пригоди в СЛ

Веломандрівка у Самарській ліс на вихідні. "Ковалії, конвалії - тепленького травня вітання!")))

Вночі йшов дощ.
В вікно дихала свіжість і дзвінка джига крапель по даху співала пісню:
"асфальт, асфальт...".
На ранок дощ ущух, було дуже волого, сестричка не захотіла їхати на точку старту сама і їхала до нас.
Командор працював, а я, щоб не нудитися в очікуванні покатона, пекла пиріжки з капустою. Два дні ж чимсь треба годувати сім'ю, аби крутили...
Тож сестра їхала, пиріжки та маковий рулет пеклися, командор малював, по хаті були розкладені баули, спальники, килимки... Газу в балоні не залишилося, бензину в пальнику теж була крапля, але ж ми збиралися в ліс, тож вирішили - якщо не стане на ранкову каву, зробимо на відкритому вогні...
Виїхали десь біля дванадцятої. Асфальт жеж. Скільки там до того лісу їхати?
Тепленько, легкий вітерець (зустрічний, 9м/с) підсушив асфальт. Гарні маки на узбіччі, немов метелики під вітром. Пастораль, одним словом.

"І чого це ми, як лохи, їдемо асфальтом, коли грунти сухі?", - запитали ми з командором один одного, дивлячись на гарненький путівець через лани.
І... далі поїхали грунтами, звісно ж.

Але був малесенький нюанс: щоб доїхати до лісу асфальтом тречка непотрібна. Та й у самому лісі (згідно з планом) - не дуже. Тож навігацією ніхто не переймався. Але ж є така річка Підпільна. І є на ній приватні ставки...
Дорога йшла прямо. На перехресті я спитала в командора, а чи не слід нам завернути (направо до речі, не наліво). Командор дуже впевнено сказав - ні. Дорога жваво бігла захаращеним жовтозіллям ланом. Бур'ян, але як красиво! Особливо ось ці білі кульки - сім'янки посеред жовтогарячих суцвіть.

Чим далі вздовж жовтозілляного лану ми просувалися, тим більш непевною ставала дорога. Нарешті, зробивши коло, вона побігла собі назад. А ми (очікувано) вперлися в паркан. Охайно-мереживний. Неперелазний. З охороною, еге ж.
- Нам потрібно на ту дорогу між ставків. По красивій дамбі! - запевняв мене командор.
- Та вже років п'ять туди ніхто з простих смертних не їздить - скрушно відповідала я.
- Я не знав...
- Так поїхали навпростець полем! Он там на обрії бігають машинки, значить є дорога!, - по конструктивному вирішила нашу суперечку сестра.

І ми обачливо, краєчком пшеничного лану посунули в бік траси. Оранкою їхати не стали - зробили петельку через МТС(на диво, там не було жодного собаки) і з півгодинки насолоджувалися асфальтом. На трасі вітер був зовсім не такий лагідний, як у полі.

Тому зробивши фоточку підступної Підпільної та епічних хмарок, перебралися на путівець вздовж залізної дороги. Трохи неприємне гравійне покриття компенсувалося маками на узбіччі.

Проїхати повз магазин в Новотроїцькому не змогла навіть я: час вже добігав до вечері, а ми ще толком і не снідали, тільки каву зранку попили. Тож сиділи прямо під магазином, відновлювали електроліти та милувалися гарненькими піонами...
Ще трошки наш політ стримав їжак: він копирсався прямо посеред дороги. Після фотосесії перекотила його на узбіччя - аби не розчавили малого. Вже потім, наступного дня, зустрічаючи покопанні ямки, ми здогадалися - що то їжаки копають собі на вечерю хробаків (величеньких, жирненьких личинок хруща).

І ось нарешті - пісочок, сосни, конвалії. Гарне світло, п'янкий аромат. Спроби зафіксувати мить. Фотографічний екстаз нівелюється неслухняною технікою, котра ніяк не бажає зберігати реальність у потрібному контексті. Тож лишаємо її в спокої і просто насолоджуємося: ліс пронизаний сонцем.

Тіні поступово стирають ніжно-жовтий світ знизу й догори. Барви згасають. Залишається тільки аромат конвалій та співи пташок. Нарешті гаснуть і вони - на ліс м'яко спадає ніч. Ховаймося в намет, пірнаємо у спальники. Чудовий день, казковий вечір, спокійна ніч.
Схід сонця в лісі має свою спеціфіку. Звісно побачити диск на обрії неможливо. Але ж верхів'я сосен бачать далі, ніж ми. Зміна кольору під ароматну каву, не виходячи зі спальника - лише погляд вгору.

Швиденько збираймося і рушаємо. Сніданок, за звичаєм, перенесли...
Ліс повнився тьохканням соловейок, ароматом хвої, та сонячним промінням. Квітучі сосенки аж сяяли в ранковому світлі. Пісочок добре їхався, настрій був гарним.

Болота теж квітли білим плавушником. Майже акробатичні етюди виконували, аби сфотати ту милоту, але тендітна рослинка вперто не хотіла лягати в кадр: ноги стояли на трухлявій і слизький деревині в тряському болоті, одна рука трималася за гриб-трутовик, інша зі смартом ловила фокус. Спритності не вистачало...

Тож компенсували технічними лісовими доріжками. Вони були вогкими, на межі комфорту: на покру багнючка налипла, але вібрейки не блокувало. Прозорі дубові гаї, звисті береги Самари. Сніданок на закруті був цілком заслуженим. Сонечко ще не припікало, а лагідно гріло. Залишки пиріжків, приправленні плавленим сиром, запили чаєм.

З Василівки дуже пильнуємо дорогу - щоб не пропустити зворот на відьомский шлях. Завертаємо, кидаємо ровери та йдемо на пеньок. Пиріжків вже немає, ну хоч пофоткатися…

Відьомский шлях був майже сухим і ми, нарешті, проїхали його без помилок, прямо до липового повороту.

Далі теж було непогано - тільки один бродик. На вигляд було твердо, але глибоко, тож я вирішила роззутися і йти пішки. Мала рацію - бо командор добре розігнався, з'їхав с центральної колії і замочив не тільки капці а й штани...

Хвощовий проспект здивував. Темно-зелений суцільний килим так контрастував зі світло-смарагдовим, що залишився в пам'яті з ранньої весни, що я навіть у мапу глянула - чи бува я правильно розумію де ми є.

Також дивували фіолетові волошки. Не кольором, ні. А тому, що квітки лежали на землі. Спочатку вирішила, що то хтось зірвав та кинув. Але ж ні - щось сталося зі стеблами. Так і не зрозуміла причину їхніх немощів.

Виїзд з околиць Княгині виявився доволі роз'їждженим та вогким, тож вирішили Кабанячі болота об'їжджати пісочком.

В'їзд на дорогу до Дубової алеї взагалі завалений. Сингл ледь читається в щільний зелені. Загалом, весняні вітри багато наламали дров у лісі...

Дуби - чаклуни пильнують вихід (вхід) з лісу. Ну що ж, до побачення Самарський. Зустрінемося восени - коли комарі, весняне буйство і літня спека підуть на спад...

У Гвардійському пообідали - накрутила ролів з сиром та зеленню, зварили супчик. Сім'я гідно розложилася не відходячи далеко від столу. І тільки я ходила біля них колами і нила про те, що у 19 почнеться дощ...

З Вільного їхали грунтами (мене тішить ця дорога, бо, останнім часом, дуже дратує стара Харківка)і нарешті мали час та натхнення дослідити стару копанку на півдорозі. Той холм стирчить поміж ланів з рельєфом, але якось все було не на часі на нього заїхати. Чаша вся заросла травою та акаціями, але на бортах ще залишилися плити. Схили всі вкриті мишачим горошком. Навколо, у густій траві, поміж акацій ,біжить купинами стежка. Інколи на ній зустрічаються вертикальні труби...

Дощити почало вже як ми вибралися на асфальт в Кулебівці. Перед Підгороднім (сестра дуже потерпала про машини на Слобожанському в дощ) підкрипилися кавою під дахом заправки. Доїхали по світлому, але трохи мокрі. Ну хоч ровери від піску та пилу помилися...
Конвалії, васильки, герань, соловейки, могутні сосни, кремезі дуби, ледь вкриті листям, жвава Самара, замріяні болота - вечір, ніч і день у лісі, реалізовані забаганки - ідеальний відпочинок, ЯСКРАВІ ВИХІДНІ.
А вночі йшов дощ.
В вікно дихала свіжість і дзвінка джига крапель по даху співала пісню...