Дніпровско-Тетерівський Заповідник

Веломандри у Дніпровсько-Тетерівський заповідник

ДЕНЬ ПЕРШИЙ
І було так собі гарнесенько: політех у променях сонечка.

Місто тільки прокидалося, а ми вже злагодженною групою виїзджали з нього.

 Пересувалися парками, іноді виловлюючи захоплюючі мурали.

Ставки куріли туманом, сінгли повз них шаруділи листячком, сонечко почало потроху нагрівати організми.
            // Ніч була дуже зимною: у Білій Церкві мусили сорок хвилин чекати потяг на   вулиці, щоб не носити через міст-перехід велік у чохлі та баул. А ще у другому потязі не топили і півтори години полусну пройшли в легкому тремтінні... Але на пероні в столиці нас чекав  командор і київський тортик на сніданок був нагородою за нічні страждання...// 
Романівське болото щільно ховалося у кленово-дубовій парості. Спритно уникнувши болотних пасток докотили до Ірпені, де цівільно, на пляжі, приймали сонячні ванни.

Другий сніданок був у Бучі, бо вилка Хахатунчикового ровера знову почала капризувати. Мчали скрізь золоті кленові і багряно-зелені дубові переліски. У Ворзелі якась пані розповіла нам історію будинку графині Уварової.

У Немішаєво, на руїнах Остен-Сакену, дивні люди в образах робили фотосессію, а поруч, яблуневий сад ряснів дарами осені.

У Здвижевці, по обіді, вирішили трохи наздогнати графік: соснові піски виявилися сухими, тож прохватили 20 км асфальтом. На ночівлю стали в останніх променях сідаючого сонечка - велике рівненьке поле на обрії було по краєчку обведено різнобарвною каймою лісу. А вирубка гостинно пропонувала купи різнокаліберних дров.

//Зібрані гриби не було як годно помити, тож, перечистивши десь третину, я залишила цю марну справу - їсти гриби з піском не хотілося. На вечерю мали суп із селери. Смачненький. На відміну від Віті, котрий склав iспит з походної логiстики на троэчку, Юля дуже справно складала завхозівський ...//

ДЕНЬ ДРУГИЙ
Ранок був свіжим, кавовим і видовищним - сонечко повільно підіймалося скрізь густий ліс. Дим нашого багаття і теплі видохі організмів були гарним фоном для візуалізації.

Ранкова свіжість підганяла чимдуж вирушати грітися у піски...
Сонечко розтоплювало паморозь на дубових листочках і лагодження вісімки на колесі ровера Андрія дозволило нам гідно зафотографувати цю дивовижну красу. 

Торфяне болото спробувало додати трошки готики, але блакитне небо зверху і блакитна вода в хащах переплетених стовбурів берез та осик були дуже позитивними.

Блакитне озеро, в рамках струнких сосен, причарувало ідеальними відзеркалленями: штиль робив поверхню води гладенькою. Втомлені пісками, спочивали у Володимирівці, поповнюючи електролітичний баланс...

Вузенький Здвиж звивався як вуж, в трохи зарослих берегах, але ми таки  поїхали ледь помітними стежками, щоб відпочити від піску.

А потім все ж таки вибралися на дамбу і летіли нею, ловлячі дивовижні кольори і безкраї краєвиди.

Обідали під купою сосен і берізок, на березі рівчака-канала з прозорою холодною водою, густо зарослим очеретом. Останній, трохи розхристанний, ніяк не вдавалося зловити на макро - не хотілося мочити ноги...
          //Гриби, що приготовали ранком (Серж не міг змиритися і залишити їх напризволяще), добре пішли на обід. Як я і побоювалася - бадьоро скрипіли пісочком... Було дивне відчуття ніби час зупинився: гріло сонечко, ледь-ледь дмухав вітерець і легеньке павутиняя перекреслювало реальність...//
Останні метри піска в зелено-жовтому прозорому лісі і вибираємося на рівненьку велодоріжку. Звісно, що заманити людей  на берег Тетерева, на соснові пісчані сінгли після цього - було нереально. Гладенький пустий асфальт  сам лягав під колеса. Був він настільки хорошим, що не сходячи з роверів набрали цілу купу зонтиків. Виявилося, що Юля і Оля ще ні разу в житті не збирали і не їли цю смакоту...

Гирло Тетерева все в жовтеньких островах очерету, мало досить укатану грунтовку в соснах.

Вікінгова ладдя не мала весел, тож мусили і далі їхати роверами.

Об'єкти "акація" і "острів" не надихнули нас на вивчення, а от в музей воєнної техніки - таки зайшли.

Набрали там води і нагулялися дивними дерев'яними містками-переходами між сосен.

Стали на ніч на березі моря. Не поспішаючи встановлювали намети - чаріні краски заходу сонця підсвітлювали акваторію...

          //Серж з Андрієм не накаталися удень і додали ще 12 км поночі. Хотілося їм свята. А потім виявився неприємний факт того, що Сержів папір втратив сухість. Оскільки багаття було теплим - відкрили з Юлею конвєєр просушки. Давно так не сміялися...//

Зонтики готували з вечора, а їсти вирішили на обід вже завтра.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Чарівне пробудження під каву і тепло багаття: обрій та море міняли кольори з померенчевого на рожевий, висвітлючи жовто-зелені контрасти сосен та беріз на березі.

Поганялися на асфальті з шоссером. Він трохи нервував - ми з Юрою сиділи в нього на колесі і я умовляла командора не ображати колегу...

Набрали води та смаколиків "у Наташі", попрощалися з Києвським морем.

Трошки потрусили розбитими грунтовками, 

пообідали на мості-дамбі зонтиками з салом, і,  вже потім, зустрівши братів-мтбшників на фрирайді розпаханого поля, насолождувалися відмінними грунтовками вздовж Ірпені, попід кукурузою.

          //Не знаю, чого бабця вирішила, що її табун коней налякали саме ми: їхали від них  далеченько, десь метрів з п'ятсот - сімсот. Гнівно бабця звеліла доїхати до мосту і там постояти. Ми й гадки не мали за той міст, але коли він таки з'явився на шляху - потусили на ньому.//

 Коней видно не було, бабця протрусила повз мовчки. Ну і ми поїхали собі. Побачивши нас на попутному курсі бабця вибухнула прокльонами... А невдозі, коли ми зупинилися для гідної фотки у розкошних кукурудзяних заростях, на задньому Оліного трека зіскочила гуля. Оскільки мали запасну покру - від лиха подалі (хтозна, що за прокльони вигукувала жвава бабця?), - замінили дірявий харікейн.

Був останній вихідний, тож виникли сумніви щодо трафіку у Києві. Вирішили заїхати туди електроном: розклад подивилися, на потяг свій ми встигали. Виникли тільки деякі розбіжності з місцем і форматом проведення часу очікування. Тож ми розділилися. Мирно  сиділи на карематах у вокзальному сквері, відновлювали електролітичний баланс в організмі і дивилися на  електрички... Раптово я зрозуміла, що ми з роверами і баулами будем зайвими на цьому святі. Тож зразу і запропонувала їхати останні 30 км своїм ходом. Дивно, але ніхто не заперечував і всі мовчки почали налагоджувати світло. Я забула свого ліхтарика вдома, тож відібрала його в Юрчика, а він їхав з Петцелем на лобі. Експерентувати с грунтами не стали, і дуже мило і неквапно доїхали через  Пущу.

Три сонячних і яскравих дні на Києвщині, 245 км у компанії друзів - гідно провели свята!