Ранок, коли командор у відрядженні, ніколи не буває добрим: раптово розумієш, що кава сама себе не зварить і до ліжечка сама себе не принесе. Тож мусиш вилазити з тепленького і поратися біля неї сама. Чаклунство не хитре, більшість операцій робиться натиском кнопок, тож беру смарт і починаю "зарядку для очей". Перше ж віконечко каже, що на вулиці - файний туман. На всяк випадок визираю в реальність: так і є. "Тре йти пішки і по Набережній", - виникає чудовий план. "Заодно перевірю чи вже зарили трубу. Бо скільки ж можна чітерськи бігати ранком на трамвайчик?"
Поки плани візуалізувалися, очі встигли вихопити дощ надвечір і відносну теплість.
Тож вирішила що можна йти в кедах і спідниці.
Трубу зарили. Але на тому благоустрій і закінчився. Тож 1,8 км до Набережної я сміливо розсікала по багнюці різної консистенції. На диво - не забрьохалася, як свиня.
Мінливий туман плив над річкою, ховаючи протилежний берег в химерних тінях. Вже згодом я подумала, що то, мабуть, була просто темніша вода на фарватері: бо абриси берега здавалися надто близькими. Смарт працював на всі сто - розмовляла з мамою, писала командорові і робила фотки. Річкою дуже повільно тягнув величезну баржу маленький буксирчик. Чомусь тягнув, а не штовхав. Дивуючись цим фактом, згадала Вітю. От було б здорово якби це був він. Бігти на роботу поруч, але різними шляхами - неабиякий профіт. Але подзвонити зразу не змогла: смарт, можливо, і додав би до своєї роботи ще один дзвінок, аби ж зненацька не вимкнувся. Тож мама, командор і фотки залишилися поза зоною досяжності, а я раптово побачила біля себе собакена. Мабуть, тому що я була у довгій і вузькій спідниці, та ще і чорно- білих охайно-гламурних кедах, собакен не розпізнав в мені велосипедиста і мирно трусив поруч. Згадавши, що в рюці є обід, спробувала віддати собаці котлетку. Але руки замерзли і баночка ніяк не бажала відкриватися. Отак і йшли. Зустріли Ворону. Бігла. Поспішала: горів план тренування. Собакен трохи напружився, тож сказала йому не займати Ворону. Дивно, але послухався. Коли ж я зупинилася на світлофорі біля паперті, собакен зробив два кола навколо і мало не казав:" та чого туди тобі йти?? Йдемо гуляти!!". А може просто їсти просив - хтозна?
Тож залишила його на Набережній, а сама пішла працювати...
Надвечір пішов добрячий дощ." Поїду маршруткою!" - вирішила я. Але людей в ній було так багато, і вони так щільно притискалися один до одного, що я навіть і не спробувала туди залізти. Трохи незручно було у спідниці та кедах - але ж ми не шукаємо легких шляхів. Лижна куртка с капюшоном робила затишно верхній частині тіла, в вухах грав Єйнауді, асфальт був чистенький і по ньому весело бігли жваві струмочки. Ідилію порушило повідомлення від командора, що він не має де ночувати у Києві, бо не взяв ключі від хати. Тож мусила доставати смарт із-за пазухи на дощ і вмовляти його з'єднати мене з київською тіткою, аби прихистила чоловіка. Смартові не подобався дощ і він вирубав звук. Я дуже дивно виглядала зі сторони - стоячи під рясним дощем і голосно волаючи в неслухняну слухавку у пів на дев'яту вечора в темному провулку...
Як не дивно - нічого не зламала (як завше, коли командор відїзжають у відрадження побутова техніка починає капризувати) і навіть смарт після просушки і годування - справно працював. Кеди витримали і вранішню багнюку, і вечірний дощ, що неабияк мене втішало.
Трохи протікав дах (не той, про який ви подумали, а справжній) - коли останній раз майстер ладнав інтернет-антенну, мабуть тріснув шифер. Але то була маленька локальна неприємність - ми все одно затіялися з ремонтом, тож все йде згідно планам...
Немає коментарів:
Дописати коментар