Трахтемирів

Веломандрівка по місцям мого дитинства (таткова батьківщина) та Трахтемірову

13 вересня, п'ятниця.
У три години ночі з'ясували, що свіжеперевзуте задне кубіка - пусте. Час був, тож заклеїли (відмітивши, що, здається, нема герметика в ньому). У 10, в потязі, Юрчик приніс запашну заварну каву у... ліжко. Тобто на другу полицю плацкарту. Чарівник...
В 11, зістрибнувши з потягу (нам не вистачило перону) виявили, що спущено переднє кубіка. Заклеїли і його...
П'ятниця 13 на свій роздум перекроювала наші плани.

Чарівні доріжки Корсуня, як завжди, захоплювали подих. Було дивно, але в будній день, пообіді, - людей у парку не було зовсім, що тішило. Натомість, у Росі плавали качечки, стояли чаплі, тихенько сипалося жовтаве листячко під свіжим вітерцем.

Підкріпилися кавою з чебуреком, купили трохи смаколиків та подалися до Медвина.

ліричний відступ У Медвині жили мої прабабця Єлізавєта Іванівна і прадід Марко Никонович Ткаченки . Там народилася моя бабуся, і там же пережила з моїм батьком і тіткою окупацію, поки дідусь був на фронті. Власних спогадів про Медвин маю досить мало - коли мені було чотири, або п'ять - звалилася з груші в кропиву, дуже мене з того посипало, тож поклали мене відмокати у ванну з холодною водою. А щоб не сильно нервувалася, батько показував величезного жука-оленя з грізними рогами...

Дорога йшла асфальтом. Машини на ньому не їздили, але ж було спечно.
- Тут можна зрізати через яр!, - дуже переконливо запропонував командор.
- Ти певен, що через нього є дорога?, - з великим сумнівом запитала я.
- Є. Тут намальовано гарну дорогу!, - з ентузіазмом відпарував Юрчик...

неліричний відступ Зважаючи на те, що потяг до Корсуня приїздить пізно, а мені хотілося у перший день відвідати і Медвин, і Богуслав, трек намалювала з тим розрахунком, щоб оминути несподівані хащі, які так люблять зустрічатися на наших шляхах.

Накатаний путівець стрімко збіг у яр. Зів'ялі листочки шаруділи під колесами, густі крони дарували благословенну тінь. На дні яру, деякий час, дорога справно оминала хащі, лише подекуди чіпляючись на нас насінням череди. Але ж, ніщо не буває вічним: зарості кропиви з одного боку і злий чагарник - з іншого, дочекалися нас. Їхати назад (вверх) дуже не хотілося (бо в пам'яті ще був той стрімкий спуск). Тож полізли через зарості кропиви наверх, куди начебто завертала дорога. Гідним було те, що від неймовірної спеки кропива посохла і майже не жалілася. Тут на мене напала лють: бо часу багато, план (і так досить непевний) летить шкербеть, а попереду, замість дороги - зарослий глубокий рівчак, через якого треба тягнути ровера з баулом. Досить голосно висловила все це Юрчикові. Як і очікувалося - ніщо не змінилося. Тож оминули епічний "яр-в-яру" (може саме через нього путівець і було занедбано). І, вже коли крізь густі зарості акації почало просвічувати небо, - виявилося, що вийшли ми на краєчок кукурудзяного лану. Звісно ж без стежок-доріжок ні через нього, ні поруч із ним. Трохи пройшлися кромкою - височенне золотаве сухе бадилля жваво шелестіло на вітру, погойдуючись незібраними качанами. Коли побачили на обрії сосни - пішли полем навпростець. Дуже дивні відчуття - ніколи раніше я не зважала на ширину свого керма. І от зараз, дивлячись на Юрчика, що наче комбайн сунув ланом, я раділа, що ми з жєлтишом трохи вужчі...
В Медвин в'їхали тільки о 17 годині. Спочатку завітали до 600-літнього дуба. Він невисокий, але кремезий - має стовбура 6 метрів завтошки.

Якби міг говорити, то багато б розповів про бурхливу історію містечка. І хоча не застав прадавні часи трипільців, скифів та русичів, але бачив і литовців, і ляхів, більшовиків і німців...

ліричний відступ (зі спогадів тата) Старий німець із місцевими помічниками - поліцаями заходять до хати. У хаті висить портрет діда - війскового медика. - збирайся, Марківна. Поїдеш в Німечинну працювати, - досить грубо звертаються молодики до бабусі. - офіцер? - питає старий німець, протирає окуляри та підходить ближче до портрета. - медицина! ніхт! - видає він своє резюме, роздивишись дідові погони і вся компанія забирається геть.

Гора Тотоха має штучне походження і розташована саме в тих місцях, де було знайдено залишки трипільскіх і скіфських поселень.

Чи дійсно вона має сакаральне значення, чи це тільки данина туристичному ажіотажу - але з гори відкривається чудова панорама хвилястого рельєфу ланів та пасовиськ.

ліричний відступ (зі спогадів бабусі) Коли була я маленькою, пасла корів за селом. Степ завжди барвистий - квітнуть трави, росте пшениця, соняхи, синіють ставки. Дуже хотілося мені ту красу передати. Але ж ні ниток, ні голок не було, нічого. І от знайшла я собі клаптик мішковини, барвисту ниточку і весь день (без голки!!) хрестики робила. Цілих три вийшло. Надвічір прийшла додому і показала мамі. Мати розчулилася: "вишивати будеш, Стєша!" от з тих часів і пораюся з голками та нитками..." Вишивати ми з сестрою так і не навчилися, а от в'язати - спромоглися. І, навіть моя мама, вже коли вийшла на пенсію, - також почала в'язати і тільки їй бабуся згодилася віддати книжки із візерунками та викройками - безцінне багатство у ті часи, коли не було інтернету та гуглі...

З Тотохи їдемо через центр - на вулицю Зосимівка, де стояла хата Ткаченків. Із розповіді тата і тітки знаю, що хата стояла попід горою: і дійсно, вулиця закінчується неслабим апхілом. Тут зустріли чоловіка і розпитавши в нього, а де ми є, віддала слухавку йому, зателефонувавши тітці. Виявилося, що ми дуже точно приїхали: хату переробили на сарай, але місце - те саме. Про грушу, теперешній хазяїн пожалкував: "та смачна була, але коли я купив хату, то було дуже багато ос коло неї, і вони сильно покусали тещю. Тож вона сказала поки не спиляєш грушу тут жити не буду. Ну от і мусив спиляти..."

З кладовищем, де спочивають Ткаченки - не задалося зовсім: півгодини блукала поміж могил на цвинтарі в телефонному режимі з тіткою, але так і не знайшла пам'ятника.

Стрімко сутеніло, тож мусили їхати далі. Перед Розкопанцями вигадали новий план - вочевидь не встигли засвітло до Богуслава, а поночі його проїздити не було сенсу. На ніч стали у посадці, куди вела ледь помітна доріжка - певне місцеві їздять за дровами. Десь за яром чутно було голоси, але тут, майже в лісі, - затишно. Зненацька згадали що сьогодні п'ятниця, 13, повний місяць на небі, та кладовище поруч (півтора-два кілометри). Зграя на шабаші, наперододні 28 річниці подружнього життя. Трохи пафосно, звичайно, але ж з пісні - слів...

14 вересня, субота
Вранішня кава с халвою, швиденько збираємося і вирушаємо до Богуслава. Могилку дідуся з бабусею знаходжу швидко. Тут затишно. Табличку дідуся висвітлює світанкове сонечко. Телефоную татові - технології єднають три покоління Безсалих. Трошки щемно: я розповідаю що бачу, батько - що пам'ятає, а над Богуславом випливає сонечко - розпочинає новий день нескінченного одвічного життєбігу.

Передмістя Богуславу ще сплять. На вулиці Нечуя - Левицького, де жили бабуся з дідусем, - нікого. Пофарбований паркан з цифрою 15 і - червоненька лампочка сигналізації на веранді в густому винограді.

ліричний відступ Сигналізацію зробив батько власноруч - відкривається хвіртка - дзеленчить дзвоник. Чути його, навіть тоді, коли пораєшься за хатою на городі. Отут, за ганком, сиділа я зі спицями і "плутала". Бабуся періодично дивилася на мої вправи і скрушно хитала головою: "Наточка! Це не схоже на лицьову петлю. На виворітну це ще більше не схоже. Спробуй ще, дитинко. Це ж просто!"

Кремеза берізка на вулиці та горіх на подвір'ї. Поки жила бабуся, під горіхом було повно білих лілій, а поміж хатою і парканом завжди рясніли смачні полунички.

Провідали Садову, де була клініка дідуся. Хтось старанно спиляв хащі: тож занедбанний будиночок без дверей та вікон виглядає майже доглянутим. Всередині, зазвичай, - смітник. Ніщо не нагадує колишнє призначення споруди.

Виїджаємо на новий підвісний міст. Дуже дивує Рось - зовсім зміліла річка.

Але вода чиста. На акваторії багато човників рибалок та качечок. Спускаємося по черзі в Яму: гранітні валуни та стрімка течія заворожують.

ліричний відступ Скільки себе пам'ятаю з ляльками загалом не гралася, але цю історію з пранням запам'ятала на все життя. Може то була така собі дитяча травма? Так ось. Пішли ми на Шум і я там поралася з дитячою пральною машиною - в ній були якісь лялькові речі. Щось пішло не так і всі лахи забрав Шум. Навіть і не пам'ятаю що там було (мабуть що й шила я те збіжжя сама), але досі дивлячись на стрімку воду пам'ятаю той дитячий сум і жаль...

Тим часом містечко жвавішає - сьогодні тут день міста. Заплановані бігові змагання, перегони на роверах, культурна програма - на центральній площі потихеньку скупчується люд.
Тож, купивши їжі, їдемо на урочистий сніданок на греблю. Тут дві альтанки під дахом і - жодної людини, а зверху, на ставковій заплаві - рожеве латаття.

Виїджаємо з Богуслава по миронівскій дорозі і кам'яниця (найстаріша будівля) нагадує, що місту майже 1000 літ...

неліричний відступ Богуслав був заснований князем Ярославом Мудрим у 1032 році на честь перемоги над кочовниками і, як стверджують знавці, назва міста немає відношення до бога, а перекладається зі старослов'янської як "слава хоробрим воїнам".

З миронівської дороги звернули на путівець вздовж залізниці.

Розкішні старі дубові рощі скрипіли жолудями, шаруділи листочками під колесами і радували око величністю. Небо було похмурим, йшов свіжий вітерець і, коли ми вибралися в бескраї лани - почав накрапувати дощик.

Закрутили швидше, щоб не зав'язнути у багнюці. Асфальт зустріли радісно. Дощик вщух, але закомизився переклюк жєлтиша: долаючи апхіл невдало переключилася, ланцюг заклинило. Здолавши гірочку, підвисили ровера на дерево і Юрчик полагодив. За той час хмарки зовсім розбіглися і ми милувалися панорамами.

На перехресті доріг Тулинці-Грушів щемний мелодійний дзвін (зовсім як в Хемінгуея "По кому дзвонить дзвін") оригинального пам'ятника віддає данину трагічним подіям Дніпровського десанту 1943 року. Прозорий парашут, на кінці строп якого прив'язані гільзи від патронів протитанкових рушниць, а вгорі купола - дзвін з гільз артилерійських снарядів, встановлено в 2017. Три покоління десантників, вшановані ним.

Панорама Канівського моря виникає раптово - спочатку і не розумієш, що то вже не блакитне небо, а вода на обрії. Трохи відпочили на Ходорівському пляжі. Дивувалися на солідні буї на акваторії. Потім зрозуміли - що бурхливі шторми на мілкому морі краще перечікувати в спокійних бухтах, добре промаркованих.

З Ходорова канонічними грунтовками, асфальтом і трейлами їдемо по Трахтемиріву. Назва, доречі, натякає на те, що тут за давніх часів був брід через Дніпро. "Тракт мирний", тобто.
Ловлю заднім колючку акації. Герметик латає, але колесо стає м'яким. Зупиняюся. Командор десь далеко. Кричу. Голосно кричу. Волаю... О! Їде.
- Качнемо?
- А що було?
- Акація велеченька, але начабто залатав герметик. Не бризкав...
Зняли, дістали, качнули - насос не качає. Вставили, качаємо тримаючи руками. Купу часу згаяли, але ж начебто можна їхати. Фуф... Неприємні відчуття, злі бджоли загуділи в голові: "А завтра ж потяг, завтра ж потяг"...

Трахтемирів - історичні місця, колиска козацтва. Пам'ятник Сагайдачному на тлі сідаючого сонечка. Апхіли і спуски. Знаменитий шлагбаум і бруківка "в дірочку": аби ніякі кралі на високих підборах не заважали полюванню. Дерево - хрест. Мірний шурхіт хвиль унизу. Зелене море. Зелені моря: і берег, і вода одного кольору. Тиша і спокій, хоча внизу, під шлагбаумом - купа машин.

В нас закінчилася вода. Люб'язна тітонька з нелюб'язними собаками на шворках (чогось місце мені здалося неприємним, схожим на табір для біженців): "Воду треба тут купувати. 20 грн півторалітрова пляшка. З джерел пити неможна. Ніяка вона там. Зле було тому, хто пив..." Не те, щоб тітонька була не надто переконливою, але грошей в нас не було, тільки картки. Тож поїхали далі. Чудовий трейл в апхіл, повз хату Скіфа. Може воно й хащі, і безлюддя, і все таке інше, як пишуть про той Трахтемирів, але ми всюди їхали (асфальт, грунт, сінгли), люди і магазини теж траплялися. Немає занедбанності - коли дорога губиться у непролазних хащах (ми ж то добре знаємося на такому). Може, звичайно, ми їхали лайтову версію...

На висоті 222 догоряв захід сонця, рожевими мазками на блактному небі. Стежки були й тут, треба тільки вибрати потрібний напрямок. Вирішили їхати на Рожену криницю - бо ж води не було ні краплі. Воно, звичайно, можна і без води, але ж без ранкової кави буде сумно. Тож потрошку сунули. Давно не їздила поночі з ліхтариком трейли. Прям дуже напружувалася - аж очі вилазили, так хотілося розглядіти той рельеф та покриття попід колесами. Але все йшло чудово, і навіть спущене заднє кубіка полагодили відносно швидко: начебто насосові стало трохи легше. Сходила повна луна, пролітав повз загадковий шепочучий ліс, інколи дорога була розрита кабанами і тоді, в той шепіт падаючого листя, уява вплітала хрюкання...
На галявині поруч із Роженою криницею знайшовся столик, тож ми як королі, відсвяткували ще й ввечері своє 28-ліття. Дуже душевно пішло амаретто із вершками, в котрих за цілий день, по не зовсім гладенький дорозі, збилися крапельки масла. Про всяк випадок, сиру воду з криниці не пили, а зварили собі чаю.
Втомлені і щасливі спали мов немовлята - під шурхіт дубових листочків по намету...

15 вересня, неділя
Встали раненько, бо ті злі бджоли, що вчора прокинулися - так і гули: потяг, потяг... І чого я взагалі зворотні квитки купувала? Якщо вже намітила їхати через болота, то не треба було обмежувати себе в часі. А так, за сніданком вирішили: виберемося з півострова, об'їдем Канів, а там подивимося яким шляхом їхати в Смілу. Бджоли, мабуть, якось дивно матеріалізувалися, бо покусали командора, коли він пішов до вітру. Великі червоні плями на місці укусів дуже мене вразили, але присипати їх червоним перцем, як свою зчесану у перший день руку, я не наважилася...

На озеро Бучак з нашої галявини вела дорога (вверх) і стежка (вниз). Звичайно ми вибрали стежку. І вже за десять хвилин переносили ровери на собі через яр. Що радувало - не по азімуту, через хащі, як завжди, а по цивилізованій стежці. Галявинки над Дніпром - сподобалися. А біля озера - не дуже. А ось сінгли - доріжки були гарні. Стрімка бетонка виявилася несподіванною, хоча зважуючи на те, що Канівську ГАЕЄ періодично збираються добудовувати, дороги треба підтримувати в робочому стані.

неліричний відступ Щодо доцільності побудови Каніської ГАЕС єдиної думки немає. Екологи кажуть, що шкоди буде більше, економісти - що спорудження не окупиться протягом 50 років. Енергетики - що в усьому світі 99% накопичувальної енергії приходиться на ГАЕС. Принцип роботи дуже простий - надлишок енергії системи (вночі) підіймає воду з нижньої водойми в верхню, щоб коли на систему йде пікове навантаження, підвести воду на гідроагрегати, які вімкнуто в турбінному режимі. Таким чином, вода знову накопичується в нижній водоймі, а вироблена електроенергія віддається в мережу.

Снідали в сільмазі Бобриці - на диво, в магазині працював термінал.

Об'їздна Каніва була трохи ніяка - ну це, мабуть, і добре - машин майже не було. На жаль, не було і заправок з шиномонтажем: заднє кубіка стало м'яким, але качати його нашим насосом Юрчик не хотів, аби не спустити зовсім. У Межиричах вирішили, що треба їхати асфальтом, бо якщо вліземо в пісок, або будемо лагодитися - то запізнимося на потяг. Дорога до Городища була чудовою.

Спочатку - така собі пухка гравійка - камінчики фонтанчиками розліталися з-під коліс. Потім прийшов час сурової бруківки. Вона не розліталася з-під коліс, і це було чудово. Навколишні пейзажі - радували очі, коли вони (очі) могли на них сфокусуватися, відстроюючись від вібрації. Жєлтиш не хотів перемикатися на одиничку, тож я хекала всі апхіли на двійці. Даунхіл взагалі був бомбезним вібромассажем. Тепер я точно знаю, що целюліту в мене вже немає...

Трасою із Городища до Сміли - було вже недалеко, Юрчик хотів їсти, але мені не глянувся місцевий сільмаг і ми покрутили далі, тож деякий час, їхали трохи нервово. Потім чоловік був нагодованний і до станції доїхали в доброму гуморі. На затишній лавці перону дуже приємно допилося амаретто з вершками.
Їхали назад ми в тому самому поїзді, і в тому ж самому вагоні, з тими ж самими провідниками, які дуже люб'язно, з непідробним інтересом розпитували нас про подорож.

До побачення, Трахтемирів. Твої краєвиди і трейли - чудові, тож ми неодмінно приїдемо ще...