Майн Кампф

Як я спробувала себе в одиначці на веслувальному марафоні Каховська сотка, на дистанції 50 км.

Замість передмови:
Торішня Каховська сотка (в нашому випадку - 50 кілометрів грудневої води) виявила неабияку цікавість довгих гребних зимових перегонів.
А цьогорічний сезон ми почали в Ізмаїлі на Сто кілометрів на SUP за світловий день (у нашому випадку це були 75 кілометрів на човниках - одиначках).
Тож закінчувати сезон було дуже логічно на Каховський сотці. Однак у чоловіка не виходило, а відпускати одну мене йому було боязко.
Хвіст розвертає гонку для учасників на 50 кілометрів: тепер вони стартують у Вищетарасівці і йдуть на кемп. Майже з даунвіндом.
Юрчик таки згодився мене відпустити, Хвіст - випустити на дистанцію, тож відпросившись з роботи (дяка шефу), купила квитка на автобус і - полетіла в Запоріжжя...

"если бы не пятница, вечер..."
Вигрузилась з автобуса (добре що не взяла в'язанку - сидіти, обіймаючи рюк із лахами, було дуже тісно. Написала Хвосту, зрозуміла що трохи не доїхала до потрібного перехрестя, добігла до нього і виявила, що загубила другу рукавичку. Теплі, шкіряні: мітенки з рукавичним вершечком. Дуже зручні і теплі. Взяла їх для відігріву рук на перепочинках. Розстроїлася.
Але скоро приїхав Хвіст, і життя наладналося: поїхали забрали Оленку з Мироном (Хлопчик вже зовсім дорослий). На хаті привітали лагідні коти (Миша така лапуля!). Оленка нагодувала (тре заправлятися вугледовами!) і пішли спатки.
Ранком на кемпі було трохи метушливо - Хвіст пакував трекери, проводив брифінг, був дуже заклопотаний і ніхто не прослідив, щоб його рюк з їжею залишився з ним, а не поїхав з усіма в Вищетарасівку. Тож по всьому виходило, що в Хвоста таки буде "Каховська сотка без сна і їжі", як і було анонсовано. Тре сказати, що кількість і склад учасників гонки якось фієрично змінювався, тож на момент старту було двоє учасників на сотку Хвіст і Сергій Лозовий і восьмеро на півста: дві двійки: Яна з Денисом, Лєра з Сашком, три одиначки: Олена, Лариса і я, Настя на SUP. Шість дівчат і чотири хлопці. Щось не так з гендерним складом. Ага))
Єгор філігранно довіз до місця старту, розгрузилися, почали налаштовуватися. На морі знатно дуло. Виставила в човнику упори. Потім згадала, що Хвіст сказав вставити переборку. Покликала Сашка, бо не знала як воно. Сашко наголосив, що тепер треба перевірити упори знов. Сіла, спробувала, наче все гаразд. Оскільки в Сіботі лючки прикручені, поскладувала герми у кокпиті: одну за спину, одну в ноги. Туди ж, в ноги, прилаштувала термос, щоб було легше діставати на воді) Під резинки заштовхала круасанчики, сзаду приладнала запасне весло - бо йшла з легеньким карбоном.
У всіх було велике піднесення, Єгор допомагав виходити на воду. Спідничка в Ларіси ледь натяглася на Зефірку, тож вона вирішила на землю не сходити. Нело відразу почала намагатися вивернути Оленку, тож для групової фотки старту ми обережно зібралися коло неї.
8-55. Гоу!

Ледь вийшли з прикриття острову, як відразу зрозуміли, що дме добре, хвиля бокова, з бурунцями. Двійки зразу подалися у море. Олена гукала їм, щоб далеко не відходили, але вони, здається, не чули і потихеньку віддалялися. Лариса йшла рівненько спереду, за нею Олена, потім я. Настя була ззаду.
Оскільки з усіх учасників тільки я - ворона, котра гребе спорадично, я не потерпала від того, що всі вийшли вперед. То було передбачувано. Головне ж не ганятися, а вірно розподілити зусилля. Тож я зосередилася на хвилях. У таких я ще не ходила. Навіть на морі - там вони були довгі, а тут, на мілкій, Каховці - короткі. Йшли вони майже строго в бік. Якраз тоді, як я майже спіймала ритм, почав дзвонити телефон. Діло в тому, що на місці старту не було зв'язку і я не змогла зателефонувати батькам, що з дитиною все гаразд і вона пішла кататися на човнику. Після п'ятого визову я зрозуміла, що хвилі вже й не такі страшні: підтримуючи однією рукою весло на воді, другою тримала слухавку і весело казала мамі, що в нас все гаразд, ми вже на воді, розмовляти довго мені не дуже зручно, бо мокро...
Упоравшись з цією необхідною, але дуже непевною, з огляду на хвилі, операцією, почала наздоганяти групу. Нестійка Нело то намагалися підійти ближче до берега, то відходила від нього в море і, нарешті, коли я її наздогнала, Олена попрохала набрати Єгора, щоб він забрав її - ледь не кільнувшись з десяток разів йти далі по таких хвилях було небезпечно. Відпустити весло, щоб зателефонувати самій, Олена не могла, але чула мою розмову в мамою. Олена повернула, а я почала виконувати танок з телефоном - 2: то не було мережі в мене, то в Єгора. Нарешті з перемовами все склалося: Єгор сказав що забере Олену у Вищетарасівці і буде підстраховувати нас у Білєнькому.
І от коли, здавалося б, все налагодилося - греби собі і греби, моя конструкція з переборкою та упорами зламалася (мабуть переборка пішла вглиб разом з упорами). Спробувала ногами підсунути туди герму - бажаного результату не досягла - упорів не було. На біду ще й спинка ослабла. Тож опинилася я без упорів і підтримки спини серед хвиль. Пристати до берега у тому районі не наважувалась. Дуже дивно було те, що мене постійно розвертало в море, може тому, що в Сібота немає руля... Тож для утримання себе на курсі гребла тільки правою. Іноді - голосно співала. Пару разів ледь не кильнулася. Впевнено навчилась спиратися на воду веслом. Приноровилася обходити (обганяти) бурунці. Думала думку, що човник потребує більшої майстерності, аніж ровер: коли тобі на ровері не подобається покриття чи рельєф, ти можеш встати і піти пішки. З човником так не вийде з певних причин.
Три миса минули в нескінченних зусиллях (головний лейтмотив: "эй ухнем!") і от - висотка Нібулона в Біленькому. Посередині бухти, біля комишевих островів, було майже спокійно: нарешті змогла зняти спідницю та налагодити спинку. З упорами, на жаль, нічого зробити не спромоглася. Поки вовтузилася, повз пройшли два сухогрузи: - так була зайнята процесом, що не помітила як вони до мене підходять. Дуже стомилася (на трекері то було хороше видно: рівненька лінія почала перериватися і "падати в яму"): два-три гребки - перепочинок. Локус сказав, що 16 кілометрів гребла 3,5 години - дуже довго. З огляду на те, що пройшла тільки третину шляху, згадала слова Єгора і таки зателефонувала, щоб мене забрав. Зустріла бадьорого Хвоста. Начебто і не прогріб 30+. Пожалілася на свої негаразди. Звелів йти до берега тут, а не в Більнекому-1, бо є файний вихід і дорога поруч. Чому я йому не віддала свій термос (він же йшов взагалі без нічого) - не знаю.
Поплутала трохи по протоці, бо ж пам'ятаю як торік тут виходили. Олена зателефонувала і сказала, що є десь пляжик, але рибалки відмовили і сказали словами Хвоста - виходити тут. Пристала досить незграбно: добре що була в гумових чоботях, тож не шкрябалася по камінню.

На березі знову не було зв'язку тож я ходила, як була, і шукала звідки можна зателефонувати моїм рятувальникам. Тут до берега пристав Сергій Лозовий. Настрій в нього був рішучий, але ноги в неопренових шортиках мене лякали. Він зміг дзвонитися Єгорові, вихлюпав зі свого Сібота воду (я не спромоглася на це зі своїм) і вирішив не йти у Вищетарасівку, а повертатися на базу. Віддала йому свою спідничку (в нього була якась зовсім несерйозна конструкція.
Відправивши Сергія, нарешті перевдяглася в сухе і дочекалася Єгора з Оленою. Потім поїхали в Червонодніпровку. Поки чекали Хвоста милувалися краєвидами. Тре, якось, сюди на роверах зганяти - цікаві місця. І дороги більш гідні для мтб, аніж для машинки з човниками.

Хвилі на морі вляглися. Десь у підсвідомості виник легкий сум, що здалася, а не пройшла дистанцію. Але підіймаючи руки, щоб звернути увагу Хвоста для заходу в бухту, зрозуміла що все вчинила правильно. Передали Хвосту їжу і поїхали на базу.
Яна з Денисом та Лариса фінішували до намічених 16-00. Ну ж молодці!!!
Прийшли Лєра с Сашком. Виявилося, що в них також зламалися упори (у Сашка), але ж він - майстер, зміг полагодити.
Найбільш урочисто зустрічали Настю - єдину учасницю на SUP. Була втомлена, казала що зловила чарівний захід сонця, і впала тільки один раз, і той - лише по коліна. Немає слів від захвату.
На базі було жваво - варився глінтвєйн, смажилися сардельки, Оля годувала всіх смачним борщем властного виробництва, Янина донечка Варя полювала за місцевими кошенятами...
І тільки незламний Хвіст гріб у темряві з незбагненною швидкістю 8,5 км/г.
І це після 85+ кілометрів вже пройдених (п'ятдесят з них при стрічному південному вітру)

Замість епілога:
Прошу вибачення у Хвоста - не виправдала довіри. Обов'язково виправлю це прикре непорозуміння. Маю надію, що ти не дуже потерпав без їжі і води ті кілометри з Вищетарасівки до Червонодніпровки.
Велика дяка Олені та Єгору.
Була дуже рада бачити Олю.
Маю надію, що й надалі будемо дружити містами. Прилітати до вас - завжди приємно!!!
Люблю вас усіх - ваша Ворона))
трошки фоток