дует на струнах дощу та вітру

Коли дуже кортить покататися на ровері, але погода трохи непридатна...

Планування - наша сильна сторона, як відомо. Іноді, звичайно, плани літять шкереберть, бо ти ними розсмішив бога.
Про недільний дощ було відомо заздалегідь. Але ж - графік, в нас є графік... Тому, аби знівелювати зовсім поганий проноз погоди, вирішили виїхати раненько: якщо дощ не періщить всю ніч, на світанку, хоч ненадовго, але вигляне сонечко. Очікування виправдалися: не дивлячись на зовсім не весняний холод, о сьомій було і блакитне небо, і сонечко. Стрункі сосни, жовті килими чистотілу та суріпиці, все ще яскрава зелень під сплячими акаціями. В країні ОЗ співали пташки і ледь відчутний аромат сосен та черемхи створював ранкову весняну магію пробудження. Їхали неквапно, не зупинаючись.
Вже за шлагбаумом хотіли попити гарячого чаю. Але приїхала зелена автівка, і бородатий чолов'яга сурово сказав нам, що далі їхати не можна. Ми не перечили, і, від гріха подалі, поїхали пити чай подалі від пильних очей лісівників...
Набігли хмарки, спохмурніло, і ми трошки оминули лютих пісків, аби не набрати в покри підступних кавунців(якорців), котрі дуже щільними жовтенькими рядами вкривали узбіччя і міжряддя доріг...
Виграного часу якраз вистачило, щоб вполювати рожеві шишечки сосен(вітер не давав шансів смарту сфокусуватися) і доїхати до притулку, коли дощ став дуже рясним.
Під мостом у Курилівці було брудно, але не капало, тож під тепленький чай та смаколики почали перекраювати план, бо лило якось знатно, а не 0,5 мм як обіцяли...
Зазирнули у прогноз, побачили віконечко, зраділи. Тож надумали два плани - проїдемо трохи асфальтом, і, якщо вгамується - вертаймося вздовж Орілі. Якщо ж ні - то поїдемо асфальтом на Чумаки - там машин менше, ніж на трасі.
План А виявися гідним.
Як же гарно пахне весняний степ після дощу! А крапельки на пухнастому свіжому листячку тополь? А блакитні калюжки вимитої вероніки? Мережеві узори крон осик, що тільки-но розпустились? Брижки на Орілі, що їх гнав невгамовний південний вітер? М'яке світло підкреслювало деталі.
В лісі гарно пахло соснами і черемхою. Кущі, всипані білими, в крапельках дощу, китичками! Розмріялась, відволіклась від навігації і... якось ми багацько поблукали в тому Партизанському лісі, котрий їздили навіть вночі із зав'язаними очима. Закінчили квест проїздом смітника, чого не робили вже років із п'ять.
Жека недовірливо спитала:
- ти не накаталася і не хочеш додому?
- вже хочу, - відповіла я, бо на той час мала мокрі ноги(хоча в сумці були бахіли, але їх шкода було надівати в пісок) і 80 проїханих кілометрів.
Тож, оскільки дощик знову почав капати, вдягли накидки і вирішили виїжджати так, як знаємо.
Трохи проїхалася по фрузенському лісопарку. Ні людей, ні поліції. Майже розвідала гідний об'їзд бетонки зверху (бо попід берегом їду "туди"). Як вийшла на асфальт, надивилася великі калюжі і трохи в них помила жєлтиша - бо знов заходило на дощ і заїжджати на мийку не хотілося.
Ранком понеділка немитий ровер сумно скрипів незмазаним цепом (109 кілометрів під дощем та в пісках) по дорозі на роботу: "ти ж дівчинка! ти повинна бути охайною...")))
ФОТКИ