніальної політики Російської імперії щодо України та водночас пам'ятник стійкості козацтва. Оскільки земляні вали та глибокі рови неможливо було ефективно розорати, ці ділянки століттями залишалися недоторканими, тож вали є унікальними резерватами реліктового, незайманого степу. Лінія дозволяє наочно побачити, як створювалися оборонні рубежі минулого, проїхати цікаві кілометри автентичним історичним кордоном і побачити Степ таким, яким він був три сторіччя тому.
Немає коментарів:
Дописати коментар