неділя, 13 січня 2019 р.

Новорічна Говерліана

Зимовий похід в Карпати для зустрічі нового року на Говерлі

День перший - передсвяткова метушня.
Ранкові збори (не запізнитись на потяг, бо командор має таку вдачу...)
Фуф. Їдемо. Файне місто - Тернопіль. Вілізли з потяга і знову їдемо - на бусику. За вікном - сумно, сіро, вогко. Кава. Потрошку. Бо ж їхати - більше трьох годин.
Лазещина. Мороз без сонця, але ж вже є сніг. Файно. Ваніна вантажівка. Перша мімішна картинка: на вузькій засніженій дорозі наша вантажівка, дуже обережно, наче присідаючи на колесах, оминає бричку з двійкою коней. Ззаду на бричці сидять троє діток у шубах і закутаних у хустки. Наче 11-ти годинна подорож з Дніпра перенесла нас не тільки в просторі, а і в часі - десь в 19 століття.
Засніженний Козьмещик. Вверх іде добре натоптана стежка. Тож надіваємо тільки бахіли - і вперед. Білий примарливий смерековий ліс ховає від вітру. Дарує казку. Поки що, чудернацькі постаті вщент обліпенних снігом дерев, вихоплюють з пам'яті тільки дитячі новорічні казки Казімири Полякової та пригоди сінічки Зіньки Біанки.
Вверх йти навіть жарко. Потрошку роздягаємося.
Ось і полонина Гропа. Намічена нами колибка притулился у дальному куті пагорба. Стежки немає, тож мусимо влазити в снігоступи. Тут виявляється, що Юрчик не встиг інтегрувати кішку до одного мого снігоступа. "Йди позаду, останньою. Ми протопчемо і ти не будеш провалюватися". Ага. Якже. Поки командор ходив туди-сюди, ледь здолала метрів 10 в цій пухкій сніговій каші по вуха. Ну не по вуха - а вище колін. З наплечником -  все одно - весело...
Колиба - охайна. Дві кімнати. Вибрали без ватри - коли на даху немає дірок, сніг у середину не попадає. Без снігу значно затишніше.
Юрчик залагодив мені снігоступа і ми трохи розім'ялися - наверху був натяк на захід сонця. Провідали верхню колибу - ледь визирала з-під снігу. Дивне відчуття - замети в хаті: білі, незаймані...
Влад з Давідом вполювали суху ялинку - завтра тре нести дрова на Говерлу для новорічної ватри. Розподілили по три полінця на наплечник.
Надвечір прийшли троє людей з Франківська. Тож всемером нам було спати значно тепліше.
Знадвору всю ніч потроху сіяв сніг, довершуючи лісовий новорічний наряд... Вовків, крім нас з Юрчиком, - не було, і казка про семеро козлят не снилася нікому...
 День другий - новий рік і всі, всі, всі.
Вилазити з теплого спальника ранком - суровий іспит у будь-яку пору року. Але взимку - то є зовсім лютий мазохізм. Наявніcть запашної зваренної кави тільки підкреслює необхідність ранкового променаду по добре припорошенним за ніч стежкам. Неквапно збираємося: сьогодні в нас зовсім маленький перехід і багато роботи на горі - на ранок 1 січня передали штормове попередження, тож треба буде будувати сніговий захист від вітру.
Тим часом, в реальності потроху вилізло сонечко і навколишні краєвиди милували і очі, і камеру.  Вибралися наверх полонини, зняли снігоступи і йшли у казці, радіючи гарній погоді. "Трудно проходимая красота!", - як мантру, вигукував командор. Я покірно йшла ззаду, доповнюючи природний антураж. Влад і Давід були десь далеко попереду.
Однак наверху піднявся вітер з туманом і у сніговому мареві почали з'являтися сурові створіння із Дюни.
Ми з полегшеням забурилися в екопункт. Тут  вже відпочивали молдавани, котрі пригостили нас паштетом.
Пообідали ми, та й рушили на Гору. К цьому часу видимість упала метрів до 20. Піднялася хуртовина і свіжий вітерець. На горі було людно і жваво. Під хрестом стояв маяк - пустий померанчевий намет.
Обабіч нього - розкидані менш яскраві грибочки - половина вже в снігових облаштунках на кшталт лицарських. Поскидали наплечники та й почали копати і собі схованку. Лопати в нас своєї не було (тільки два льодоруби, що їх командор полінувались знімати з наплечника після Фанського походу). Лопату нам позичили в екопункті: хлопці мандрували без намета, спати збирались у самому екопункті, а на вершину мали прийти опівночі.
Командор, як завше, досить брутально займався тераформуванням. Коли ж з-під снігу почали викопувати каміння - ми втрьох ледве вмовили Юрчика зупинитися. Його енергія була переключена на розтягування і закріплення. Хлопцям воно все одно здавалося зайвим, але ранок 1 січня виявив, що командор мав рацію. Але не будемо забігати поперед паровоза...
Погода майже була лагідною. Незручності виникали тільки у #яжедевочка (варіант: не їсти і не пити, трохи не гідний, з зрозумілих причин) . Тре щось міняти в зимовому одязі, мабудь... бо швиденько розссупонитися, а потім закутатися, не знімаючи лижних перчаток, не виходить, а голі ... пальчики на морозі ледь доживають до кінця процессу. Але то я сильно відволіклась на фізіологію. Вибачайте...
Вечеряли смаколиками в наметі. У Влада було холодне, в Давіда - оливки. Шампанське та апельсинки з яблуками гріли в спальниках. Трохи подрімали. Близько 11 ночі виходити не дуже хотілося, але ж - свято наближалося. Люду на вершечку побільшало. Дров, здається, більше ніхто не приніс, але наша купа була солідною, тож люди біля неї поралися. Щоб розвести ватру у викопаній сніговій ямі - тре мати неабиякий хист і ... трохи калоші з нашого пальника.
Курантів, звісно, не було, тож хтось сказав "12" (Горішний хрест позаду нього в снігових облаштунках нагадував мотанку. Десь у підсвідомості цифра і картинка склалися у Блоковське "в белом венчике из роз - впереди Исус Христос")  Під запалені бенгальські вогні щільне коло біля вогню ("чуття єдиної родини!") злагодженно співало гімн. Було якось дуже урочисто, може трошки пафосно, але разом з тим душевно - з вершечку неньки сурові люди ділилися світлом і теплом: вогнем ватри і душ...
А вже потім було "шампань со льда", ледь підморожені (півгодини без спальника) апельсинки та яблука, вогняні вертушки та феерверки, фотосессії.
Зустріли послідовників Стюартів (впізнала по кольорам кілта). Виявилися земляками. "Мир тесен"...
Движ на Горі був знатний, але вітерець набирав силу. Сховалися від нього в спальники. Нема нічого затишнішого в світі, ніж лежачи в тепленькому спальнику, слухати скажене виття вітру за бортом палатки...
День третій - їжаки в тумані.
Вилазити зі спальника (вже не кажучи про палатку) ранком рішуче не хотілося. Зовсім. Про каву та сніданок мова не йшла, бо за бортом люто вило та сипало, рідкої води не було навіть у термосах, топити сніг у палатці було не годно (тісно). Збиралися всередині. Майже еквілібристіка - бо нас було четверо, палатка - 3+1, а ще ми підкладали пусті наплечники під коври...
Сліди геть замело, тож з половини спуска до екопункту заблукали. Юрчик вивів по прибору. Нас і ще якихось жвавих хлопців без снігоступів. На екопункті було напхано людей, що в казці про рукавичку. Кава відклалася на потім. До того ж жваві хлопці казали, що далі на Перемичку є протоптана ними стежка. До стежки Юрчик вивів по приборах, бо жваві хлопці, борсаючись по вуха в снігу почали танцювати танок святого Вітта на схилах, що було трохи недоречно. На межі полонини та лісу стежка, яку майже притрусило снігом, таки знайшлася. Хлопці дуже зраділи і побігли вперед (були ж без наплечників) а ми поволі рухалися в білому. "Там снег, там столько снега, чтоб если б я там не был сам, я б не поверил что бывает столько снега..."
В снігових лісових коридорах вітру майже не було. Колибки Перемички виникли якось раптово. Знову зупинилися в колибі без печі - просторо, чистенько.
Нарешті - кава! Перша кава в цьому році. Яяя-хууу! Вирішили сьогодні вже нікуди не переходити далі - хуртовина танцювала не вальси, а гарячу сальсу - тож розглядіти щось далі двадцяти метрів не мали змоги. Після обіду (який був сніданком) поставили всередині намет для просушки, хлопці пішли прогулятися, а я поралася біля продуктів - тре було порозвішувати все, щоб не годувати мишей...
Ввечері корпіли над мапою: першу частину обов'язкової програми ми виконали, тож тре було, згідно з погодними умовами, вирішити як упоратися з другою...
День четвертий - траверс Говерла - Петрос: дуже красиво і трохи стрьомно.
Сніжило всю ніч. Ранком трохи перестало: лапаті сніжинки мляво кружляли в стиглому повітрі.
До полонини Скопеська йшли дорогою тролів. Як відомо, тролі - дивні істоти, які рухаються, коли ти на них не дивишься. Але як тільки  очі вихоплюють у сніговому безмежжі троля - він застигає в чудернацький позі.
Ніщо не натякає на те, що він може рухатися, навіть сніг здається незайманним і тільки якась малесенька деталь - посмішка, чи куточок примруженного ока, демаскують хитре створіння. На полонинах тролям було дуже холодно - тут морозом сковували чужих. Чомусь здавалося, що чужинці чхати хотіли на мороз - і просто виходили з намороженного одягу...
Може де й ховалися поруч - видимості не було. Інколи розвіднювалося. Тоді ставало трохи стрьомно - справа вверх йшли круті схили Петроса, вкриті дводенним падаючим свіжим снігом...
Загалом дорога була нескладною і міфічно-красивою, та все одно ми дуже зраділи коли серед білої імли побачили колибу на полонині Рогнеска. Окремий захват викликав  велечизний карніз обабіч будинка. Однак підійти ближче не було змоги - саму колибу відкопали від снігу, але навколо були намети з мій зріст...

День п'ятий - на Петрос!
Колибка була такою затишною і привітною, що вирішили  залишити в ній речі і збігати на Петрос без наплічників. З одного боку - полегшення, з іншого - найбільш тепла курточка то є наплечник...
На хребті нещадно дуло і, як водиться, не було видно куди йти. Як ми пам'ятали  з Юрою, дорога на Петрос з цього боку підіймалася неквапно, і йшла між двох пагорбів - тож мали трохи надії, що вітер не буде таким скаженим. Стежку ми знайшли, а от прихисток від вітру - ні.
Тож зіщулившись, потихеньку, повзли і якось несподіванно швидко виявили вершину. У льодовій печері трохи перепочили від вітру і випили чаю.
Термоси-то в нас були, але на вітру зупинятися, а тим паче знімати рукавички і поратися біля чаю та їжі не хотілося зовсім. Та й взагалі - коли їси, то організм тратить купу енергії на травлення, тож починають мерзнути кінцівки.
На горі були люди, і, навіть, пес - без снігоступів, але в тепленький пуховці. Кумедний. Складалося враження, що вітер зовсім йому не докучає - може так і було: собака радо таранив намети снігу, зариваючись у них повністтю.
Дорога назад була з більшою видимістю.
Дуже хотілося вполювати суху смерічку на дрова, але не вийшло. А ще з пів-дороги Юрковий снігоступ зламався. Кутильгав в одному. Йшов останнім, але роззута нога все одно провалювалася вище коліна, тож виходило повільно. Хлопці добігли до колиби, я взяла Владів снігоступ і віднесла Юрчикові. Знову підіймалася хуртовина і хотілося затишку...
Вечір пройшов в лагодженні снігоступа і спробах розтопити грубу сирими дровами. Перше вдалося, друге не дуже: добре, що в колибі було трохи сухих дров. Ближче до ночі сніг йти перестав, розвиднілося і істотно похолодало. Плюс того - пейзажу додалося глибини, на схилах, в білому безмежжі почали виникати стрункі чорні плями смерічок, перехрещенних білими смужками снігу. Небо кольору темного індиго прикрашали зірочки. Ближче до ночі Чумацький шлях заворожував своєю нескінченністю і тільки злий мороз змушував ховатись у колибу та спальник.
День шостий - з вітром у казку.
Як не було добре в "доме на краю земли", зібралися і пішли далі в сторону Квасів. Оскільки напередодні постійно йшов сніг різного ступеню інтенсивності, вирішили йти до Менчула по хребту, аби не хвилюватися про "лавиноопасненько" на траверсах. Ну таке... Вітер дуже радо нас зустрів. Іноді навіть наплечника хотів забрати в мене, дарма що він щільно  був принайтованний. Мабудь, оті коври, що я їх прикріпила сзаду, прикриті накидкою, видавалися вітру парусом і, від несподіванки такої забавки взимку, він бавився як міг...
З хребта на Менчул була протоптана стежка, але йшла вона трошки раніше стопчика, а нам же неодмінно було на той стовбчик подивитися. Потім, трохи поборсалися в снігу на склоні, зрізаючи "короткою дорогою" до стежки в ущелину. Юрчик відважно тропив  по пояс в снігу (у снігоступах), виколупучи себе з наплечником з пасток переплетинних гілок...
І от раптом - вітер вщух, і на небі з'явилося сонечко і клаптики блакиті. Мережевні буки, підсвичені сонечком, та й вся долина в сонячних плямах - такої краси ми не бачили всі попердні дні.
Мінливе світло дарувало радість контрастів - від сліпуче-білого то темно-фіолетового - борти долини підіймалися неначе хвилі. Ближчий план в пухнастих шапках на прозорих букових гілках підкреслювали могутні смерічки, майже чорні в білій глазурі. Чим далі стояв засніженний смерековий ліс - тим темнішим він здавався - і нескінченні біло-чорні хвилі неквапно бігли за обрій.
Без вітру стало значно тепліше - хотілося не рухатися, а стояти і розчинятися в цій фантастчній казці. Тиша. Нереальна тиша. Безлюддя - його підкреслювали поодинокі засніженні по самісінький дах колиби.
Дорога до Менчула - суцільний захват і екстаз. Ні слова, ні фотки не зможуть передати цю красу і атмосферу. Це треба бачити і відчувати...
Колиби на Менчулі - в більшості до ночівлі не придатні. Але ж поруч - біостаціонар. Встигли перехопити доглядача - бо збирався униз. Не дуже охоче, але прихистив нас ("Сьогодні буде зовсім холодна ніч, тож ліпше вам ночувати в теплі. Не можна, щоб ви подумали, що гуцули - негостинні газди")
Родзинкою нашого прихистку став... туалет. Дядько просив, щоб ми не відвідували кабінку на подвір'ї, а користувалися доміком нижче. "Там протоптано", - трохи вибачаючись, додав він. Коли ж я вирішила провідати  що воно, то виявилося, що в туалет веде слаломний схил з двома уловлювачами - щоб, бува, розігнавшись, не злетіти на дно ущелини. Дуже весела забавка - ходити в туалет мусили в бахілах і з трекінговою палицею. Цивілізація!
Ввечері встигли нагорі побачити трошки рожевого закату.
Пізніше, коли добре стемніло, вийшли подивитися на Квасівські вогники. Зовсім файного ракурсу не знайшли, та ще й не склали іспит з освітлення: Юрко гримав на нас і пояснював, що треба йти схилом і при цьому вертіти головою на всі боки (бо на лобі ж - Петцль). В мене воно не виходило зовсім - бо вертіння головою загрожувалло падінням у сніг зі стежки - а було його вище пояса...
Спати на панцирних ліжках було дивно. Знайшли трохи книжок. Тож підсвічуючи собі петцелями (електрики на біостаціонарі немає - генератор чи демонтований, чи відключенний) насолождувалися печатним словом. Монографія про популяцію бурого ведмедя була пізнавальною. Фантастика привабила тільки назвою "Погоня за хвостом". А етнографічний "Завороженний світ" - зацікавив. Вирішили обов'язково знайти в мережі і прочитати.
Не дивлячись на те, що вночі груба (з інтегрованним фейсбуком) погасла, спати було тепло. І, головне, - мали рідку воду на вранішню каву...
День сьомий - букове мережево.
Збиралися дуже неквапно - до Квасів  всього 7 км, а раховоз їде вночі.
Сонечко трохи скромно і боязко визирало з-під сірої мли. Мережевні букові гілки здавалися чудернацьким застиглим водоспадом. Стежка у буковому лісі зовсім кардинально  несхожа не смерекові снігові коридори - легке прозоре покривало на гілках.
Коли зайшли в Кваси - спохмурніло і знову почав сипати сніг. Випили мінеральної водички і подалися в "Ципу". Поїли, зігрілися, крізь сніг пробилися у центр - зняли собі кімнату з душем - знайти у Квасах вільну сауну, чи лазню у свята - марна спроба.
Гарячий душ... з минулого року не милися!
Чистенькі спустилася униз...  пообідати. Неподобство якесь у цій цивілізації - тільки п'ємо та їмо.
Опівночі сніжило. Потяг чекали в станції, гріючись танцями під командорів смарт.
Вже за півгодини ми міцно спали під гуркіт колес.
До побачення, Карпати!
День восьмий був присвячений дахам і смаколикам Львова.
Але це - вже зовсім інша історія...

 полный ФОТООТЧЕТ

Немає коментарів:

Дописати коментар