СЛ_північ

Велорозвідка нових стежок-доріжок на північ від Самарського лісу.

Хотіли виїхати з наметом, щоб подалі...
Але не склалося.
Тож поїхали з Женєю досліджувати terra nova.
В нашому варіанті - яр, що тягнеться
від Новостепанівки до Самари...

Тречка (з точками і фотками)
Ранком понеділка на мотокросовій трасі - порожньо. Насолодилися сінглами в смарагдових берегах. Колір був таким насиченим і заворожуючим, що інколи відволікав від технічної сторони стежини.

На жаль, чи то ерозія, чи злі люди - вигризли частину схилу, тож мусили спуститися на грунтовку.
Трохи фрирайднули через залізну дорогу - щоб не губити висоту. Добре, коли знаєш і мапу, і місцевість.

Нарешті дослідили, що за біла купа очерету серед поля. З'ясувалося, що то наш улюбленець - ваточник сирійський. Бачили яроутворення. Ерозія велика рушійна сила природи.

Проїхалися долиною, вилізли на борт яру, бо дорога загубилася в зеленому килимі...
Трошки подуркували на майже сухому ставку. Тоненький місточок - як пасок на талії.

Фактурний такир. Квітучі рельєфні береги. Зустрічний холодний вітер.

Дуже спритно оминули Вільне і вийшли на танкову дорогу. Зустрічний вітер. Царство омели. Розкішні берези. Ледь-ледь розпущені клени та каштани. Тендітні і ніжні. Стійко гартуються вітром.

Пильно придивляюсь до доріг - і ті, що приходять зліва, і ті, що падають вправо. Олтрейз каже про круті схили праворуч - хочеться ж зазирнути...

Звертаємо. На мапі дороги немає, але візуально вона йде у потрібному напрямку. Розкішний вид долини - купи відцвітаючих горицвітів, ледь одягнуті зеленим мереживом дерева, на обрії - ставок, пал та круті глиняні схили.

Тішимося наперед, немов діти. Дорога розгалужується. Назад, на танкову, якось не хочеться - стрічний вітер трохи стомив. Тож звертаємо униз і... так: дорога закінчується смарагдовим ланом. Вертаймося, ідемо розгалуженням. Той же вигляд, тільки через 400 метрів. "Це знак!", - здогадуємося ми і... їдемо міжряддям зеленого лану.
- Ти виглядаєш так контрастно, але я не сфоткаю у русі!, - журиться Жєня.
- Та фіг з ним, - викручуючи по пухкому, аби не давити зелень, відхекую я...
Спуск був крутим, але навіть з дорогою.

Тож поїхали дивитися перший ставок. Ліс на правому (орографічно) борту яру - терасований, штучно насаджений, але знизу, по краєчку, йде дорога (на мапі її немає).

Тож, якщо заїжджати зверху, то в Новостепанівку їхати немає потреби. Соціофоб у мені додав цей факт до надбань розвідки...
Води в ставку не було - тільки по сухому очерету здогадувалися про розмір акваторії у пагорбах. Пагорби - чудернацькі, схожі на цирки, якісь нетипові для нашого ока...

Дорога по краю палу була, але їхати нею було важко. Спалене очеретяне море сумно шелестіло вітром. Інколи підіймався з нього одинокий птах.

Круті схили з осиками. Драконова лапа піску. Ландшафт не переставав дивувати. Погляд назад і вверх: "Дивись! ми звідти приїхали!".

За палом - ставок. Вітер жене хвилю і, майже як на морі, б'є хвиля в високий берег дамби.

Після ставка дорогу попустило - їхати стало комфортніше.
Живі болота. Різнокольорові. З дивними купами землі.

Зі скошеним очеретом, осередками дерев з веселим пташиним співом в них. Відцвітаючий терен на схилах широкої долини. Коли проглядає крізь хмари сонечко - стає комфортно. А може то попутний вітер гріє душу...

Падаємо в затишні обійми Самарського. Нарешті - сонечко, водичка, пастораль. Ніжимося на березі. Але ж підступний вітер і тут вліз: здається Самара тече в іншу сторону... Сінгли, доріжки під берегом.

Білі килими мокриці.

Дисонанс - постріли. До того, як ми побачили трьох мисливців - були певні, що то стріляють на полігоні. Люди з рушницями у лісових хащах - небажане видовище. Втім, люди без рушниць - не набагато краще.
Вертоліт через яр і в лояльний апхіл. Дуже пишаємося собою - викрутили весь, не злізаючи з седел. Знову обїзжаємо Вільне, тепер вже нижньою дорогою.

Біля річки дороги не знайшли (дивно) і вправно їхали сінглом в ста метрах. Трошки медитації на лавочці - і далі, далі, в Хащові ліси, вздовж яскравих рапсових полів з феєричним різнобарвним небом. Вітер. Знову вітер...
Рясту майже не залишилося. Ліс втратив солодкий весняний аромат, але в передвічірньому світлі, як завжди, тішив доріжками.

Дуже рівненько вирулили на Спаську. Хотілося засвітло додому, тож не поїхали на апхіл у Перемогу, а по Волгоградській доїхали до траси. Розпрощалися в Підгородньому.
Додому привезла 140+ плюс рельєф (десь біля 1,5к...1,8к бо і локус, і олтрейз брешуть)))).
З огляду на відміну потягів треба якось нарощувати кілометраж, щоб вийти на комфорт 200+ грунтами...