Сімаргл спав. Тільки навесні, коли сонечко не ховають віти дерев, а вітерець несе зі схилів ярів тонкий, ледь чутний, квітковий аромат, старому крилатому вовку сняться сни про минуле. Тягнеться стрічка життя з прадавніх часів. Весь коловорот бачить старий: лісовий народ клопочеться в хащах, люди пораються на полях, з'являються села та міста, мирні часи порушують війни, зводяться споруди, димлять заводи, руйнує нехтування колишні здобутки... На незмінну поступ Хорса, як на нитку, збираються намистинки доль: для кожної живої істоти святої Матіньки-Землі звиває Макош обгоротку-колиску душі...
Тільки прийдешнього Сімаргл не бачить, коли спить. "Завтра сьогодні стане вчора" - будить молоденька Мавка напровесні старого вовка. Будить і летить до лісу, додому, там де різнобарвний квітковий килим у прозорому мережеві дерев радіє вже теплому сонечку і блакитному небу.
Плине Сімаргл, вогненокрилий вовк, в вишині, поза хмарами, щоб не бачили люди, додає жовто-гарячого небесній блакиті ... Та звіряча сутність бере своє - падає вогняна тінь на землю і мчить межею поля та лісу величний сивий вовк.
Шепоче вітер у кронах високих, струнких сосен. Насичений запах хвої володарює в прихистку Макоші. Сплітає вона, трудівниця, дороги, наче долю, то рівненькі, як стріли, то звисті - наче слід змія-Велеса. Розплутує той малюнок Сімаргл, аж ось у осикову Мару завела його стежка: підтрунює Макош над вовком - а ну ж бо, що буде робити старий? Чи замоче лапи, чи розгорне свої вогняні крила? Проминув болото вовк - і не помітив. Замислився: осикова Мара надвечір наводить сум, бо відкриває двері в потойбіччя. Без смерті неможливе нове життя, новому потрібен простір: ось вона невблаганність, неспинність коловороту...
А трохи згодом, коли вже ніч впала на землю, під луною та зірками, слухав впіввуха лісові плітки, та дився танці мавок на галявині: нечутно легенькі постаті у прозорих вбраннях плили над землею. Зранку на луговині залишився тільки серпанок - біле мережево вкривало зів'ялу торішню траву. А мавки з початком нового дня сплітаються зі своїми сестрами-березами і творять нову весняну Долю.
На узбіччі Лісу зринає у небо крилатий вовк - співають вогняні крила пісню вітра. Колись і сам Сімаргл полюбляв співати біля терас. Було то ще за тих часів, коли викладені камінням споруди не були засаджені деревами. Луними ночами плив Сімаргловий позов, підсиленний містичними терасами, далеко-далеко на південь, до Гізи. Єднали боги-велети колиски людства, придивлялись та підтрумували потроху нову гілочку життя. Тепер стоять без догляду тераси, ніхто не співає в їх амфітеатрі, лише блакитний килим квітів застилає верх пагорба.
Синьою стрічкою внизу звивається Мерла-річка. Дуже схоже на межу лісових та людських володінь. Швидкоплинне людське життя, мінливі і їх споруди: не встигнеш кліпнути оком виростає будинок, облаштовується і, як восени однолітня рослина, - в'яне, зубожіє, стоїть нікому не потрібний...
Все бачить
Сімаргл: і могутній дуб - дерево, і незримий порядок речей, який він
втілює: молодість, сила, старість, неміч. Від коріння - володінь Змія -
Велеса, до самих вершечків - притулку Перуна... Нині живуть поруч насіння світового дерева та діяння людських рук: опікується величний дуб-партріарх молоденькою церквою. Йому - за триста, їй - тільки сто. Він - ще кремезий і сильний. Вона - вже знала лихі години, але завжди він шелестів їй мудрі слова. Зараз ще спить патріарх. Тінню минає пару Сімаргл. "Щасти вам!"
Пів шага до весни - зелений ще не захопив світ і прозорість підкреслює багатоплановість дійсності. Дме через неї вітер. Вітер змін. Лине з минулого в прийдешнє, зв'язує у єдину спіраль дороги. Дороги простору і часу.
Немає коментарів:
Дописати коментар