лижі (#carpe_diem)

Прогулянка на лижах в Обухівському лісі, або як не прогавти зиму

Неочікувано, майже в середині лютого, прийшла зима. Випав сніжок, вдарили морози. Хвала інформерам, метеосайтам і взагалі, всім науковцям - дивишся в прогноз і розумієш, що в тебе є тільки два дні, щоб привітатися з зимою і ... попрощатися з нею...

Тож у суботу поїхали тестувати лижі у Сугаковку. Загалом сподобалося: є купа варіантів покриттів - від укатаних доріжок до жорсткого фрирайду між сосен та акацій.

Мов діти, раділи пухкому пауєру - на ньому було легше вправлятися з новеньким (для декого з нас) лижним обладнанням.

Біля озера було людяно і дуже вітряно - тож клацнувши - підтюпцем побігли знову в ліс.

Зненацька вийшли на чиюсь лижню: вона гідно бігла бездоріжжям, тренуючи наші лижні скіли. Чарівна плутанина в маленьких сосенках. Під снігом, вони стоять щільно-щільно, але ж стежка якраз пірнає у ті хащі. І ти, наче у дитячій казці, - віч-на-віч із лісом , в котрому живе і Морозко, і дванадцять місяців, і ще багато чудернацьких створінь. Тиша, шурхіт лиж по снігу, і, неначе чиясь рука, а не гілка торкається тебе і шепоче: "не спіши, зажди, залишся!"

Фрактальна розхристаність. Сірий сперечається з білим у відтінках. А над ними зверхньо посміхається блакить. І вітер, наче третейський суддя, схиляє ваги терезів то в бік монохрому, то в бік кольоровості...

Пройшли небагато, але отримали купу емоцій.

Тож у неділю повезла сестру в уже розвіданий район, щоб таки "завершити гештальт", як зараз модно казати. Забаганка була дуже практичною - не брати з собою їжу і термос (і не возити той скарб в наплечнику) - а дійти через ліс з однієї траси до другої, перекусити на заправці і, замкнувши коло, вернутися до церкви. Вирішальним акордом було те, що 241 маршрутка тепер ходить з автовокзалу, тож нам дуже зручно їхати.
Сестра, як і Жека вчора, вперше встала на бігові лижі з кріпленнями. Трохи змарнували часу, доки в них закріпилися. Сестричка багацько падала - бо не знала як правильно гальмувати. Теорія (плугом) здавалася слабо придатною, коли ти їдеш у лижні...

Хмарки розчехлилися, блакитне небо і сонечко компенсували мороз. Ми насолоджувалися пухнастими соснами

Навіть хижацькі колючки акації, через зарості якої бігла лижня вздовж озера, не будили ніяких негативних емоцій, а тільки збуджували фотографічний макроекстаз...

Біла дорога. Колії розкатані, але йти по ним зручно. А навкруги біле мереживо на гілках. Купочками, над якими не владна сила тяжіння. Але сонечко, демаскує льодовий панцир, висвітлюючи перемогу морозу над вітром.

Сестричка майже справно поралася з лижами, особливо коли я їй сказала, що до обіду - 200 метрів. Тож, поки я зняла макро, - вона вже стояла біля заправки, не знаючи як же зняти лижі - бо гора була хоч і маленька, але крута і вгору лижі їхати не хотіли...

Сьогодні зустріли аж чотирьох лижників. Тож деякий час я вела нас чужими слідами. Але потім лижня завернула у якісь зовсім хащові хащі, і, щоб не нервувати сестру, вирішила вернутися на більш чіткий путівець. М'яке світло предвечір'я вінцем огортувало наше лижне коло.

12,5 км. Сестра була в захваті від своїх досягнень. А я раділа проведеному вдвох активному вихідному, бо ж півтора місяці були зовсім інші клопоти...