Три_по_сто

Триденна веломандрівка дівчачою командою. 340 км весняного задоволення.

Нарешті - травень.
Тепленько, яскраво і довгі вихідні.
Є ровер - можна мандрувати.
Намет, спальник, килимок, трохи харчів - гайда!
Дівчача команда та амбіційний план #три_по_сто...

1 травня, п'ятниця
Стартували раненько. Відтінки жовтого не давали нам набрати гарної швидкості. Спочатку жарновець (ракитник, рос.), потім - жовтозілля (крестовник, рос). Блакитне небо, гаряче сонечко, яскраві кульбабки. Жага грунтів (дірчастий асфальт дисонував зі святковим настроєм) - по колу, бо "ми ж дівчинки, та ще й з баулами"...

Гарні апхіли, спокій магістральних каналів, краєвиди в серпанку - відлуння вітру, що бавиться в ланах с орачами.

П'янкий аромат рапсу. Жовтогарячий, смарагдовий, блакитний. Білі, пухнасті хмаринки, пил м'якеньких путівців. Між небом та землею - мереживо тополь, берізок та осик. Травень дихає радістю і теплом, їмо в затишній тіні: щоб і сонечко не дуже пекло, і вітер не сильно дошкуляв. Втім, вітер був попутний...

Трошки проїхалися вздовж незбудованої залізної дороги, однак ковили, якось і не зустріли, хоча їй вже час. Вийшли на асфальт над Чаплинкою і... потерпали від спраги - запас води скінчився.

У магазинчику (при плануванні маршруту, питання: "де брати воду?" дуже бентежило мене, з огляду на карантинні впровадження та обмеження) добра хазяйка не тільки налила нам води в нашу тару, а й люб'язно поділилася п'ятилітровим бутлем. Десь літрів 13-14 води мали на трьох. Файно ж! З тієї радості випили кави зі свіженькими тістечками - безе, та й поїхали далі у лани. Зворот був перетнутий шлагбаумом (відкритим) і туди ж завертав крутий джип з фермерами. Нам також було потрібно туди, аби порозглядати працюючий фрегат. По перше, там де є зрошення - вже повилазила кукурудза. По друге - на кінцях "крил" велетенського агрегату, там, де тиск слабне, струмінь води створює парасольки на тлі рівненької геометрії охайних грядок...
Ось і канал.

Перетинаємо і йдемо далі - до Орілі. На заплавних луках подекуди ще збереглися ставки, але води дуже мало і жовтий колір очерету домінує над зеленим...

Несподівано виникла турбаза (на мапі я її не бачила) з незмінною табличкою, що стороннім вхід заборонено. Незважаючи на те, швиденько проїхали крізь неї. Оріль дихала передвечірнім спокоєм і чарівними конваліями: "конвалії, конвалії, тепленького травня вітання..." - виспівувала я собі, вмовляючи смарт зняти файне макро...
Обладнана туристична стоянка виявилися вільною. Щастю не було меж - пляж, гойдалка, стіл під дахом. Аж не вірилося в таке везіння. Відкрили купальний сезон, встановили намета, спритно прикули коней між двома стовпчиками.

Гойдалися та лузгали насіння. Блаженне почуття спокою. Абсолютне споріднення з чарівним заходом сонця над річкою. Спів пташок та подихи вітру. Поки настоювалася каша пройшлася дорогою - на мапі її немає (зі стоянки планувала вибиратися так, як заїжджали). Зустріла на ній рястку Буше. Вирішила, що це дуже добрий знак і виїжджати будемо по цій дорозі...

Вночі ліс жив своїм життям - їжаки тупотіли під наметом та гучно ламали гілки у лісі. Дивно, але від того ґвалту потерпала тільки сестричка, котра лежала всередині між нами. Вона пропонувала подивитися хто там бігає. Але, оскільки очі в усіх були зняті, ніхто не став тим перейматися. Тож закуталися в спальники і лягли відпочивати у теплі та затишку...
2 травня, субота

Чаруючий ранок. Симфонія пробудження. Невпинність змін. Невідчутні нюанси, котрі змінюють колір реальності - непомітно та невблаганно. Майже оксюморон...
Жека малювала, я поралася біля кави, залипаючи на картинках, Оксана - дрімала, інколи висовуючи носик з намета, щоб захоплено відмічати фантастичні барви, та водночас скаржитися на шалених жайворонків. Швиденько зібралися і тепло попрощалися з гостинною стоянкою. Лісова дорога плутала в такт берегам Орілі, інколи ховаючи їх в непролазних хащах. Трохи побоювалася, що вона от-от зникне, але ж ні: добре укатані колії бадьоро бігли через ліс.

Вибралися на заплаву - оперативний простір заливало сонечко з безхмарного неба. Тут же відмітили, що не дивлячись на ранок - вже спекотно і ще раз побажали здоров'я добрій тітоньці, яка втарила вчора водою.

Гідною дорогою по заплаві на межі з лісом вибралися на міст через канал, і через сосновий лісок з чарівним піском та густим настояним ароматом спустилися на грунтовку вздовж каналу. Два роки тому катали по лівому берегу. Дорога ж цього боку має більш лояльне покриття.

Тільки віддзеркалення зупиняють політ: високий берег прикриває від вітру. Штиль. Перетікання колірів - синій - зелений - синій. Білі березки та сріблясті тополі. Кумкання жабок на ставках за насипом. Травень підтюпцем чимчикував каналом і ми летіли разом з ним.

Ставало дедалі тепліше. Сестра активно нагадувала про купання, але я розмріялася, річка Заплавка виникла раптово, і ми повернули від каналу вздовж неї. Розвідали мальовничі меандри річки, виїхали до броду і... вирішили об'їхати.

Купалися на маленькому порозі при дорозі, на камінцях. Кілька автівок, здається, проїхали, але ми на те не зважали. Дуло дуже спечно, ми ще в цьому році не звикли до такої температури, тож мусили трохи охолоджувати організми, аби крутити...
Крім тепла дошкуляли інсекти, тож дуже раділи вітру. Обідали на березі Орілі: столик на пагорбі ніжно тріпав вітерець, по воді йшли хвильки, запас води добігав кінця.

Але оскільки після обіду в нас, як завше, був запланований асфальт для поліпшення травлення, ми не дуже потерпали від того - двох літрів на трьох повинно було вистачити до якогось магазину. Але асфальт виявився геть чисто безлюдним, безмашинним та безмагазинним. Тож на заправці (мали перетнути трасу Н31) із великим задоволенням крім кави купили ще 5 літрів води. Більше брати не хотіли, бо сосновий ліс стояв стіною, а значить сурові піски чекали на нас...
Пригоди почалися якось дуже несподівано: вгледівши закритий шлагбаум на потрібному нам звороті я проїхала трохи далі. Зраділа що тут - відкрито. Засмутилася, що дорога йде не туди, куди потрібно. Знов відчула піднесення, на звороті на просіку, яка відходила в правильному напрямку та ще й майже накатана.

І, нарешті, розізлилася, коли просіка завела в хащі. Навігатор божився, що я стою на дорозі, та мабуть окуляри мої дуже припали пилом і дорогу не бачили. Вочевидь, ситуація звалювалася в безвихідь. Залишивши дівчат біля завалу, поломилася навпростець в пошуках якогось гідного порталу. На диво, знайшлися обидві дороги: і та, по який в мене було намальовано тречку і та, котра виводила на неї з просіки. Хвилин за двадцять, ми вже потихеньку крутили пісками, по ходу роздумуючи як же його далі їхати, з огляду на те що сухо і тому - дуже повільно. Але дорогу попустило і вона чудово бігла по межі ланів та лісу. Пісочку було небагато, сосни пахли чудово і, навіть, давали трохи тіні. Життя, вочевидь, налагоджувалося...

Непомітно виїхали на берег Ворскли. Підвісний місток в Перегонівці, похапцем фотографуємо - бо ж треба встигнути на захід сонця на Зміїній горі. Набрали води в добрих людей (п'ять літрів на трьох, що купили за заправці, пішли як в суху землю за час сосново-пісочних пригод).

Лани, бруківка в холмах (таке чудернацьке відлуння Хобітанії), заїзд на пагорб (ще одну забаганку реалізувала, ура).

Але ж апхіли - злі, біжать серпантином... Тішило, що набираємо висоту не нудним асфальтом.

Розчарування, коли побачили перед заїздом на Зміїні лани спуск та підйом. І - шалений зустрічний вітер. Здавалося він не хоче аби ми дісталися гори. Потрошку докрутили. На перший оглядовий майданчик навіть не стали завертати - вочевидь там купа народу. Поїхали відразу на заплановане місце. Стояли три намети, але, як з'ясувалося згодом, людям було тут дуже вітряно і вони збиралися переїжджати.
До цієї радості додалися несподівані зустрічі: цьогорічний першотравень тільки лінивий не зустрічав на Горі... А, тим часом, сонечко бігло за схил, освітлюючи Ворскляні плавні чарівним помаранчево-рожевим. Нарешті ми залишилися на пагорбі самі.

Сходили вниз, помилися. Піднялися наверх - зігрілися.
Вечеряли коктейлем та насінням, підбиваючи підсумок емоційному дню - маятнику. По всьому виходило - дуже-дуже гарно. Кожна з нас здобула щось своє, інакше від інших, за цю красиву, різну і трошки складну другу сотню кілометрів подорожі. Єдиною була радість від мандрівки, і ще - захват від бачених тваринок: лиси, зайці, олені, їжаки та безліч пташок...
Запили вечерю чаєм та пішли спати.
3 травня, неділя.

Встати вдосвіта для того, щоб відчути енергетику світанку. Легенькі подихи вітру наче здувають з тла неба темні кольори. Чарівний пензель стирає пил ночі. Спочатку повільно, спроквола і далі - швидше і швидше. З завмираючим серцем вбирати зміну кольорів на сході і з полегшенням зустрічати краєчок рожевого диску - сонце встає, життя триває. Насичений аромат кави змішується з ледь чутним запахом полину та шавлії. Рожевий нетиповий коров'як гордо майорить посеред схилу. Малесенькі нюанси складаються в гідний пазл гарного ранкового настрою.

Виїжджаємо з гори - сінглом. Людей на центральному оглядовому майданчику - багато, навіть мілкі діти є. Як же добре, що вони всі скупчилися тут...
До побачення Ворскла! Дякуємо тобі за красу і гостинність, Зміїна гора. Побачимося!

У Дашковці відвідали крамничку - вода та кава, незмінні витратні матеріали групи.
Ревущине об'їхали не очеретяними коридорами, а білими дорогами в ромашках.

Трохи напружено чекала Катеринівку. Як там я писала про ті мости? Непевні?! Так воно і є. Зачинена хвіртка на першому, та дуже дратівливий охоронець який слухати не хотів наші благання. Тож поїхали на другий. Тут було тихо та порожньо. Перелізли. Пройшлися. Нікого. Що ж -зняли баули, передали по одному їх та ровери через бік, над водою. Перелізли самі, виїхали. На всю операцію - 15 хвилин. Дуже собою пишалися. Як тільки вийшли на дорогу, почало гриміти: складалося враження, що Швирські сестри не дуже нам раді. Погода балансувала на грані дощу, звисті доріжки бігли через ліс. Пісочок...

Обідали в Шульговці на роздоріжжі, під деревом. Вирішили втопити додомцю через Петріківку, асфальтом. "Ми ніколи так не їздимо, а кажуть там немає машин і рівненько..." Ну таке...

Машин таки не було, але відловили купу зустрічного вітру. Він видував дощ (бо накидки ми з сестрою не взяли) і розфарбував небо.
"я раскрашивал небо как мог
оно было белым как белый день
я лил столько краски на небеса
но не мог понять откуда там тень..."
Тільки вже перед містом, на звороті на Озерище, трошки попустило. Сестра здивовано перепитувала а де ми, взагалі є?
Гарна вийшла подорож. Давно не мандрували. Хочеться ще...
ФОТКИ